СЛІДОПИТ

АБО СУХОДІЛЬНЕ МОРЕ

З англійської переклав

Ілько Корунець

Ілюстрації Г. Брока

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ „ВЕСЕЛКА" КИЇВ 1972

На сторінках цієї книги — третьої з відомої п’ятилогії Ф. Купера — читач знову зустріне головних героїв попередніх його романів «Звіробій» та «Останній з могікан»: славетного мисливця й розвідника Натаніеля Бампо — Соколине Око, якого тепер частіше називають Слідопитом, і його вірного друга, індіянина Чингачгука — Великого Змія. Дія роману відбувається в кінні 50-х років XVIII століття на берегах озера Онтаріо. Між англійцями та французами продовжується кровопролитна війна за володіння американськими землями—споконвічною власністю індіанських племен, і цю війну автор засуджує вустами Слідопита, головної. героїні Мейбл Дангем, індіянки Червневої Роси. Купер майстерно розкриває складні почуття своїх героїв, найбільше зосереджуючись на образі Слідопита.

Перекладено за виданням:

The Pathfinder of The Inland Sea by J. Fenimore Cooper.

Grosset and Dunlap Publishers: New York.

РОЗДІЛ І

І стане склепом дерн пахкий,

І небо — храмом на віки;

Замінить вітер дух кадила,

Молитву ж — думка, серцю мила.

Томас Мур. «Священні пісні»

Хто не підносився душею, споглядаючи неозорі обшири! Уяву поета, коли він сягає зором безмежної далечіні, заполонюють найдивніші, найдалекосяжніші, либонь, найчистіші помисли. Новак, уперше побачивши океан, не зможе лишитися байдужим до його неосяжності і навіть уночі порівнюватиме в думці велич океану з явищами, незбагненними людському розумові. Подібні почуття захвату й благоговіння, породжені піднесеністю, охопили й чотирьох різних героїв, які вдивлялись у краєвид перед ними і які розпочнуть дію цієї оповіді. Їх було четверо — двоє чоловіків і двоє жінок — і вони піднялися на купу дерев, повалених борвієм, аби охопити поглядом навколишній простір. Такі місцини ще й досі в цих краях називають вітровими валками. Впускаючи світло небес в урочу млу незайманих лісів Америки, вони утворюють немовби своєрідні оазиси серед вологої темряви американських пущ. Валок, що про нього йде мова, лежав на краю некрутого схилу, і з нього можна було бачити далекий виднокрай — рідкісна нагода для мандрівника у лісі. Такі валки ніколи не бувають великі, але цей, завдяки тому, що лежав на згаданому підвищенні, та ще тому, що утворена бурею .прогалина збігала донизу, давав змогу спостерігачеві бачити набагато далі, ніж можна було гадати. Філософія ще не визначила природи тієї сили, котра чинить такі руйнування в лісі, хоча окремі вчені й приписують усе ураганам (від яких і смерчі на морі), тим часом як інші схильні вбачати причину цього явища в раптових і шалених потоках електричних флюїдів. Принаймні наслідки цього явища відомі всім. В горішньому кінці' прогалини сліпа стихія так доладно згромадила дерева, що по них аж на самий верх валка, заввишки футів тридцять, і самі чоловіки зійшли, і своїх боязкіших супутниць повели за собою, допомагаючи їм де міцною рукою, а де — дружнім словом. Велетенські стовбури, попереломлювані й повиривані дужим вітром, лежали один на одному купами, а гілля, на якому ще духмяніло прив’яле листя, поперепліталося так густо, що рукам не треба було шукати, за що вчепитися. Одне дерево було з корінням вирване з ґрунту; його обліплений землею оземок, викинутий поверх усього звалу, послужив опорою чотирьом шукачам пригод, коли ті видерлися на валок.

Хай читач не сподівається, що ми змалюємо людей вельможних — таких серед згаданих чотирьох героїв не було: всі вони були подорожні в пущі, та коли б навіть і не були ними, все одно ні їхній дотеперішній спосіб життя, ні їхнє нинішнє суспільне становите не змогли призвичаїти їх до якихось аристократичних розкошів. Двоє з цього гурту, а саме чоловік та жінка, належали до відомого плем’я тускарора — одного з тубільних племен, що споконвіку володіли цією землею; їхніми ж супутниками були: чоловік, за всіма прикметами старий моряк, який навряд чи перевищував своїм чином рядового матроса, і дівчина, котра теж, напевне, не могла похвалитися високим походженням. Щоправда, юне, свіже личко, а також скромні та жваві манери виказували розум і витонченість, що так багато важать разом із дівочою вродою. В ту хвилину її глибокі блакитні очі випромінювали піднесення, а привабливе лице пойнялося задумою, якою глибокі почуття, навіть приносячи щонайвдячнішу втіху, затуманюють обличчя людини з ніжною, чулою душею.

І справді, краєвид цей був такий, що не міг не вражати уяву споглядача. На захід,— там, куди були звернуті лиця подорожніх і де тільки й можна було побачити далину, скільки око сягало, мрів листяний океан, величний та багатий розмаєм яскраво-зеленої буйної рослинності, з розкішними барвами, властивими сорок другому градусові північної широти. В’яз із гарною плакучою верхівкою, численні породи клена, дорогоцінний американський дуб та широколиста американська липа, відома як ликовиця,— всі вони перепліталися горішнім гіллям, зливаючись у єдиний і мовби нескінченний листяний килим, який без кінця-краю тягся до призахідного сонця, аж доки зливався з хмарами, як зливаються біля небокраю морські хвилі з блакиттю небесного склепіння. Тут і там незначні просвіти, утворені поміж велетнями лісового царства чи то з вини стихій, а чи з примхи природи, дозволяли якому нижчому дереву вирватися угору до світла й підняти свою скромну голову майже врівень з довколишньою поверхнею зеленого моря. До таких дерев належали: береза, дерево досить поважане в не таких благодатних краях; тремтлива осика, різновиди плодоносної ліщини та представники інших порід, що нагадували ницих і неотесаних бідняків, яких обставини закинули поміж статечних та заможних. Там і сям, пронизавши неозоре поле, височіла пряма сосна, здіймаючись над листяною рівниною, мовби який величний пам’ятник, споруджений рукою митця.

Саме неосяжні простори, майже непорушена зелена гладінь і справляли враження величі. Ніжні тони, доповнені переливами світлотіней, надавали пущі краси, а урочий спокій довкола навіював на душу високі почуття.

— Дядечку,— звернулася вражена, проте вдоволена дівчина до свого супутника, чийого ліктя вона ледь торкалася, аби певніше стояти на легкій, хоч і міцній опорі,— це дуже схоже на океан, який ви так любите.

— Дитина скільки бачить, стільки й тямить, Магнітику! — Магнітиком моряк звав свою небогу за її дівочу звабливість.— Хіба що дитина може порівняти оцю жменю листя зі справжнім Атлантичним океаном. Якби навіть зібрати всі оці верхівки в один пучок і кинути їх на лоно океану, то вони склали б усього лише букетик у петлиці Нептуна.

— У ваших словах, дядечку, не стільки правди, як вигадки. Ви ж тільки гляньте: скільки око сягає — на багато, багато миль навкіл — і одне листя! А що такого можна побачити в океані?

— «Що такого»! — відказав дядечко, нетерпляче смикнувши ліктем, якого торкалася дівчина, бо його руки були схрещені й засунуті за пазуху червоного жилета, що саме тоді був у моді.— Що такого побачиш, Магнітику? Скажи ліпше, що такого не побачиш! А де тут, дитино моя, морські брижі, де блакитні води, де вали, буруни, кити а чи шторми, де тут безперервний рух у цій жмені лісу, га?

— А де є, дядечку, в океані такі верховіття, така непорушна тиша, таке запахуще листя й така чудова зелень?

— Ат, Магнітику! Якби ти хоч що-небудь у цьому тямила, то знала б, що зелена вода — прокляття для моряка. Вона чи не гірша навіть за зеленого юнгу!

— Але ж зелень лісу — це щось інше. Прислухайтесь! Ви чуєте, як дихає вітер у листі?

— Почула б ти, дівчино, як дише норд-вест, коли гадаєш, що вітер може бути лише вгорі. Ну, де тут шквали, де урагани, де пасати чи пекучі середземноморські вітри і всі тому подібні речі у цій жмені лісу? А які риби плавають отут у вас під цією спокійною поверхнею?

— Те, що й тут бувають шторми, ясно вказують оці знаки довкола; а звірі,— хай і не риби,— водяться попід отим листом.

— Я того не знаю,— відказав дядько з моряцькою догматичністю.— Яких тільки страхів нам не понаказували в Олбені^[1] про звірину, що буцімто чигає тут на нас, проте досі ми не здибали нічогісінько такого, що налякало б тюленя. Та сумніваюся, щоб ваш суходільний звір зрівнявся з акулою полуденних широт!

— Гляньте! — вигукнула небога, більше зайнята величчю й красою «безмежного лісу», ніж аргументами дядька.— Ген над вершечками дерев, звивається димок. Чи не з якого, бува житла?

— Ай справді,— погодився старий моряк.— У тому димкові щось є людське, що варте тисячі дерев. Треба показати це Гострій Стрілі, а то він, Нічого не відавши, ще обмине порт. Очевидячки, де дим, там і камбуз^[2].

По цих словах дядько витяг руку з пазухи, торкнув за плече індіянина, що стояв поруч, і показав йому на тонюсіньку риску пари, яка приблизно за милю від них викрадалася спроквола з гущавини і, розсіюючись ледь видимими нитками, танула в мерехтливому повітрі. Тускарора був один із тих гордовитих воїнів, яких у минулому столітті можна було значно частіше здибати серед тубільного населення Америки, ніж тепер; і хоч він довгенько терся серед колоністів і міг таким чином засвоїти їхні звичаї і навіть їхню мову, проте майже не втратив дикої величі та простої гідності індіанського вождя. Стосунки його із старим моряком були дружні, але стримані, бо індіянин був надто призвичаєний до товариства офіцерів по різних військових залогах і розумів, що його нинішній супутник був лише простий підлеглий. Справді-бо, та спокійна і зверхня стриманість тускарори так вражала, що Чарльз Кеп — саме так звали моряка — навіть у хвилини найбільшої впертості чи розв’язності (а мандрівка їхня тривала вже більше тижня) не зважувався поводитися з ним запанібрата. Проте вигляд диму, що звивався вдалині, схвилював Кепа, мовби нагла поява вітрила у відкритому морі, і вперше, відколи вони зустрілися, він зважився, як було сказано, торкнути воїна.

Швидкий зір тускарори вловив той димок, і на добру хвилину індіянин, ледь звівшись навшпиньки й роздувши ніздрі, мов той олень, що раптом зачув небезпеку, втупив погляд у далину, наче пойнтер, який чекає пострілу хазяїна. Потім, опустившися знову на п’яти, індіянин ледь чутно вигукнув щось голосом, таким несхожим на бойовий клич воїна-індіянина; у всьому іншому він лишився незворушний. Його лице було спокійне, зате погляд чорних орлиних очей так і шастав поверх листяної панорами, наче хотів увібрати одразу всі важливі прикмети. І дядько, і небога — обоє добре усвідомлювали всю небезпечність їхньої мандрівки через широку смугу дикого пралісу — проте піхто з них не міг наразі визначити, добре а чи зле віщує їм цей знак близькості людей.

— Мають бути онейди чи тускарори поблизу, Гостра Стріло,— промовив Кеп до свого супутника індіянина, називаючи його умовним англійським ім’ям.— Чи не пристати б і нам до них, та й переночувати в зручних койках?

— Там нема вігвам, — відповів Гостра Стріла у свій незворушний спосіб.— Надто багато дерево.

— Але ж там повинні бути індіяни, може, навіть хтось із ваших старих друзів, добродію Стріло?

— Палити багаття не тускарора, не онейда і не могаук,— блідочолий!

— Лиха година! Ну, Магнітику це перевершує навіть морську науку: ми, морські вовки, здатні відрізнити матроський тютюн від солдатського або лігво тюхтія від гамака помічника капітана. Та не думаю, щоб навіть найстаріший адмірал флоту його величності міг коли-небудь відрізнити здаля, де димить королівська кухня, а де вугляр випалює вугілля!

Гадка про те, що десь поблизу, у цьому океані шалини, є люди, ще більше поглибила рум’янець на квітучих щічках милого створіння, яке стояло поруч Кепа, та невдовзі дівчина обернулася з виразом подиву на лиці до дядька: адже досі й він, і вона часто захоплювалися знаннями чи, сказати б, інстинктом тускарори — й, вагаючись, промовила:

— Багаття блідочолих! Та ні, дядечку, він не може цього знати!

— Десять днів тому, дитино, я б поклявся у цьому, а от сьогодні і сам не знаю, чому вірити, а чому ні. Можу я дозволити собі запитати вас, Стріло: чому ви гадаєте, що отой димок — від багаття блідочолих, а не червоношкірих?

— Сирі дрова,— відказав індіянин з таким спокоєм, з яким хіба що вчитель втлумачує умову задачі спантеличеному учневі.— Дуже сире — багато дим; багато вода — чорний дим.

— Але ж, прошу вибачення, добродію Стріло, дим не чорний, до того ж він і невеликий. Як на мої очі, він такий легкий та кучерявий, як із капітанового чайника, коли від дров на кораблі нічого не лишається, окрім кількох трісок у трюмі.

— Дуже багато вода,— повторив Гостра Стріла, злегенька кивнувши головою. — Тускарора дуже хитрий палити багаття з вода; блідочолий багато книги, а палити все: багато книги — мало знати.

— Ну, щодо книжок, то в цьому є слушність, не заперечую,— сказав Кеп, який не був великий поборник науки.— Це він, Магнітику, натякає на твоє читання, бо вождь розуміється на всьому чудово у свій власний спосіб. А скільки ще, за вашими розрахунками, Стріло, до тієї сажавки, яку ви звете озером і куди ми ось уже стільки днів тримаємо курс?

Тускарора дивився на моряка зі спокійною зверхністю, відповідаючи:

— Онтаріо — як небо; йти одне сонце, і великий мандрівник бачити озеро.

— Таки так, я — великий мандрівник, не заперечую, проте з усіх моїх мандрівок ця — найдовша,. найневигідніша і найвіддаленіша від морських гаваней. Але якщо до цієї водиці, Стріло, й справді тут близько, та до того її ще й так багато, то пара добрих очей побачила б її, адже з цього спостережного пункту, либонь, видно щонайменш за тридцять миль?

— Дивіться! — сказав Гостра Стріла, повагом і граційно простягаючи руку вперед.— Онтаріо!

— Дядечку, ви звикли кричати «Земля!», а не «Вода!» і тому, певне, не помітили озера! — вигукнула небога, сміючись, як дівчата звичайно сміються із власних жартів.

— Гай-гай, Магнітику! Невже ти й справді гадаєш, що я не впізнав би своєї рідної стихії, якби вона була в полі зору?

— Але ж Онтаріо — не ваша стихія, любий дядечку, бо ж ви звикли до солоних вод, а це озеро — прісне.

— Це може мати значення хіба для якого молодого матроса, але не для такого морського вовка, як я! Я, дочко, розрізню воду, будь вона і в Китаї!

— Онтаріо!—з притиском ще раз повторив Гостра Стріла і знову показав рукою на північний захід.

Кеп уперше, відколи вони познайомилися, кинув на тускарору погляд, у якому було щось від зневаги, хоча й простежив за рукою та очима індіянина, які з усією очевидністю вказували па чисту пляму в небі — якраз поверх листяної рівнини.

— Так і є, я знав, що воно таке завбільшки, ще коли кидав морське узбережжя і вирушав на пошуки цієї прісноводої сажавки,— підсумував Кеп, здвигнувши плечима, як людина, котра давно вже має готову думку і вважає, що більше нічого переливати з пустого в порожнє.— Може, воно й справді там, те Онтаріо, але ж воно могло б уміститись і в моїй кишені. Що ж, сподіваюся, коли ми дійдемо туди, там буде хоч де повернутися нашому човнові. Проте, Стріло, якщо тут десь поблизу є блідочолі, то я, признатися, бажав би дістатися До них на відстань голосу.

Цього разу тускарора на відповідь спокійно схилив чоло, і всі мовчки зійшли з поваленого дерева. Щойно вони ступили на землю, Гостра Стріла заявив, що йде до багаття, аби допевнитися, хто його розіклав, а своїй дружині, Кепові та його небозі радив повернутися до піроги, яку вони залишили на поблизькій річці, й там чекати, доки він повернеться.

— Ні, вождю, це ще можна було б допустити при вимірюванні глибини, та й то Лише неподалік від узбережжя, де знайомий фарватер^[3],— заперечив Кеп. — А в такому незнайомому краю, як цей, гадаю, було б не зовсім безпечно відпускати лоцмана одного далеко від корабля. Отож, з вашого дозволу, ми не будемо розбивати гурту.

— Що хотіти мій брат? — суворо запитав тускарора, не образившись, однак, на погано приховану недовіру.

— Вашого товариства, добродію Стріло, й більш нічого. Я хочу піти з вами і побалакати з цими незнайомцями.

Тускарора погодився без заперечень, але знову відіслав до човна свою терплячу й покірну маленьку дружину, яка зрідка зводила на нього великі чорні очі лише для .того, щоб виразити в однаковій мірі і повагу, і страх, і любов до чоловіка. А тут затялася ще й Магнітик. Завзята, а в години випробувань і досить-таки енергійна, вона, однак, була просто жінка, і сама думка, що їй доведеться залишитися одній, без захисту чоловіків посеред пущі, котра, як щойно підказали їй чуття, навряд чи де взагалі доходила кінця-краю, сповнила її таким гострим болем, що вона теж забажала супроводжувати дядька.

— Повірте, я вже так насиділася в човні, що мені буде вельми корисно пройтися, дорогий сер,— додала дівчина, і її личко, що було так зблідло, хоч вона й намагалася зберегти спокій, почало знову густо наливатися рум’янцем.— А крім того, може, серед тих невідомих є й жінки.

— Ну, добре, дитино, підеш. Та це й недалеко — який кабельтов^[4] звідси, тож за годину до заходу сонця вже будемо тут.

Одержавши дозвіл, дівчина, справжнє ім’я якої було Мейбл Дангем, почала лаштуватися в дорогу, а Червнева Роса — так звали дружину Гострої Стріли — байдуже попростувала до піроги, занадто звикла до послуху, самоти й мороку лісу, щоб відчувати якийсь острах. Троє ж, що лишилися біля вітрового вала, обминули непрохідне сплетиво, дійшли до узлісся й рушили в потрібному напрямку. Гострій Стрілі було досить кількох поглядів, тим часом старий Кеп, перш ніж довіритися тіням дерев, розважливо визначив напрямок за кишеньковим компасом.

— Воно, Магнітику, може, й личить індіянинові стернувати за нюхом, але наш брат, який пройшов науки, знає ціну стрілці,—промовив дядько, плентаючись позаду за тускаророю, що ступав легко й упевнено.— Повір моєму слову, Америку ніколи не було б відкрито, якби Колумб тільки й мав, що ніздрі. Друже Стріло, чи бачили ви коли отаку машинку?

Індіянин обернувся, зиркнув на компас, якого Кеп тримав так, щоб не збитися з шляху, і поважним тоном відказав:

— Око блідочолих. Тускарора бачити у голові. Нехай Солона Вода (так індіянин величав свого супутника) зараз тільки дивитися; не говорити нічого.

— Він каже, дядечку, що нам краще б помовчати; певне, остерігається людей, з якими маємо здибатися.

— Та то вже є такий індіянський спосіб іти на квартири. Бачиш, він оглянув запал своєї рушниці. То й мені не завадило б поглянути на те ж саме в моїх пістолів.

Нічим не виказуючи своєї тривоги від цих приготувань, до яких вона вже звикла за довге подорожування, Мейбл ішла легким і гнучким кроком, як і тускарора, не відстаючи від чоловіків. Перші півмилі вся обачність зводилася до суворої мовчанки, та з наближенням до місця, де, за всіма розрахунками, мало бути багаття, стала потрібна більша обережність.

У такому лісі, звичайно, не багато охопиш поглядом, хіба тільки прямі й високі стовбури дерев. Кожна деревина тут виробила собі шлях до сонця, і під листяною запоною можна було йти, мов через неозоре природне склепіння, що трималося на міріадах грубих колон. Ці колони, чи дерева, часто-густо служили сховом- шукачеві пригод, мисливцеві чи й ворогові; отож що ближче Гостра Стріла підходив своїми прудкими кроками' до того місця, де, як підказували йому досвід та непомильні чуття, мали бути невідомі, його хода ставала легшою, погляд — пильнішим, а сам він ще старанніше ховався.

— Глянь, Солона Вода,— переможно сказав Індіянин, вказуючи одночасно на просвіт серед дерев,— багаття блідочолих.

— Клянусь Всевишнім, чолов’яга має рацію! — буркнув Кеп. — Он вони, порозвалювалися собі спокійнісінько і жеруть, немовби в каюті трипалубника.

— Гостра Стріла має рацію лише наполовину,— шепнула Мейбл,— бо там двоє індіян і тільки один білий.

— Блідочолий,— промовив тускарора, показуючи два пальці,— червоношкірий,— показуючи один.

— Ну, звідси не скажеш, хто з вас має слушність, а хто ні,— втрутився Кеп. — Один з них на сто відсотків білий, та ще й гарний молодець, жвавий та вельми статечний; інший — червоношкірий настільки, наскільки фарба та природа могли його таким зробити; а третій оснащений тільки наполовину — ні бриг, ні шхуна.

— Блідочолий,— повторив Гостра Стріла і підняв два пальці.— Червоношкірий,— і показав одного пальця.

— Певне, так воно і є, дядечку, бо індіянинове око, здається, ще не схибило й разу. Та нині треба хутчій дізнатися — друзі вони чи вороги. Чого доброго, ще французи.

— Один окрик одразу пояснить нам усе,— промовив Кеп.— Тільки стань ось за це дерево, Магнітику, а то коли б замість відповіді негідники не пальнули бортовим залпом. Зараз я з’ясую, під яким прапором вони плавають.

Дядько приклав - долоні рупором до рота і тільки хотів був видобути обіцяний окрик, як Гостра Стріла перепинив його, розладнавши інструмент помахом руки.

— Червона людина — могіканин,— промовив тускарора.— Добре. Блідочолі — інгізи^[5].

— Божественні вісті! — прошепотіла Мейбл, якій не дуже до смаку була кривава сутичка у темній глушині.— Ходімо ж хутчій до них, дядечку, й оголосимо себе друзями.

— Добре,— погодився тускарора.— Червоношкірий — холодний і знати; блідочолий — запальний і стріляти. Хай скво^[6] піде.

— Що-о? — вигукнув приголомшений Кеп — Щоб мій Магнітик пішов у розвідку, а ми, два здорових гевали, стояли в дрейфі^[7] й спостерігали, як то він причалюватиме до берега? Якщо я погоджусь на це, то...

— Дядечку, та мудріше й не придумати,— перепинила його щира дівчина.— Я аніскілечки не боюся. Жоден християнин не наважиться стріляти, побачивши жінку, яка простує до нього. А крім того, моя присутність буде запорукою миру. Тож хай буде так, як запропонував Гостра Стріла, і все буде гаразд. Вони ще й досі нас не запримітили, тому моя поява не зчинить серед них переполоху.

— Добре! — відказав Гостра Стріла, відверто схвалюючи відважність Мейбл.

— Це не по-моряцькому,— заперечив було Кеп.— Але тут, у лісі, хто його знає... Коли ти гадаєш, Мейбл...

— Та що ви, дядечку, я переконана, що нема ніякої причини боятися, та й ви тут поруч — захистите, коли що до чого.

— Ну, добре, візьми тоді пістоля...

— Ні, краще покластися на свою юність і тендітність,— відказала дівчина, усміхаючись, й густо зашарілася від хвилювання.— Найкращий захист для жінки перед лицем чоловіків-християн — це кликати їх на захист. Я ніколи не мала справи зі зброєю і хочу все життя обходитися без неї.

Дядько більше не заперечував, і Мейбл, отримавши застережливі настанови тускарори, зібралася з духом і вирушила сама до людей, що сиділи біля багаття. Хоч серце дівчини й калатало в тривозі, проте вона ступала впевненим кроком, і ніщо, здавалося, не виказувало її вагань. У лісі панувала мертва тиша, бо ті, до кого підходила Мейбл, були настільки зайняті вдоволенням свого великого природного апетиту, себто голоду, що не могли й на мить відірвати своїх очей від тієї важливої справи, якою були зайняті. Проте, коли дівчина, підійшовши до багаття футів^[8] на двісті, раптом наступила на суху гілку, яка ледь чутно хруснула, індіянин, що його Гостра Стріла охарактеризував як могіканина, та другий супутник — той, чия особа була такою двозначною, скочили на ноги зі швидкістю думки. Обидва кинули погляди па рушниці, що стояли обперті об дерево, але, побачивши дівочу постать, навіть не потяглися до зброї. Індіянин щось промовив своєму товаришеві, а потім знову сів і, ніби нічого й не трапилося, спокійно продовжував собі їсти. Тим часом білий навпаки — полишив вогнище і попрямував назустріч дівчині. Коли він підійшов ближче, Мейбл побачила, що матиме справу з людиною одного з нею кольору шкіри, хоч убрання його було такою дивовижною мішаниною одежі двох рас, що треба було підійти ближче, аби переконатися в тому, хто він і що він. Зовні він був людиною середніх років, з відкритим, чесним та простодушним обличчям, яке не можна було назвати гарним і яке тієї ж миті переконало дівчину, що їй ніщо не загрожує. І все ж вона зупинилася, підкоряючись законові власних звичок (якщо не законові природи), який не дозволяв їй за обставин, що в них вона зараз опинилася, надто вільно йти назустріч невідомому іншої статі.

— Не бійтеся нічого, молода жінко,— промовив мисливець, бо, судячи з одягу, за когось іншого його не можна було прийняти.— Ви натрапили у цій глушині на християн і таких, які вміють належно обійтися з кожним, хто схильний до миру й справедливості. Мене вельми добре знають усі в цих краях; може, одне з моїх імен і ваших вух сягнуло. Французи та червоношкірі по той бік Великих озер називають мене La Longue Саrabine — Довгий Карабін, а могікани — це справедливе і чесне плем’я, власне, залишки від нього — Соколиним Оком, тоді як солдати й лісовики по цей бік озер звуть мене Слідопитом, позаяк ще не траплялося й разу, щоб я не відшукав один кінець сліду, коли мінг^[9], а чи друг, що потребував мене, стояв на іншому кінці сліду.

У цих словах не було хвастощів, а тільки чесна впевненість людини, яка добре знала, що, хоч яким би ім’ям її називали, червоніти за свої вчинки їй не доведеться. На Мейбл його слова подіяли, мов блискавка. В ту мить, як дівчина зачула його останнє прізвисько, вона аж сплеснула в долоні і палко повторила це слово:

— Слідопит?!

— Так мене називають, молода жінко, проте не кожен лорд заслужив хоч наполовину свій титул так, як я своє прізвисько; хоча, коли казати правду, я дужче пишаюся з того, що знаходжу собі шлях, де нема й сліду, аніж там, де він є. Але вояки регулярної армії не дуже в цьому тямлять, і кожен другий з них навряд чи знає різницю між слідом і стежкою, хоча слід не завжди відшукаєш навіть нюхом, а стежку видно й простим оком.

— То це ви і є той друг, якого мій батько обіцяв вислати нам назустріч?!

— Якщо ви дочка сержанта Дангема, то й сам великий пророк делаварів^[10] не мовив ніколи яснішої істини.

— Я — Мейбл, а там, за деревами, сховалися мій дядько Кеп і тускарора, котрого звуть Гостра Стріла. Ми й не розраховували, що зустрінемо вас ще до берегів озера.

— Мені приємніше було б почути, що вашим провідником є якийсь прямодушніший індіянин,— зауважив Слідопит.— Не люблю я тускарор: надто далеко вони зайшли від могил своїх пращурів, щоб завжди пам’ятати Великого Духа. До того ж, Гостра Стріла — честолюбивий вождь. А Червнева Роса з ним?

— Так, його дружина супроводжує нас. І яка вона тільки покірна та лагідна!

— Та до того ще й віддана, чого не скаже про Гостру Стрілу той, хто його добре знає. Ну, та поки ми йдемо дорогою життя, доводиться миритися з усім, що посилає нам провидіння. Ніде правди діти: вам у провідники міг би потрапити й хтось гірший, ніж цей тускарора, хоча в його жилах забагато мінгової крові, як на друга делаварів.

— Якщо так, то, може, це щастя, що ми зустрілися? — промовила Мейбл.

— У кожному разі, ніякого нещастя в тім нема: адже я дав слово сержантові провести його дочку до залоги живою і здоровою, хай навіть ціною свого життя. Ми розраховували, що зустрінемося з вами неподалік водоспаду, де захована наша пірога; але потім подумали, що не зашкодить пройти кілька миль назустріч, щоб стати в пригоді, коли треба. І добре, що пішли, бо сумніваюся, щоб Гостра Стріла був із тих, хто може подолати таку бистрінь.

— А ось і дядечко з тускаророю, тож тепер обидва наші загони можуть з’єднатися,— радо промовила Мейбл.

Побачивши, що нарада була дружня, Кеп і Гостра Стріла вирішили й собі підійти до співрозмовників. Мейбл у кількох словах переповіла їм усе, що сама довідалася від невідомих, після чого вже всі разом рушили до тих двох, котрі все ще лишалися біля багаття.

РОЗДІЛ II

Природи син! Докіль ти сам

Не осквернив святий свій храм,

Піднісши ниций дар.

Ти— володар земних красот

І трон твій досягнув висот,

Вознісшися до хмар.

Джон Вільсон. «На відвідини Гайленд Глен»

Могіканин продовжував собі їсти, хоча другий білий підвівся й чемно скинув капелюха перед Мейбл Дангем. Був це повний здоров’я і мужній з виду молодик, одягнений хоч і далеко не так строго професійно, як її дядько, та все ж так, що можна було впізнати людину, призвичаєну до води. А в ті часи справжні моряки складали осібний клас, відокремлений від решти людства; їхні судження, щоденна мова та одіж так само вказували на фах, як думки, говірка та вбрання турка вказують на його мусульманство. Хоча Слідопит був у розквіті сил, Мейбл зустріла його зі спокоєм, який пояснювався, очевидно, тим, що вона скріпила свої нерви для перемовин; та коли її очі зустрілися з очима молодика, який підвівся від багаття, вони опустилися під захопленим поглядом, яким, вона бачила чи уявляла, що бачила, він привітав її. З них кожне насправді відчуло взаємний потяг, який звичайно пробуджують у юних і щиросердих однаковий вік, взаємна привабливість та новизна обстановки.

— Оце і є ті друзі,— промовив, обдаровуючи Мейбл чесною усмішкою, Слідопит,— яких ваш достойний батько вислав вам назустріч. Це великий делавар, який на своєму віку зазнав і шани, і прикрощів. Його індіянське ім’я цілком пасує вождеві племені, а що його не завжди легко вимовити тому, хто не знає мови делаварів, ми для зручності переладуємо його по-нашому і назвемо його Великий Змій. Але не подумайте, ніби цим ім’ям ми хочемо підкреслити, що він підступний понад міру, властиву кожному червоношкірому, — зовсім ні: ми цим лише підкреслюємо, що він мудрий та хитрий, як і личить воїнові. Гостра Стріла добре знає, що я хочу сказати.

Поки Слідопит виголошував своє звертання, індіяпи пильно й статечно дивилися один на одного, а потім тускарора виступив наперед і звернув до іншого індіянина безперечно дружнє слово.

— Люблю спостерігати, — продовжував Слідопит,— як двоє червоношкірих вітаються в хащах. Для мене це, добродію Кепе, так, ніби я бачу, як віддають один одному дружній салют кораблі в океані. Та мова про воду нагадала мені про мого юного друга Джаспера Вестерна, який дещо тямить у цих справах, оскільки він усе своє життя провів на Онтаріо.

— Радий познайомитися з тобою, друже,— сказав Кеп, від щирого серця тиснучи руку молодому прісноводому матросові,— хоча тобі дечого ще треба повчитися, беручи до уваги ту школу, яку ти пройшов. А це моя небога Мейбл — я зву її Магнітиком з причини, про котру вона нізащо в світі не здогадається, хоча ти, можливо, досить освічений, щоб відгадати, коли якось претендуєш на знання компаса.

— Причину неважко відгадати,— промовив молодий чоловік, мимоволі спрямовуючи погляд своїх гострих очей па враз сполум’яніле личко дівчини,— і я певен, що той стерновий, якому дороговказом служитиме ваш Магнітик, ніколи в житті не сяде на мілину.

— Ого! Ти, як бачу, не тільки чув, а й знаєш, як користуватися деякими термінами морського вжитку, хоча загалом, либонь, ти у своєму житті більше бачив зеленої води, аніж синьої.

— То не диво, що ми вряди-годи пересипаємо свою мову слівцями, вживаними на березі: адже нам рідко коли випадає втратити його з поля зору хоч на двадцять чотири години.

— Тим гірше, хлопче, тим гірше для тебе. Морякові дуже рідко слід бачити землю і то з якнайдальшої відстані. А там,— тільки по щирості, добродію Вестерне,— мабуть, довкола вашого озера так чи інак земля.

— А хіба, дядечку, довкола океану не «так чи інак земля»? — жваво втрутилася Мейбл, боячись передчасного вияву характерного догматизму, чи то пак — педантизму, старого моряка.

— Ні, дитино, саме навпаки: це океан так чи інак навколо землі! І я це завжди товкмачу, хлопче, тим, що на суходолі. Всі вони перебувають, так би мовити, посеред океану, навіть не підозрюючи того; живуть, небораки, і не відають, що нема нічого дужчого і більшого від води. Людська зарозумілість не знає меж, і якийсь мудрагель, що ніколи й не нюхав солоної води, часом гадає, ніби він більше тямить від того, хто об’їхав мис Горн^[11]. Ні-ні, наша земля — це не що інше, як острів, а коли казати правду, все те, що не земля,— є вода.

Молодий Вестерн пройнявся глибокою повагою до бувалого моряка, що служив на океані, бо й сам часто мріяв про океан; то все ж він мав природну повагу й до широкого плеса, на якому виріс і яке в його очах було не без своїх принад.

— Те, що ви кажете, сер,— скромно відповів він,— може, й слушне, коли йдеться про Атлантичний океан, але тут, на Онтаріо, ми з повагою ставимося й до суходолу.

— Це тому, що ви всі у землі на замочку,— відповів, щиро регочучи, Кеп.— Але годі-бо: он уже йде Слідопит, як його у вас величають, несучи дерев’яні таці, на яких парує смаженя, і запрошує нас пригоститися; а правди ніде діти: на морі олениною не поласуєш, Добродію Вестерне, бути люб’язним з дівчиною в твоєму віці — річ не важча, ніж, скажімо, знайти кінець кормового фала^[12] тому якщо ти приглянеш за тарілкою та чашкою мого Магнітика, доки я закушуватиму зі Слідопитом та нашими друзями-індіянами, вона, не сумніваюся, завважить це.

Добродій Кеп сказав більше, ніж міг на той час здогадуватися. Джаспер Вестерн якнайкраще догодив Мейбл, і вона надовго запам’ятала лагідну чоловічу турботу молодого матроса у цю першу їхню зустріч. Він підсунув кінець колоди, щоб їй було на чім сидіти, добув для неї смачний кавалок смаженої оленини, приніс ковток чистої води з джерела і, сидячи близько напроти неї, швидко завоював повагу дівчини своїм м’яким, але щирим поводженням — даниною, яку жінка завжди бажає отримати і яка ніколи так не принадна, а тим більше — жадана, як тоді, коли вона іде від юнаків до їх однолітків-юнок, від мужнього до тендітного. Послугування ж молодого Вестерна, як і більшості представників дужчої статі, котрі проводять своє життя, позбавлені товариства статі слабшої, відзначалося такою запопадливістю, щирістю та лагідністю (хоч і без умовної витонченості, брак якої, мабуть-таки, відчувала Мейбл), що ці чарівні якості достатньо замінювали відсутність лоску. Залишмо цих недосвідчених і невинних молодят, щоб вони порозумілися мовою своїх почуттів краще, аніж висловленими вголос думками, і повернімося до гурту, в якому дядечко Кеп з притаманною йому невимушеністю, що ніколи не залишала його, вже став головною дійовою особою.

Чоловіча компанія вмостилася довкола однієї на всіх дерев’яної таці з оленячою смаженею, а в розмові, яка зав’язалася при цьому, проявлялися характери людей, що складали це різнорідне товариство. Індіяни їли мовчки (пристрасть тубільних американців до оленини видається невгамовною), зате двоє білих багато балакали й сперечалися з різних питань, до того ж кожен з них довго й завзято обстоював Свій погляд.

А що той діалог допоможе читачеві краще збагнути подальшу оповідь, не буде зайвим записати його.

— Ви, безсумнівно, знаходите втіху в своєму житті, добродію Слідопите,— вів далі Кеп, коли зголоднілі супутники вже настільки наситилися, що почали копирсатися в таці, вибираючи найсмачніші кусні оленини.— Воно у вас теж повне своїх випадковостей і своїх удач, як і в нас, моряків, от тільки наше — все вода, а ваше — все земля.

— А чого, нам теж трапляється мати справу з водою у наших щоденних мандрах і походах,— заперечив йому білий співрозмовник.— Ми, прості люди прикордоння, вміємо володіти веслом і остями не згірш, ніж рушницею та мисливським ножем.

— Вірю, але чи вмієте ви брасувати реї^[13], пускати лот^[14], керувати штурвалом^[15] і лотлінню^[16], відпускати риф-штерт^[17] а чи такелаж^[18]?Весло — без сумніву річ добра у човні, а яка з нього користь на кораблі?

— Як на мене, то я поважаю всіх людей з їх покликаннями і вірю, що перераховані вами речі мають своє призначення.— Той, хто прожив, як я, серед різних племен, розуміє, які різні бувають звичаї. Так, скажімо, мінги фарбують свою шкіру зовсім по-іншому, ніж делавари, і розчарується той, хто сподівається побачити воїна в одязі скво. Я не надто старий, але вже чимало прожив у лісах і дещо знаюся на людській натурі. Я ніколи особливо не довіряв ученості тих, що мешкають у містах, бо жодного разу ще мені не довелося здибати серед них такого, що умів би без промаху стріляти з рушниці а чи натрапити на слід у лісі.

— Отакої і я думки, добродію Слідопите. До речі, вештаючись там по вулицях, ходячи до церкви щонеділі та слухаючи проповіді, ніколи не станеш чоловіком. Посилайте свого хлопця на океан, якщо хочете відкрити йому очі на світ, дайте йому подивитися, як живуть в інших країнах (я це називаю глянути в обличчя природі), якщо хочете, щоб він зрозумів, хто він і що він. Ось хоча б узяти й мого свояка сержанта. Собою ніби людина як людина, по-своєму не гірша всякої іншої на світі, а врешті — хто він? Піхтура — і більш нічого. Сержант, точніше — не рядовий, але, знаєте, все одно піхтура піхтурою. Коли ще він тільки сватався до моєї бідної сестри Бріджіт, я із свого обов’язку одразу ж розтлумачив їй, хто він та що вона може чекати од такого чоловіка, але хіба ці дівки слухають кого, коли їм хтось запаморочить голову? Правда, сержант нібито вийшов у люди: кажуть, він там неабиякий чоловік у форту, але сердешна його дружина не дожила, щоб побачити це, бо вже чотирнадцять років, як померла.

— Ремесло піхотинця — теж почесне, за умови, звичайно, коли він воює на боці правих,— відповів Слідопит.— А що французи завжди погані, а його священна величність і паші колонії стоять за праве діло, то, я вважаю, у вашого сержанта і сумління чисте, і слава добра. Знаю по собі, я ніколи не мав солодшого сну, як після того, коли давав доброго чосу мінгам, хоча я завжди дотримуюсь правила: воювати, як личить справжньому білому, і ніколи — так, як індіянин. Ось візьмімо хоча б Змія, наприклад. Він має свої звичаї, а я — свої, проте за всі довгі роки, відколи ми воюємо вкупі, ні він, ні я жодного разу навіть і в думці не мали чогось поганого про те, хто з нас і як робить. Я завжди кажу йому, що на світі є тільки одні небеса і тільки одне пекло (хоч його віра каже інакше) і що до раю, як і до пекла, ведуть багато різних шляхів.

— Це слушно, і він має вірити вам, хоч я все-таки вважаю, що більшість доріг до пекла проходять суходолом. Море, як казала бідолашна Бріджіт,— це своєрідне «місце очищення», і що далі від берега, то далі від спокус. Сумніваюся, чи можна так сказати про всі ваші озера?

— Припускаю, що міста й селища ведуть до спокус, а от наші озера оточені лісами, і такий храм щодня закликає тебе поклонятися Всевишньому. Погоджуюся також, що не всі й не завжди люди однакові навіть тут, у пущі: так, різниця між мінгом і делаваром не менш очевидна, ніж різниця між сонцем та місяцем. І все ж я радий, друже Кепе, нашому знайомству, вже хоча б з тої причини, що ви можете сказати Великому Змієві про те, що є озера з солоною водою. Ми з ним відколи познайомилися, то й разу не було, щоб у чомусь розійшлися поглядами, і коли могіканин хоч наполовину вірить мені так, як я йому, то він чимало дізнався від мене про життя білої людини й закони природи; мені здається, що жоден червоношкірий ще не вірив так щиро, як того хотів би чесний чоловік, і в існування великих солоних озер, і в те, що річки можуть текти у зворотному напрямку.

— А це тому, що ви беретеся за речі не з того краю,— поблажливо кивнувши, промовив Кеп.— Ви міркуєте про озера й пороги так, наче про корабель, а про океан, його припливи та відпливи,— як про човен. Тому ні Гостра Стріла, ні Змій і не мають сумніватися у тому, що ви їм кажете про те й інше, хоча, правду сказати, мені самому якось трудно проковтнути байку про суходільні моря, а ще трудніше,— про те, що є прісноводі моря. Я вирушив у таку далеку мандрівку почасти, щоб власними очима побачити і самому скуштувати тієї водиці, а почасти, щоб зробити послугу Магнітикові й сержантові, хоч той був лише чоловіком моїй сестрі, зате Магнітика я люблю, як рідну доньку.

— Ну, ви помиляєтеся, дуже помиляєтеся, друже Кепе, коли недооцінюєте хоч би в чому, силу провидіння,— ревно заперечив Слідопит.— Ті, що сидять по містах та селищах, мають обмежені й несправедливі гадки щодо сили Всевишнього, але ми, хто, можна сказати, живе у самій його присутності,— це стосується передусім білошкірих — дивимося на речі інакше. Червоношкірий теж має свої думки з цього приводу, так воно й має бути, навіть якщо ці думки не зовсім такі, як у християн; і то не біда. Одначе багато чого перебуває тільки у владі провидіння, і ці солоні та прісні озера теж. Я не беруся і не можу дати пояснення всім цим речам, але думаю, що обов’язок усіх — вірити в них. Як па мене, то я належу до тих, котрі вірять, що та сама рука, яка створила прісну воду, могла створити й солону.

— Ну, годі-бо, добродію Слідопите,— перепинив його, не без деякого запалу, Кеп.— Пам’ятаючи заповіді нашої істинної й мужньої віри, я ніколи па морі не відвернуся від того, хто потрапив у біду, хоча я й звик перед наближенням морського урагану покладатися більше на міцність рей та на вдало поставлені вітрила, ніж на молитву. Проте я не забуваю, що нерідко ми — просто безпорадні смертні, і сподіваюся, що відплачую, де належить, уклоном па уклін. Все, що я хочу сказати, а це можна легше відчути, ніж висловити, як самі знаєте, є просто натяк на таке: оскільки я звик бачити воду у великих мірках солоною, то бажав би покуштувати її, перш ніж повірити, що вона прісна.

— Всевишній дав солонці оленям, а людині, як білошкірій, так і червоношкірій,— живодайні джерела, щоб вона гамувала свою спрагу. І нерозумно було б вважати, ніби не в його владі сотворити озера чистої води на заході та нечистої води — на сході.

Сувора простота Слідопитових слів викликала у Кепа, незважаючи на його педантичну самовпевненість, глибоке почуття поваги, хоча йому й не дуже до смаку було повірити в те, що він багато років поспіль заперечував як неможливе. Не маючи бажання поступитися і водночас почуваючись неспроможним вести далі суперечку з людиною, що виставляє проти тебе докази, до яких ти зовсім не звик, та ще й з такою силою правди і вірогідності, він був уже радий якось змінити тему розмови.

— Ну, гаразд, гаразд, друже Слідопите, давайте на цьому облишимо нашу суперечку, — запропонував Кеп. — А що сержант вислав вас, аби ви послугували нам провідниками до озера, ми зможемо покуштувати воду, лиш як дістанемося до неї. Тільки затямте мої слова: я не кажу, що не може бути прісної води на поверхні — вона буває прісна зверху іноді й в Атлантичному океані поблизу гирл великих річок; але будьте певні: я вам покажу, як куштувати воду з глибини в кільканадцять сажнів, що вам ніколи й не снилося, і тоді ми дізнаємося про неї більше.

Провідника влаштовувало, певно, полишити речі, як є, і розмова перемкнулася в інше річище.

— Ми не так уже й переоцінюємо свої здібності,— зауважив по короткій хвилі Слідопит,— і добре знаємо, що ті, що живуть у містах, коло моря...

—...на морі,— поправив Кеп.

— «На морі», коли так хочете, друже,— ті мають кращі можливості, ніж ми отут, у хащах. Проте ми знаємо своє покликання; воно у нас, я б сказав, природне, не зіпсоване пихою та марнотою. Скажімо, я маю хист до стрільби з рушниці та до вишукування слідів та ще полювання й розвідництва; і, хоча крім цього я ще орудую остями та веслом, проте жодним з цих двох умінь я не пишаюся. А он той юнак, Джаспер, що балакає із сержантовою дочкою,— одмінне створіння. Він, я б сказав, диха водою, мов та риба. Індіяни та французи на північному березі Онтаріо прозвали Джаспера за його виняткові здібності у цій справі Прісною Водою. Що й казати, він краще звладає з веслом і тросами, ніж з багаттям на лісовій стежці.

— Щось має таки бути в оцих здібностях, про які ви кажете, врешті,— сказав Кеп.— Ось хоч оце багаття: повинен визнати, воно мене, попри весь мій морський вишкіл та досвід, збило з пантелику. А от Гостра Стріла відразу визначив, що його розпалили блідочолі, і це для мене, я вам скажу, така ж премудрість, як провести вітрильника між вузькими піщаними обмілинами в бурю горобиної ночі.

— В цьому нема ніякої премудрості... зовсім ніякої,— відповів Слідопит, щиросердо розсміявшись, хоча сміху цього, через провідникову звичку до обережності, зовсім не було чути.— Для нас, хто проводить своє життя у великій школі провидіння, нема нічого легшого, як вивчати його уроки. Якби ми не засвоювали всіх цих дрібничок, то слідопити чи гінці з нас були б анітрохи не кращі, аніж із цих пеньків, що стирчать довкола. Прісна Вода, як ми його звемо, так любить усе вологе, що підібрав одну чи дві сирі поліняки,— а їх тут, як і сухих, валяється доволі, а від сирих дров,— гадаю, це навіть вам, Прихильникам моря, відомо,— йде чорний дим. Нема тут ніякої премудрості, аніякої премудрості, хоча все це таємниця для того, хто лінується смиренно і вдячно вчитися у провидіння і пізнавати його всемогутні шляхи.

— Тільки метке око Гострої Стріли могло зобачити таку малу різницю!

— Поганий з нього був би індіянин, якби не помітив! Ні, пі, зараз війна, а коли індіянин виходить на стежку війни, його чуття весь час загострені до краю. Кожна шкіра має свою натуру, і кожна натура має свої закони, як і свою шкіру. Багато років’ я потратив, доки засвоїв усі тонкощі лісових наук,-бо знання червоношкірого нелегко даються білому чи то пак тому, хто має знання білих, хоч Мудрості останніх я набрався небагато, бо майже все своє життя провів у пущі.

— Ви, очевидячки, були кмітливим школярем, добродію Слідопите, що можна бачити з того, як ви знаєтеся на цих речах. Але, гадаю, і людині, яка пройшла школу життя на морі, теж не склало б великих труднощів засвоїти всі ці дрібнички, якби вона тільки дуже того захотіла.

— Я цього не знаю. Білій людині важко перейняти звичаї червоношкірих так само, як і червоношкірим — звичаї білих. Що ж до справжньої натури, то, здається, допоки ні ті, ні інші перейняти її одне в одного не можуть.

— Це ви так гадаєте, а от ми, моряки, що так багато вештаємося по світу, кажемо, що натура є одна — хай то буде китаєць чи голландець. Я особисто теж до такого думання схиляюсь, оскільки мені довелося переконатися, що всі народи подобають золото й срібло, а більшість чоловіків кохається в тютюні.

— Тоді погано ви, моряки, знаєте індіян! Чи ви знали хоч одного китайця, який міг би співати, коли йому в тіло заганяють шпичаки і крають його ножами, а він, голісінький, стоїть, охоплений полум’ям, і смерть шкіриться йому у вічі? Ви знайдіть китайця чи християнина, який здатний витримати це, хай би він хтозна-який бравий був па вигляд і вмів прочитати геть усе, будь-коли написане па світі.

— То тільки дикуни чинять одне одному такі пекельні жарти!— вигукнув добродій Кеп, з острахом' поглядаючи на склепіння безмежного лісу.— Жодного білого ніколи не було приречено на отакі випробування!

— Е-е, ні, тут ви знову помиляєтеся,— заперечив Слідопит, незворушно вибираючи собі на таці найсмачніший кусень оленини,— бо, хоч терпіти мужньо такі тортури до снаги лише червоношкірому, білий теж може конати, та й не один сконав од них.

— На щастя,— промовив Кеп, відкашлюючись (у нього раптом задерло в горлі),— навряд, щоб хто з індіян — союзників його величності — завдавав таких мук будь-кому з його вірнопідданих^[19]. Я, щоправда, не так довго служив у флоті його королівської величності, але таки служив, і це щось та важить; що ж стосується каперства^[20], то в це діло я вклав чималу частку. Але, сподіваюся, по цей бік озера нема союзних французам дикунів, до того ж, ви, здається, казали, що Онтаріо широке, чи не так?

— Ні, то в наших очах воно широке,— відказав Слідопит, не приховуючи посмішки, яка освітила його засмагле до бронзового відтінку обличчя,— звичайно, воно навряд чи може видатися вузьким, але насправді воно таки вузьке — через ворогів. Онтаріо обмежене берегами, й ворог, який не наважується перепливти озеро, може обійти його берегом.

— Ат! Усе це через ті трикляті прісноводі ковбані! — гаркнув Кеп так голосно, що миттю розкаявся за свою необачність.— Ніхто в житті ще не чув, щоб навіть корсарський чи який там корабель об’їхав навколо Атлантичного океану!

— Може, океан не має кінців?

— А думаєте, має? Ні кінців, ані дна! Народові, міцно пришвартованому до одного з його берегів, нема чого боятися народу, що стоїть на якорі з протилежного боку океану, хай то буде й найдикіше плем’я — за умови, звичайно, що воно не володіє мистецтвом кораблебудування. Так, так, людям, що живуть на узбережжях Атлантичного океану, можна не потерпати ні за свою шкуру, ні за свої скальпи. Там людина може лягти ввечері, сподіваючись прокинутися з чубом, якщо тільки вона не носить перуки.

— А в нас тут не так. Я не хочу жахати дівчину, тому не буду зупинятися на деталях, хоча вона, здається, більше дослухається до Прісної Води, як ми його звемо. Але без тієї освіти, що я набув у хащах, пройти відстань між нами й залогою я вважав би ризикованою подорожжю, як на нинішній стан кордону. По цей бік зараз ірокезів не менше, ніж по той бік озера. Саме з оцієї причини, друже Кепе, і зобов’язав нас сержант вийти вам назустріч і показати дорогу.

— Що?? Невже ці негідники насмілюються крейсирувати під самими жерлами гармат одного з укріплень його величності?

— А хіба гайвороння не наважується підходити до забитого оленя, незважаючи на те, що неподалік перебуває мисливець? Отак просто й ірокези забрели аж сюди: між фортами й поселеннями постійно ходять білі, і, напевне, вони їх висліджують. Щоб виявити цих заброд, Змій весь час ішов проти води одним берегом, а я — другим, тим часом Джаспер, як безстрашний матрос,— а він і є такий,— гнав пірогу річкою. Після того як сержант із слізьми на очах розповів йому, яка в нього дочка, та як він скучив за нею, і яка вона в нього привітна й слухняна, наш юнак, здається, готовий був не те що йти за нею, а один увірватися в табір мінгів.

— Спасибі, спасибі йому! Його готовність допомогти нам заслуговує на подяку, хоча мені здається, хлопець не так уже й важив життям.

— Він тільки ризикував бути забитим з-за куща, коли гнав пірогу проти бистрої течії або коли огинав закрут, не зводячи очей з чорториїв. З усіх ризикованих мандрівок найнебезпечніша, на мій погляд, саме подорож річкою, коли з обох боків повно засідок. І через отакий саме ризик пройшов Джаспер.

— До дідька! Чого ж тоді сержант примусив мене мандрувати сто п’ятдесят миль у такий незвичайний спосіб? Дайте мені відкрите море й ворога, який не крутить хвостом, і я буду битися з ним, як йому хочеться і доки йому хочеться — на далекій відстані а чи борт до борту. Але бути забитим, як сонний заєць,— це, даруйте, мені не до смаку. Якби не Магнітик, я б цієї ж миті повернув вітрила і повів свій корабель назад до Йорка, і хай би воно запалося, це саме Онтаріо з його солоною чи прісною водою!

— Цим справі не дуже зарадиш, друже моряче, бо назад вам дорога довша і не менш небезпечна, ніж до форту. Звіртеся на нас, а ми вже вас або доведемо живими й здоровими, або загубимо свої скальпи.

За тодішнім матроським звичаєм, Кеп скручував увесь свій чуб у довгу косу, яку затягував у шкіру вугра, а маківка в нього була майже лиса, і він машинально погладив і косу, й тім’я, ніби щоб пересвідчитись, що все на своєму місці. В глибині душі Кеп був хоробрий чоловік і не раз спокійно дивився смерті в вічі; щоправда, ніколи вона не поставала перед ним у таких страшних проявах, які оце хоча й скупо, але образно змалював йому співрозмовник. Але відступати було пізно, і йому нічого не залишалося, як удати з себе бравого зайця, хоч у душі він і кляв на всі заставки свого зятя-сержанта за те, що той так байдуже, необачно й безвідповідально завів його у таке скрутне становище.

— Я нітрохи не сумніваюся, добродію Слідопите,— промовив Кеп, коли всі ці думки промайнули в його голові,— що ми дістанемося живі-здорові до гавані. А скільки ще може бути звідси до форту?

— Миль п’ятнадцять з невеличким гаком, до того ж ми їх швидко подолаємо, бо річка бистра, якщо мінги не заступлять дорогу.

— А ліс, гадаю, і далі стримітиме по штирборту^[21] і по бакборту^[22], як і по дорозі сюди?

— Як, як ви сказали?

— Кажу, що вам доведеться плутатися серед цих триклятих дерев!

— Ні, ні, ви пливтимете в пірозі, а русло Освего^[23] наше військо скрізь очистило від загат. Пірога йтиме за водою, до того ж бистрою течією.

— А хіба який біс перешкодить цим мінгам, про яких ви казали, перестріляти нас із засідок, коли ми об’їжджатимемо пересипи чи маневруватимемо між підводними каменями?

— Не біс, а провидіння, що так часто допомагає людям у ще більших небезпеках. Скільки вже разів моя голова могла б збутися і чуба, й шкіри та й черепа,— якби не його заступництво. Я ніколи не вступаю в жодну сутичку, друже моряче, не попросивши в думці допомоги у цього великого союзника, який може вирішити більше в битві, ніж усі батальйони шістдесятого полку, вишикувані в ряд.

— То так, може, це допомагає розвідникові, а от нам, морякам, дай відкрите море, і ми йдемо на ворога тільки з однією думкою про наше діло — відкрито, бортовим залпом на бортовий залп. І ніяких тобі дерев а чи підводних каменів на заваді.

— І ніякого провидіння теж, якщо так, по правді? Але повірте мені, добродію Кепе, найтяжча битва йде саме за те, щоб схилити провидіння на свій бік. Гляньте он на Великого Змія. Бачите отой шрам від ножа уздовж лівого вуха? Тож знайте, що тільки куля з моєї довгої рушниці врятувала йому скальп; я вчасно натиснув курок, а якби був на якихось півхвилини забарився, Великий Змій розпрощався б зі своїм бойовим кучериком. І коли могіканин тисне мені руку, запевняючи, ніби я врятував йому тоді життя, я відповідаю йому: ні, то не я, то сам Всевишній привів мене до того єдиного місця, де могла відбутися розправа, чи то явив мені свій промисел, вказавши на дим ворожого вогнища. Звісно, коли я вийшов на зручну позицію, я сам докінчив справу на свій лад, тому що коли над головою друга занесено томагавк^[24], як це було тоді, ловити гав ніколи, треба діяти миттю, а то дух Змія полював би нині в блаженному краю предків.

— Ну годі, годі вже, Слідопите! Ніж балакати про таке, то ліпше вже бути оббілованим від носа до корми. До заходу сонця лишилося тільки декілька годин, тому давайте краще, якщо можна, подрейфуємо вашою річкою. Магнітику, люба, ти готова в дорогу?

Магнітик здригнулася, густо зашарілась і негайно почала лаштуватися до мандрівки. Вона не чула й слова з того, що говорилося, бо Прісна Вода, як дуже часто звали молодого Джаспера, заполонив її увагу розповідями про далекий ще порт — мету її мандрівки, про батька, якого вона не бачила з самого дитинства, та про життя-буття мешканців прифронтових залог. Несвідомо вона глибоко зацікавилася, а думками так поринула в ті цікаві речі, що и не чула не вельми приємних розмов, які точилися поруч. Тим часом метушня збору поклала край усім балачкам, а що речей у розвідників — чи то провідників — було обмаль, то весь загін за кілька хвилин був готовий у дорогу. Та коли вони вже мали вирушати, Слідопит, на превеликий подив навіть своїх товаришів-провідників, назбирав оберемок труску, навмисне додавши сирих гілок, щоб зробити якомога більший і густіший Дим, і кинув увесь той хмиз на жарини.

— Коли хочеш замести сліди, полишаючи табір, Джаспере,— промовив Слідопит,— дим може принести користь замість шкоди. Якщо тут за десять миль від нас є який десяток мінгів, частина з них сидить на височинах або на деревах і виглядає, чи не видно диму; хай побачать оцей, і хай вони коло нього ще й поживляться. Попросимо їх ласкаво до наших недоїдків.

— А вони часом не кинуться наздогін по наших слідах? — запитав Джаспер, який після знайомства з Мейбл став набагато цікавіший до небезпек їхнього становища.— Адже ми залишимо широку стежку до річки.

— Що ширшу, то краще; хоч які хитрі мінги, а й вони не зможуть визначити, куди попливла пірога — проти течії чи за течією. У всій природі тільки вода добре змиває усякий слід, та й то, якщо не залишилось сильного запаху. Затям собі, Прісна Водо: коли мінги помітили наш слід нижче' водоспаду, то вони обов’язково рушать до нашого багаття і відтак, природно, зроблять висновок, що той, хто починав іти проти течії, йтиме проти течії до кінця. Якщо їм і відомо що-небудь, то лише те, що кілька чоловік вийшло з форту, але навіть найкмітливішому мінгові ніколи не спаде на думку, що ми прийшли сюди, тільки щоб того ж самого дня вернутися назад, та ще й ризикуючи власними скальпами.

— Звісно,— сказав Джаспер Слідопитові, коли вони йшли назад до бурелому,— мінги не можуть нічого знати про сержантову доньку, адже все, що її стосується, тримано в суворій таємниці.

— І не дізнаються нічого,— відповів Слідопит, звертаючи увагу товариша на те, як він із щонайбільшою старанністю затоптує сліди, що їх лишала маленька ніжка Мейбл на листі.— Якщо тільки та стара солоиовода риба не тягала свою небогу довкола вітровалу, як олениця своє оленя.

— Як старий олень, ви, певне, хотіли сказати?

— Ну й дивовижа він, я тобі скажу! Ще я можу зійтися з таким моряком, як ти, Прісна Водо, і не знайти великої різниці між нашими покликаннями, хоча твоє покликання — озеро, а моє — ліс. Тихо, Джаспере,— вів далі, сміючись своїм нечутним сміхом, Слідопит.— Нумо випробуємо гарт його леза й промчимо його водоспадом.

— А як же бути з гарненькою небогою?

— Ні, ні, їй нічого не станеться, вона безпечно обійде переправу, а ми з тобою випробуємо цього атлантичного вовка, й обидві сторони краще пізнають одна одну. Побачимо, чи здатний його кремінь викресати вогню, і хай він зазнайомиться з нашими прикордонними жартами!

Молодий Джаспер усміхнувся, бо й сам був не від того, щоб позбиткуватися над Кепом, чия зарозумілість зачепила і його за живе.

Тільки красне личко Мейбл, її тонкий, граційний стан та чарівна усмішка захищали її дядечка від задуманого експерименту.

— Я боюся, що дівчина перелякається,— нерішуче мовив Дікаспер.

— Якщо вона хоч трохи вдалася у свого батька,— не перелякається. Та й по ній видко, що вона не з лякливих. Покладись у цій справі, Прісна Водо, на мене, і я сам зорудую справу.

— Тільки не на вас одного, Слідопите, а то ви ще втопите і себе, і його. Якщо вже ви неодмінно вирішили промчати його через водоспад,— то і я мушу бути з вами.

— Гаразд, хай буде по-твоєму. То, може, по цьому запалимо люльку порозуміння?

Джаспер засміявся, кивнув на знак згоди головою, і розмова обірвалася, бо загін саме дійшов до нерідко згадуваної піроги, і кілька слів визначили набагато вагоміші для всіх речі.

РОЗДІЛ III

Допоки не з’явився плуг

На первозданних цих полях.

Тут шум річок стрімких навкруг

Лунав піснями по лісах,

Тут мчав потік, сміявся гай,

І в тіняві дзюрчав ручай.

Вільям Браянт. «Індіянин на могилі своїх предків»

Загальновідомо, що річки, які впадають з південного боку в Онтаріо, майже всі вузькі, повільні, й глибокі. Є, правда, й винятки, оскільки чимало річок тут мають бистрини, або, як їх називають на місцевій говірці, пороги,. а „деякі мають також і водоспади. До цих винятків належить і річка, якою саме пливли, наші шукачі пригод. Освего утворюється від злиття Онейди та Онондаги, які обидві витікають з озер, ї спокійно тече пагористою місцевістю аж до краю своєрідної природної тераси, звідки спадає з висоти в десять-п’ятнадцать футів, а потім котить, не поспішаючи, далі свої глибокі води, доки віддасть свою данину просторій водоймі Онтаріо. Пірога, в котрій Кеп та його супутники припливли від Форт-Стенвікса — останнього військового поста на річці Могаук,— лежала біля річки, і тепер у неї сів увесь загін, за винятком Слідопита, який лишився на березі, щоб зіпхнути човна у воду.

— Поверни човен кормою вперед, Джаспере, — сказав лісовик молодому озерному матросові, що взяв у Гострої Стріли його весло й зайняв своє місце стернового,— хай іде за водою. Коли який харцизяка-мінг і нападе на наш слід чи дійде по ньому аж сюди, він обов’язково шукатиме слідів у мулі й коли побачить, що ми відчалили од берега носом проти течії, то зробить висновок, що човен поплив угору.

Вказівку було виконано, і Слідопит, чимдуж штовхнувши човен,— а був розвідник саме у розквіті сили — легко стрибнув у ніс піроги, не порушивши її рівноваги. Як тільки вони випливли насеред річки, чи то на бистрину, Джаспер повернув човна, і його безшумно понесло за водою.

Човен, на борт якого зійшли Кеп зі своєю небогою, щоб розпочати свою довгу і сповнену пригод мандрівку, був звичайною, зробленою з кори індіянською пірогою, яка, завдяки своїй незвичайній легкості та зручності в керуванні, найкраще пристосована до плавання по річці, де так часто трапляються пересипи, плавучі дерева та різні інші перешкоди. Обом чоловікам, які починали у ній свою подорож, не раз доводилося переносити цю пірогу, знявши з неї вантаж, по кількасот ярдів^[25] та її міг завдати собі на плечі й понести навіть один чоловік. Одначе вона була досить довга, хоча, як на човен, широка, і кожен невтаємничений, опинившись на ній уперше, брав одразу під сумнів її стійкість на воді. Проте досить було людині пропливти в ній кілька годин, як від цих сумнівів не залишалося й сліду, і Мейбл та її дядько так пристосувалися до її порухів, що тепер сиділи на своїх місцях з цілковитим спокоєм. Не вплинула відчутно на пірогу й додаткова вага трьох провідників, адже її широке дно витискує досить води і не дуже осідає при цьому. Змайстрована ж пірога була чисто за правилами: тонкі ребра постягувані ремінними пасками, і, хоч на перший погляд могло скластися враження, буцімто пірога благенька й ненадійна, вона, певно, витримала б і удвічі більше число людей, ніж витримувала тепер.

Кеп примостився посередині піроги на низенькій поперечній лавці; поруч присів Великий Змій. Гострій Стрілі довелося поступитися місцем у кормі, і вони вдвох із дружиною сіли поперед Перших двох. Мейбл, схилившись над своїми вузликами, сиділа позад свого дядечка, а Слідопит і Прісна Вода обидва стояли на весь зріст: перший у носі, а другий— у кормі піроги, і кожен розмірено працював веслом, старанно уникаючи плюскоту. А що мандрівників уже не захищав ліс і форт був не дуже далеко, розмова велася стиха, бо всі пройнялися потребою остороги.

Освего саме в цьому місці була не вельми широка, зате повновода і темна; її некваплива похмура течія звивалася між навислими деревами, які подекуди майже затуляли небо. То тут, то там який-небудь напівповалений велет майже злягав на поверхню води, і всім у човні не раз доводилося пригинатися, аби не зачепитися за гілля; менші ж дерева, що кучерявіли обабіч впродовж усієї дороги, купали свої віти у воді. Картина, що її так чудово змалював наш славний поет у своєму вірші, який ми поставили епіграфом до цього розділу, знайшла тут своє повне втілення: чорна масна земля, удобрена віковічним рослинним перегноєм; повновода річка, що, здавалося, от-от вийде з берегів, та ще прохолода безмежних лісів — усе те, що Браєнтове перо дало нашій уяві, виразно постало тепер перед очима подорожніх. Словом, усе довкола свідчило про багатство і щедротність природи, ще не підкореної людським потребам та забаганкам,— розкішної, дикої, багатообіцяючої і навіть не позбавленої чарівної мальовничості. Нагадаємо, що діялося це 175... року, тобто задовго до того, як були освоєні західні землі сучасного штату Нью-Йорк чи здійснені перші сміливі задуми підприємців. У ті далекі часи між обжитими теренами колонії Нью-Йорк та прикордонною смугою, що межує з Канадою, існувало дві великі лінії військових комунікацій: одна проходила через озера Шамплен та Джордж, а друга — по Могауку, Вуд-Кріку, Онейді та інших згаданих уже річках. Уздовж обох цих ліній комунікацій споруджено було військові форти, за винятком відрізка миль сто завдовжки від останнього форту у верхів’ї Могауку до гирла Освего — його майже весь подолали Кеп та Мейбл під охороною Гострої Стріли.

— Мені іноді хочеться, щоб знову настав мир,— заговорив Слідопит,— коли можеш блукати лісом, не шукаючи ніякого іншого ворога, крім звіра та риби. Гай-гай, скільки щасливих днів провели ми тут удвох із Змієм на берегах річок, розкошуючи олениною, лососем та фореллю, байдужі до всіх мінгів та їхніх скальпів! Як мені інколи хочеться, аби ті блаженні дні повернулися знову, бо справжнє моє покликання — не в тому, щоб забивати собі подібних. Певен, що сержантова донька не вважає мене за негідника, якому приємно терзати людей.

По цих словах, що були промовлені запитальним тоном, Слідопит повернув своє засмагле, худорляве обличчя до Мейбл; і хоч гарним те лице насмілився б назвати хіба що найпристрасніший приятель Слідопита, дівчині припала до вподоби його усмішка, що променилася непідробною щирістю й прямотою.

— Не думаю, щоб мій батенько послав по мене когось із таких людей, — відповіла Мейбл, усміхаючись йому такою ж щирою, одначе набагато чарівнішою усмішкою.

— Таки ні, не послав би: наш сержант духом відчуває, яка перед ним людина; у скількох походах я з ним побував, а скільки ми з ним разом воювали, як то кажуть, пліч-о-пліч, хоч не люблю я такої тісноти, коли пахне сутичкою з французякою чи мінгом.

— То це ви той молодий друг, якого так часто згадував батько в листах?

— Його молодий друг... він переважив мене на тридцять років; так, так, сержант на тридцять років старший за мене і в стільки ж разів кращий.

— Тільки, мабуть, не в очах своєї дочки, друже Слідопите,— вставив Кеп, чий настрій після того, як він знову побачив довкола себе воду, значно поліпшився.— Ті тридцять років, про які ви згадували, навряд чи видадуться дев’ятнадцятирічній дівчині перевагою!

Мейбл уся зашарілася і, відвернувшись, аби уникнути поглядів тих, що сиділи в носовій частині піроги, зустріла захоплений погляд юнака, який стояв у кормі. Дівчині нічого не лишалося, як втопити свої жваві очі у воду. Саме в цю мить легенький вітерець подув широкою вулицею, утвореною деревами, не збриживши навіть її спокійної поверхні, і доніс якийсь монотонний важкий шум.

— Приємна мелодія,— промовив Кеп, нашорошивши вуха, мов той собака, що зачув далекий гавкіт.— Це часом не прибій коло берегів вашого озера?

— Та ні-бо, ні,— відповів Слідопит,— це просто оця річка перекочується через якісь там скелі за півмилі нижче.

— Невже на цій річці є водоспад? — здивовано запитала Мейбл, ще дужче заполум’янівши.

— Лиха година! Добродію Слідопите, чи ти, добродію Прісна Водо,— (так починав величати Джаспера Кеп, щиро переймаючи прикордонні звичаї),— чи не краще, бува, звернути вбік, ближче до берега? Перед цими водоспадами, звичайно, бувають пороги, і там не встигнеш угору глянути, як тебе вже потягло в чорториї Мальстрему^[26].

— Довіртеся нам, довіртеся нам, друже Кепе,— заспокоїв його Слідопит.— Ми, щоправда, всього-на-всього прісноводі матроси (а я навіть цим не можу похвалитися), але ми трохи розуміємося на тому, як .проїхати човном через ущелину, пороги а чи водоспад, і тому зробимо все, на що здатні, і провеземо вас через цей водоспад так, щоб не посоромити вашого вишколу.

— Провезете?! — вигукнув Кеп.— Лиха година, чоловіче! Невже ви й справді маєте намір пливти через водоспад у цій луб’яній шкаралупі?!

— Звісно, адже іншого шляху річкою нема — тільки через водоспад, і набагато легше перескочити через нього, ніж витягати все па берег, а потім нести на плечах і човен, і весь його вміст милю з гаком в обхід.

Мейбл повернула своє сполотніле личко до молодика в кормі, тому що саме в цю мить повий подув вітру доніс ревіння водоспаду, яке тепер, коли його природа була зрозуміла, здавалося особливо страшним.

— Ми гадали,— зауважив спокійно Джаспер,— що, висадивши па берег жінок та обох індіян, ми, білі чоловіки, яким вода — рідна стихія, зможемо втрьох безпечно перескочити через водоспад, бо ж нам це не первина.

— І ми розраховували, друже-моряче, спертися на вас,— сказав, підморгуючи Джасперові через плече, Слідопит,— адже ви звиклі бачити бурхання хвиль довкола, а як не буде кому втримувати вантаж, усе вбрання сержантової доньки може пірнути в річку, та й по ньому.

Кеп був спантеличений. Людину, яка взагалі ніколи не чула й не відала про човен та його призначення, так не збентежила б думка пливти через водоспад, як вона збентежила, з усього видно Кепа: надто вже добре він усвідомлював могуття стихії і повну безсилість людини, відданої на поталу її люті. Одначе гонор його збунтувався проти думки, щоб вилізти на берег тоді, коли інші не лише хоробро, але й спокійно пропонували пливти прямо. І все ж, незважаючи на оте почуття і на свою вроджену й набуту стійкість перед небезпекою, він, може, й полишив би свій пост, коли б видіння індіян, що здирають скальпи з людських голів, не заполонили його уяву так сильно, що пірога видалася йому чимось на зразок притулку.

— А як бути з Магнітиком? — запитав Кеп, у чийому сумлінні любов до небоги пробудила ще один докір.— Ми не можемо дозволити Магнітикові висаджуватися на берег, коли поблизу ворожі індіяни.

— Ні... Жоден мінг не насмілиться і близько підійти до водоспаду, бо те місце надто відкрите для їхніх диявольських підступів. Натура є натура, а в індіян вона така, що вони з’являються завжди там, де на них найменше чекають. Можете не боятися їх на битім шляху: індіяни завжди пантрують захопити вас зненацька. Ці підлі мерзотники тільки й думають, як би вас загнати на слизьке тим чи іншим робом. Повертай, Прісна Водо, до того стовбура, що лежить край берега. Там ми висадимо сержантову доньку, і вона зійде на берег, навіть ніг не замочивши.

Джаспер слухняно виконав розпорядження, і за кілька хвилин усі, крім Слідопита й обох моряків, були вже на. березі. Незважаючи на свій моряцький гонор, Кеп з радістю виліз би з піроги також але йому не хотілося так недвозначно виказати свій страх у присутності якогось прісноводого матроса.

— Закликаю весь екіпаж бути свідками того, що у цій витівці я бачу не більше глузду, ніж у плавбі човном через ліс,— заявив Кеп, скоро жінки та індіяни зійшли на берег.— Ніякого морського уміння в тому нема, щоб шубовснути човном з водоспаду; то є подвиг, який може вчинили найжовторотіший юнга з таким само успіхом, як найдосвідченіший моряк.

— Е, ні, вам не слід зневажати Освезький водоспад,— заперечив Слідопит,— бо хоч це й не Ніагара, не Дженесі, не Кегус, не Гленн і не канадські водоспади, та новакові він може добре нагнати страху в п’яти. Хай сержантова донька стане он на тій кручі: звідти їй буде видно, як ми, темні й неосвічені лісовики, переборюємо перешкоди, щоб вони нас не збороли.— А зараз, Прісна Водо, все залежатиме від твоєї твердої руки й пильного ока, зважаючи на те, що з добродія Кепа ми не можемо вимагати більше, як з пасажира.

Тим часом пірога все далі відпливала від берега, а Мейбл поспішала, тремтячи, до вказаної кручі; не приховуючи від своїх супутників страху за життя дядечка, що йшов на такий непотрібний ризик, вона не зводила очей з постаті спритного й дужого матроса, який на весь зріст стояв у кормі легкого човна, скеровуючи його рух. Та, заледве досягши вершини кручі й охопивши поглядом водоспад, дівчина мимохіть зойкнула й затулила очі руками, проте вже наступної миті відняла їх і завмерла, мов статуя, затамувавши подих, вражена тим, що діялося перед нею. Обидва ж індіяни байдуже посідали на стовбур дерева, майже не дивлячись на річку; тим часом дружина Гострої Стріли підійшла до Мейбл і, здавалося, спостерігала за кожним порухом човна з цікавістю дитини, що стежить за карколомними стрибками акробата.

Коли човен дійшов до середини річки, Слідопит став навколішки, орудуючи й далі веслом, щоправда, обережно і таким чином, щоб не заважати Прісній Воді, який незмінно стояв на весь зріст і не зводив очей з якогось предмета за водоспадом, вибираючи, очевидно, ліпше місце для проходу.

— Бери західніше, хлопче, бери західніше, туди, де піниться! — пробурмотів Слідопит.— Щоб верхівка отого дуба була на одній лінії зі стовбуром зламаної тсуги^[27]!

Прісна Вода не відповідав, бо човен був на бистрині і прямував до водоспаду, набираючи швидкості. В цю мить Кеп з дорогою душею погодився б віддати всю славу цього подвигу, яка чекала на нього, аби тільки бути на березі. В його вухах дедалі дужче наростав грім водоспаду, котрий, здавалося, ховався десь поруч, за завісою, але щомиті ставав гучніший та виразніший. І ось попереду Кеп побачив смугу, що перетинала ліс і на всій своїй довжині кипіла й вирувала в сліпучих зелених зблисках розбурханої стихії, міріади крапель якої, здавалося, ось-ось втратять силу зчеплення між собою.

— Нижче стерно, нижче стерно, чуєш! — вигукнув Кеп, не в змозі більше погамувати тривогу, коли пірога ковзнула на край водоспаду.

— Та вже буде нижче, буде,— відповів Слідопит, озираючись на якусь мить і радо сміючись безгучним своїм сміхом.— Ось ми й летимо вниз, то ж напевне! Підніми корму, хлопче, підніми ще корму!

Це було, як подув невидимого вітру. Прісна Вода надав потрібного розгону веслом, пірога ковзнула в жолоб, і впродовж кількох секунд Кепові здавалося, ніби кипляча вода підкидає його в казані. Спершу він відчув, як пірога немовби клюнула носом, потім побачив спінену воду, що нуртувала і з ревінням пролітала повз нього, після цього легенький човник затрусило, мов яєчну шкаралупу, а тоді, на свою превелику радість, не менш аніж на подив, Кеп відкрив, що їхній човен пливе гладеньким плесом нижче водоспаду, спонукуваний розміреними гребками Джасперового весла. Тим часом Слідопит, не перестаючи сміятися, підвівся з колін, відшукав бляшанку, вийняв свою рогову ложку і почав розважливо міряти, скільки ложок води потрапило в пірогу.

— Чотирнадцять повнісіньких ложок, Прісна Водо! Аж чотирнадцять ложок! А бувало, ти й сам підтвердиш, ти проводив човна, зачерпнувши тільки десять.

— Добродій Кеп так налягав назад, що я ледве утримував рівновагу човна,— серйозно відказав Джаспер.

— Може бути, може бути... Без сумніву, так воно й було, коли ти кажеш, але я пам’ятаю, як ти проходив, зачерпнувши тільки десять ложок води.

Кеп тільки гучно кашлянув, помацав свою косу, ніби щоб пересвідчитись, чи вона, бува, не відірвалась, а тоді озирнувся, наче хотів ще раз зміряти небезпеку, в якій щойно побував. Його прискіпливість легко пояснити: майже на всій своїй ширині річка прямовисно спадала з висоти десяти-дванадцяти футів, але приблизно посередині могутня течія промила в камені вузький хід, яким вода скочувалася вниз під кутом сорок — сорок п’ять градусів. Саме цим моторошним жолобом, поміж гострими скелями та пінявими чорториями, де шалена стихія, мов тріску, жбурляла благенький човен, якому необізнана людина напророкувала б неминучу загибель, вони й прослизнули вниз. А тим часом сама легкість піроги сприяла її безпечному спускові, бо, несена на гребенях, спрямовувана пильним оком та м’язистими руками стернового, вона, мов пір’їнка, перестрибнула з однієї купи піни на іншу, ледь замочивши лискучі боки. Треба було тільки пильнувати, аби не налетіти па скелі, яких було декілька, і суворо триматися потрібного напрямку, а решту зробив лютий потік^[28].

Сказати, що Кеп був здивований, значить і половини не висловити того, що він почував у ту мить, бо глибокий страх перед скелями, що його носить у собі більшість моряків, допоміг йому відчути справжнє захоплення відважним вчинком. Проте він не був схильний висловлювати свої почуття, аби не перехвалити прісну воду та річкове судноплавство.

Отож, щойно покінчивши з відкашлюванням, він знову дав волю своєму язикові і почав тим самим зверхнім тоном:

— Що ж, тут нічого не скажеш: фарватер ти добре знаєш, добродію Прісна Водо. А знати добре фарватер у таких місцях — це, зрештою, все. У мене були стернові, які провели б човен по цьому водоспадові теж, аби тільки знали фарватер.

— Друже моряче, фарватер знати ще мало,— сказав йому Слідопит.— Тут ще треба добрих нервів та хисту, щоб точно провести човен і не наткнутися на підводні скелі. У всій нашій окрузі, окрім Прісної Води, нема лоцмана, який би провів човен через Освезький водоспад з такою певністю, хоч, бувало, декому й щастило раз чи два з гріхом пополам якось проскочити через нього, Я й сам не зміг би пройти, хіба що з допомогою провидіння, а Щоб проскочити через пороги без купелі, тут потрібні лише Джасперова рука і Джасперове око. І хоча чотирнадцять ложок, зрештою, не така вже й велика біда, проте хотілося б, щоб їх було тільки десять, особливо зважаючи на ту обставину, що цього разу сержантова донька була глядачкою.

— Одначе це ви- вели пірогу, а не він: ви ж весь час казали йому, як і кудою пливти через поріг.

— «Людська слабкість, друже-моряче: це нам, білошкірим, притаманне. Будь у човні. Змій, ви б ні слова не почули від нього, хай би він там що у своїй голові міркував. Індіянин уміє тримати язика за зубами, не те що ми, білі: ми чомусь завжди вважаємо себе розумнішими за таких, як самі. Я вже досить успішно виліковую себе від цієї слабкості, хоча не так хутко можна викорчувати дерево, якому вже тридцять з гаком.

— Я б не сказав, сер, що це вже такий великий подвиг; слово честі, ніякого подвигу зовсім, якщо бути відвертим. Що ж тут такого: трошки зароситися у водяному пилові — та й усе. Куди страшніше глянути вниз із Лондонського мосту, та й то через нього наважуються щодня проходити сотні людей і навіть най- тендітніші дами. Сам його величність король власною персоною теж якось переїхав через нього!

— Ну, мені не треба в пірозі ні якихось тендітних дам, ні королівських величностей (хай бог дає їм здоров’я!), тому що зайва ширина човна в будь-який бік може хіба швидше вирядити всіх на дно. Бачу, Прісна Водо, нам доведеться ще провезти сержантового свояка через Ніагару, щоб показати йому, на що здатні прикордонні.

— Ну, дідька лисого, добродію Слідопите! Ви, певне, жартуєте, бо хіба можна в якійсь ликовій пірозі перескочити через такий могутній водоспад?

— Добродію Кепе, ви ніколи ще так не помилялися, як зараз. Адже це простіше простого: я скільки разів бачив на власні очі, як через нього перепливали піроги, і якщо ми будемо живі-здорові, сподіваюсь, я вам ще доведу це. Особисто я переконаний, що навіть найбільшого океанського корабля можна провести через Ніагарський водоспад, якщо, зрозуміла річ, він перш добереться до порогів.

Кеп не помітив лукавих поглядів, якими обмінялися Слідопит і Прісна Вода, і, спантеличений, на якийсь час замовк, бо, правду кажучи, він ніколи не підозрював, щоб з Ніагарського водоспаду можна було спуститися, хоча, гарно подумавши, він і сам, як і будь-хто, мабуть, здогадався б, що вся трудність Полягала в неможливості взагалі дістатися-до нього кораблем.

На цей 'час наші мандрівники саме підпливли до того місця, де, замаскована в кущах, стояла Джасперова пірога, і всі розсілися по човнах: Кеп, його небога та Джаспер сіли в один, а Слідопит, Гостра Стріла та його дружина — в другий. Тим часом могіканин пішов берегом, шукаючи слідів ворога з осторогою, притаманною його народові.

Лише коли пірога опинилася на бистрині й, вряди-годи підтримувана Джасперовим веслом, швидко помчала за водою, на сполотнілих щоках Мейбл знову почав пробиватися рум’янець. Переправа через водоспад, що відбувалася на очах дівчини, нагнала на неї такого жаху, що на хвилю їй відібрало мову, проте навіть переляк не в силі був заглушити захоплення тією майстерністю, з якою юнак правував човном. А втім, холоднокровність і впевненість, з якими Прісна Вода здійснив цей безстрашний вчинок, не залишили б байдужою 1 не таку чутливу душу. Він стояв незрушно прямий навіть тоді, коли човен пірнув сторч, і з берега бачили, що саме завдяки його хистові й силі пірога прослизнула повз камінь, який розкидав бризки в пінистому шумовинні, раз по раз то зринаючи і показуючи свій бурий горб, то знову ховаючи його під прозорим простирадлом води, ніби стихією розмірено керував який механізм. Язик не завжди спроможний висловити все те, що бачать очі, а Мейбл таки доволі побачила навіть у ті страшні хвилини, щоб з її пам’яті ніколи не зітерся образ летючої піроги і непорушного стернового. І тепер, перебуваючи під Джасперовим заступництвом та бачачи, як він турбується про неї, Мейбл підсвідомо відчула в собі ту таємничу силу, яка так міцно притягує жінку до чоловіка, і вперше відтоді, як вона вирушила Із форту Стенвікс, їй раптом стало легко й безпечно в цім човнику з крихкої кори. Оскільки, як на те, другий човен плив поруч і Слідопит був на очах у дівчини, то розмову переважно підтримував останній, а Джаспер відгукувався досить рідко, хіба що коли до нього зверталися. Осторога, з якою він кермував пірогою, викликала б, мабуть, подив у кожного, хто знав його 8авжди недбалу й упевнену манеру.

— Ми надто добре знаємо, що являє собою жіноча вдача, і з цих причин не повезли через водоспад сержантову доньку,— промовив, звертаючись до Кепа І позираючи на Мейбл, Слідопит.— Хоч, ніде правди діти, я знав кількох представниць її статі в наших краях, котрі попливли б, не зморгнувши оком.

— Тільки не Мейбл: вона така ж боязка, як і її мати була,— зауважив Кеп,— і то добре, друже, що ви зважили на її слабкість. Не забувайте, що дитина ще й разу не плавала морем.

— Таки так, зате ви були безстрашні... всі, мабуть, помітили, як байдужісінько ви попливли з нами. Мені вже раз доводилося переправлятися з одним новаком, і він вистрибнув за борт, коли човен пішов сторч; ну, а як йому потім повелося — самі можете здогадатися!

— Що ж сталося з тим небораком? — поцікавився Кеп, спантеличений сухим тоном співрозмовника, хоч глузування було таке очевидне, що хто-небудь кмітливіший за старого моряка давно засумнівався б у щирості Слідопитових слів.— Той, хто сам проплив це місце, напевно, поспівчуває йому.

— Ваша правда — це був і справді неборак, та до того ще й зелений новак, і він, бачте, хотів нас, темних невігласів, повчати. Так ви питаєте, що з ним сталося? Полетів собі шкереберть, мов який палац а чи фортеця.

— Коли б вони вистрибнули з човна! — додав, усміхаючись, Джаспер, хоч він, очевидно, дужче за свого старшого друга хотів уже облишити розмову про водоспад.

— Хлопець має рацію,— промовив Слідопит, сміючись до Мейбл (їхні човни зійшлися так близько, що майже торкалися один одного бортами).— Звісно, він має рацію. Проте ви ще нічого не сказали, якої ви думки про стрибок, що ми оце утнули.

— Він був небезпечний і сміливий,— відповіла на звернене до неї запитання Мейбл.— Як я дивилася згори, то вже не рада була, що ви пішли на такий ризик, хоча тепер, коли все щасливо минулося, я можу тільки захоплюватися вашою відвагою та стійкістю.

— Не подумайте тільки, ніби ми вчинили це, аби похизуватися перед жінкою. Це молодим, може, приємно набивати собі ціну один перед одним вчинками, що можуть видаватися гідними похвали й відважними, але ні я, ні Прісна Вода не належимо до того роду. Я від природи,— хоч це чи не найкраще міг би засвідчити Змій,— людина пряма, з щирою душею, і пиха не в моїй натурі, надто ж, коли треба виконати свій обов’язок. Що ж до Джаспера, то, повірте, він радніше переправився б через Освезький водоспад без жодного свідка, ніж на очах у сотні глядачів. Я вже з ним не раз бував у бувальцях і переконався, що хлопець не з хвалькуватих чи марнославних.

Мейбл нагородила Слідопита усмішкою, яка сприяла тому, що його пірога ще деякий час пливла поруч: врода й молодість цієї квітучої чарівної дівчини були тут, на далекому кордоні, таким рідкісним явищем, що вони зворушили навіть суворе, приборкане серце лісовика.

— Ми це зробили задля справи,— вів далі Слідопит,— все це зроблено для блага, адже якби ми були понесли пірогу в обхід водоспаду, то згаяли б хтозна-скільки часу. Коли треба звідусіль остерігатися віроломних мінгів, найдорогоцінніше — виграти час.

— Але чого нам зараз боятися, Слідопите? Човни пливуть прудко, і за дві години, як ви самі казали, ми будемо в форту,— промовила Мейбл.

— Хитрого ірокеза, красуне, котрий важить па ваші чудові коси. Адже всі ми, присутні тут, зобов’язані перед сержантом, а ще більше, гадаю, перед вами, зробити все, щоб оберегти вас від лиха. Диви, Прісна Водо, що то бовваніє ген там попереду,— бачиш, на кручі — на тій, що ото на другому вигині за кущами?

— То Великий Змій, Слідопите. Він махає руками й щось показує, чого я не розумію.

— Не будь я білий, якщо то не Змій, і він показує, щоб ми підпливли до його берега... Так і знай, заварюється якась халепа, бо інакше людина такої обачності й витримки ніколи не стала б нас турбувати. Ну, товариство, не падати духом! Ми чоловіки і маємо зустріти дияволів, як личить людям нашого кольору шкіри п покликання. Ат! Ніколи не бува добра з хваління. Треба тільки похвалитися, що ти в безпеці, як тут-таки небезпека ловить тебе на брехні.

РОЗДІЛ IV

Мистецтво тут усім

Природу встигло гідно довершити —

Альтани у хвощі густім

Шипшиною духмяною обвити.

Спенсер. «Королева фей»

Освего нижче водоспаду значно бистріша, і дно її вже не таке рівне, як у горішній частині. Щоправда, в окремих місцях своїм спокійним плином вона ще нічим не скидається на мілководу річку, хоча її все частіше й частіше перегороджують пересипи й пороги, окремі з яких у ті далекі часи, коли Ще все перебувало в первісному, незайманому стані, створювали неабиякі перешкоди човнярам. Тоді ще не потребувалося великих зусиль, аби пройти її пірогами, крім хіба тих місцин, де бистра течія та підступні камені вимагали від стернового особливої обачності. Там, щоб пройти цілим та неушкодженим, човнярам необхідна була не лише незвичайна пильність, але й неабияка витримка та дужі руки на веслах. Все це добре розумів могіканин, і тому, щоб зробити своє повідомлення, він вибрав таке місце, де річка сповільнювала плин і де найзручніше було пристати човнам.

Тільки-но розпізнавши силует свого червоношкірого друга, Слідопит один дужим поштовхом весла звернув пірогу носом до берега, даючи Джасперові знак, щоб той плив слідом, і за хвилину обидві піроги тихо плинули за течією попід самими кущами, які нависли над водою. Тепер усі принишкли — хто з остраху, а хто за звичкою до остороги; коли ж підпливли ближче до індіянина, той дав знак спинитися, і між ним та Слідопитом відбулася коротка, але серйозна нарада мовою делаварів.

— Скоїлося щось важливе, чи, може, вождь зупинив нас, сплутавши трухлявий пеньок з ворогом? — звернувся до індіянина Слідопит.

— Мінги в лісі.

— Це ми вже два дні підозрюємо. Вождь має які достеменні докази?

Замість відповіді могіканин підняв кам’яну чашечку люльки.

— Знайшов на свіжому сліду, що вів у напрямку до залоги,— (залогою на кордоні в ту добу називали будь-яке військове укріплення, незалежно від того, була в ньому яка залога чи ні).

— Її міг загубити і наш солдат. Багато хто з них користується люльками червоношкірих.

— Глянь,— сказав Змій, підносячи знайдену річ ближче до очей друга.

Вирізана з мильного каменю чашечка люльки була оброблена з великою вправністю, ба навіть з неабияким мистецьким хистом. Посередині її чітко виділявся продовгастий латинський хрестик, висічений зі старанністю, що не полишала жодного сумніву щодо його значення.

— Це віщує диявольські підступи,— зробив висновок Слідопит, що був у полоні того ж забобонного страху перед згаданим символом.— Тільки розбещеному підступними канадськими священиками^[29] індіянинові могло заманутися вирізати на люльці щось подібне. Можна не сумніватися, що негідник щоразу молиться цьому хрестикові, коли хоче перехитрити невинного і вчинити якесь бузувірство. І до того ж усе ще свіже, чи не так, Чингачгуче?

— У ній ще жеврів тютюн, коли я її знайшов.

— Це десь поблизу, вождю... Де був слід? Могіканин показав рукою вбік ярдів за сто від місця, де вони стояли.

Тепер становище стало набагато серйознішим, і обидва головні провідники, зійшовши па берег і швидко порадившись між собою, пішли до вказаного місця і там якнайретельніше обстежили слід. Десь хвилин за п’ятнадцять по тому Слідопит повернувся сам, а його червоношкірий друг зник у лісі.

Слідопитове обличчя завжди променіло простодушністю, відвертістю й щирістю, які, поєднані з великою самовладою, мимоволі додавали всім, хто перебував під його опікою, великої впевненості, але тепер його чесний вид затьмарився тінню стурбованості, що вразило увесь загін.

— Гарні вісті, добродію Слідопите? — запитав Кеп, стишивши свій завжди глибокий, гучний і впевнений голос до обережного шепоту, доречнішого серед лісових небезпек.— Невже ворог і справді блокував підступи до порту?

— Як, як?

— Кажу, невже якісь із цих порозмальовуваних блазнів і справді кинули якір перед гаванню, до якої ми тримаємо курс, і збираються відрізати нам усі шляхи до неї?

— Може, все це й так, як ви кажете, друже Кепе, хоч я й не второпав нічого з ваших слів, бо за такої небезпечної ситуації що простішою мовою висловлюєшся, то швидше тебе зрозуміють. Я анічогісінько не знаю про блокування, якорі й порти, але за сто ярдів від оцього місця, де ми з вами стоїмо, є слід жахливого мінга, та ще такий свіжий, як несолене м’ясо допіру забитого оленя. А якщо пройшов один із цих клятих дияволяк, то пройшов і цілий десяток; та найгірше не це, а те, що вони попрямували до нашої залоги, і тепер ніхто, зважившись перетнути просіку, що довкола форту не уникне їхніх пронизливих очей та певних куль.

— А хіба не можна, щоб цей, як ви його називаєте, форт та гахнув бортовим залпом і розчистив нам шлях своїми найдобірнішими гостинцями?

— Та що ви, хіба можна тутешні форти прирівняти до міських фортець: тут у них на озброєнні всього-на-всього якихось дві-три легкі гармати, та й ті поставлені проти гирла річки; до того ж давати бортовий залп по якомусь десяткові мінгів, що поховалися не знати за якими деревами в лісі, означало б даремно тратити порох. Нам лишається єдиний і досить непоганий вихід — перебути тут: адже ми у відносній безпеці, до того ж обидві піроги надійно сховані від сторонніх очей високий берегом і навислим гіллям, і ворог може нас примітити хіба що з того боку. Отже, тут нам можна стояти, особливо не потерпаючи; от тільки як зробити, щоб цих кровожерних виродків та завернути назад угору по річці? Ага, знаю! Знаю! Якщо це, може, й не принесе великої користі, то в кожному разі й не нашкодить. Джаспере, бачиш верхівку он того великого каштана, що на останньому вигині річки? Отой, що з нашого боку, бачиш?

— Отой, коло поваленої сосни?

— Саме той. Так от, захопи з собою кремінь, губку й кресало, прошмигни туди понад берегом і розклади багаття. Дасть бог, дим відтягне їх вище нас. А ми тим часом непомітно проберемося з пірогами трохи нижче і знайдемо надійніше місце. Шелюги тут сила-силенна, і заховатися в цих місцях легко — недарма ж тут було так багато засідок.

— Буде зроблено, Слідопите! — вигукнув Джаспер, вистрибуючи на берег.— За десять хвилин буде багаття!

— Та не забудь на цей раз, Прісна Водо, накидати більше сирого гілля,— майже пошепки додав Слідопит, щиро зайшовшись йому одному властивим безгучним сміхом.— Коли треба диму, волога зробить його густішим.

Добре розуміючи, скільки залежить від своєчасного виконання наказу, юнак негайно пішов, продираючись хащами до вказаного місця. Мейбл несміливо спробувала була заперечити проти такого ризику, проте ніхто її не слухав, і мандрівники заходилися лаштувати піроги, щоб пливти на пошуки кращого закутка, оскільки цю стоянку могли помітити з того місця, де Джаспер мав розкласти багаття. Особливо поспішати із зміною місця, однак, не було ще потреби, тому збиралися без поспіху й з осторогою. Піроги було виведено з-під навислого віття і потім спрямовувано за течією доти, доки повернула річка і той каштан, під яким Джаспер мав розкласти багаття, сховався за закрутом. Тоді піроги було зупинено і всі звернули очі в той бік, куди пішов Прісна Вода.

— А он і дим! — вигукнув Слідопит, побачивши пасмо диму, яке закрутилося легенькою спіраллю над річкою.— Добрий кремінь, сталеве кресальце та купа сухого листя швидко запалюють вогнище. От якби тільки Прісній Воді не випало з голови накидати чим більше сирих гілок, зараз це особливо було б нам на руку.

— Забагато диму... забагато хитрощів,— повчально сказав Гостра Стріла.

— Свята правда, тускароро, якби тільки мінги не знали, що поблизу солдати, а солдати, та ще коли вони на привалі, звичайно більше думають про їжу, аніж про обачність та небезпеку. Ні, ні, хай Джаспер громадить чим більше сирого гілля на купу, і хай воно густіше димить, це все припишеться глупоті якогось шотландського чи ірландського драпіжника, який більше думає про свою улюблену вівсяну кашу чи бараболю, ніж про підступність індіян чи індіанські рушниці.

— Одначе, судячи з того, що ми чули в містах,— сказала Мейбл,— слід зробити висновок, що наші вояки на кордоні вже звикли до підступних витівок ворога і що вони у кмітливості ніяк не поступаються навіть перед самими червоношкірими.

— Тільки не вони! Тільки не вони! Досвід анітрохи не зробив їх кмітливішими; вони й тут, у лісах, одно муштруються до сьомого поту повзводно й побатальйонно, як муштрувалися на плацах у себе па батьківщині, чим вони скрізь і всюди стільки хваляться! Коли хочете знати, в. одного червоношкірого більше природжених хитрощів, ніж у цілого полку солдатів, привезених з Англії,— ось що я називаю лісовими хитрощами. Проте диму вже, чесно кажучи, цілком досить, і час би нам вирушати до нового схову. Хлопець кинув усю річку на свій вогонь, і є небезпека, що мінги подумають, ніби в ліс вийшов цілий полк.

Отак розмовляючи, Слідопит дав пірозі відійти від кущів, під якими вона тулилася, й спрямував її за течією, а коли вони обігнули закрут річкова кілька хвилин, то вже не стало видно ані каштана, ані диму. На щастя, в кількох ярдах від місця, яке вони саме пропливали, трапилася вузенька заглибина у березі, куди стернові, орудуючи веслами, Гг за- вернули обидві піроги.

Кращого місця для схованки, ніж те, куди вони зайшли, навряд чи взагалі можна було ще де відшукати. Звідусіль його обступала густа шалина кущів, похиле віття яких, переплівшись, над водою, утворювало над їхніми головами суцільне шатро. Закінчувався рукав пологим бережком, що був устелений чистою рінню, і туди зійшли майже всі мандрівники, яких тепер можна було виявити хіба що з другого берега, ставши прямо напроти цієї заглибини. Проте небезпека бути поміченим звідти була невелика, оскільки на тому березі буяли ще густіші нетрі, а за ними простягалися такі мочарі й драговини, пройти якими було дуже важко.

— Схованка ця надійна,— сказав, якнайретельніше обстеживши місцину, Слідопит,— та не завадить її зробити ще надійнішою. Вас, добродію Кепе, буду просити тільки одне: поки ми з тускаророю робитимемо деякі приготування про всяк непередбачений випадок, ви помовчте та загнуздайте свою морську вдачу.

По цих словах Слідопит з індіянином одійшли недалеко в хащі і почали, уникаючи найменшого тріску й шелесту, зрізувати високі пагони вільхи та інших дерев. Ці деревця,— бо інакше їх і не назвеш,— вони принесли й повтикали у мілке дно поперед човнів, за яких десять хвилин між ними й протилежним берегом — головною небезпекою — вже стояла непроглядна заслона. Щоб зробити це нехитре маскування, обом чоловікам потрібно було чимало винахідливості й вправності, хоч усьому цьому багато сприяли ще й такі обставини, як сама форма берега, вузесенька природна заглибина, мілке дно, і те, в який бік хилився до води непрохідний чагарник. Слідопит заходився вибирати кущі з покрученими пагонами, яких неважко нашукати в такому місці; тож зрізані трохи нижче згину так, щоб він ледь торкався води, лозини утворили штучний чагарничок, який не здавався вирослим у річці, що могло б викликати підозру; а той, хто проходив би побіля нього, подумав би, що то кущі так повиганялися понад водою від берега, перш ніж піднятися угору до світла. Словом, схованка була так уміло вибрана і так спритно замаскована, що на ній могло б на якусь мить затриматись у пошуках засідки хіба що винятково підозріливе око.

— Ніколи ще мені не доводилося бувати у надійнішій схованці,— промовив Слідопит, безгучно сміючись після того, як з усіх боків оглянув свій прихисток.— Віття наших нових дерев переплелося з віттям кущів, яке понависало над нашими головами, і навіть художник, що недавно приїздив до нашої залоги, не сказав би, котрі з них тут посадив Всевишній, а котрі — ми. Тс-с-с! Он Прісна Вода йде вбрід, як і годиться розсудливому хлопцю, щоб полишити свої сліди воді. От ми й побачимо, добра наша схованка чи ні.

Джаспер, повернувшись із завдання і не заставши човнів там, де він їх покинув, одразу здогадався, що вони відпливли за перший закрут річки, аби їх не запримітили звідтіля, куди він ходив розкладати багаття. Звичка до остороги незагайно підказала йому, що далі треба йти вбрід, щоб не з’єднати сліди, залишені його супутниками, коли вони виходили па берег, з місцем, де, як він гадав, вони тепер знайшли собі прихисток. На той же випадок, якби канадські індіяни повернули назад і натрапили на відбитки ніг Слідопита і Змія, коли ті виходили з човнів, вони все одно нічого не дібрали б, адже ті відбитки завели б їх до води, а на воді слідів не лишається. Отож юнак і добрів по коліна у воді аж до закруту річки, а тепер в усіх на очах навпомацки брьохав попід берегом, винишпорюючи схованку.

Досить було тим, що причаїлися в хащах, тільки припасти очима до віття, що звідусіль оточувало їх, як крізь просвітки в листі вони могли побачити все, що відбувалося на річці, тим часом як той, хто перебував навіть дуже близько від їхнього сховку, був позбавлений такої переваги. А якби навіть чий погляд випадково й потрапив у невеликий просвіток, то берег і затінок все одно перешкодили б йому виявити достатньо чіткі обриси, щоб у них розпізнати людські постаті. От і тепер тим, що спостерігали зі схованки за хлопцем,— а вони сиділи в пірогах,— було видно, що Джаспер збився з пантелику і ніяк не може збагнути, де засекретив себе Слідопит. Забрівши вже далеченько за закрут, звідки зовсім не стало видно багаття, що він розіклав, юнак безпорадно зупинився і став пильно й з великою увагою обнишпорювати поглядом берег. Час від часу він проходив кроків вісім— десять далі, знову зупинявся і знову оглядав усе довкола. А що тут було набагато мілкіше, ніж звичайно, Джаспер, аби легше йти, ступив убік і підійшов так близько до штучного насадження, що міг би торкнути його рукою. І все ж він так нічого й не помітив і вже майже минув схованку, коли Слідопит, трохи розсунувши віття, ледь чутно гукнув його.

— Що ж, це просто чудово,— промовив, усміхаючись, Слідопит,— хоча різниця між зором блідочолих та червоношкірих така ж велика, як між звичайним зором та підзорною трубою. Але я готовий битися з сержантовою донькою об заклад,— ставлю повен ріг пороху проти вампума^[30], що весь полк її батька пройшов би повз нашу засідку і нізащо не відкрив би цю оману! Та якби мінги брели звідти, звідки йшов Джаспер, я таки попотремтів би за наше насадження. Однак з того берега навіть мінги зі своїм зором нічого не помітять, і воно послужить ще нам на користь.

— А чи не здається вам часом, добродію Слідопите,— озвався Кеп,— що нам краще, не зволікаючи, зніматися з якоря і чухрати на всіх парусах за водою, коли ми пересвідчимося, що ці негідники зосталися на добрій відстані за кормою? У нас, моряків, гонитва в кільватер^[31] вважається безнадійною справою.

— Хай би навіть мені давали весь порох, що зберігається у льохах нашого форту, я, ще коли отут у нашому гурті мила сержантова донька, не рушу з цього місця доти, доки не матиму звістки од Змія! Якщо ми кинемось тікати, нам, вважайте, полону, а то й смерті не минути. Інша річ, якби тендітна лань, за безпеку якої ми відповідаємо, змогла бігти лісом, як дужа олениця, тоді й справді можна було б покинути піроги, і манівцями десь удосвіта ми могли б дістатися до форту.

— Тож хай так і буде! — вигукнула з запалом Мейбл, схоплюючись на рівні ноги від раптового припливу енергії.— Я молода, енергійна, звична до ходіння і могла б легко обійти й мого дядечка. Тож не вважайте мене за якийсь тягар! Я не можу терпіти того, щоб усі ви ризикували своїм життям заради мене!

— Ні, ні, красунечко! Нікому й на думку не спадало вважати вас якимось тягарем. Та й хто може сказати, що ви завдаєте нам клопоту? Хай он довелося ризикувати вдвічі більше, ми з радістю пішли б на це, аби тільки зробити послугу вам та чесному сержантові. Гадаю, я висловив і твою думку, Прісна Водо?

— Зробити їй послугу! — з сплою промовив Джаспер.— Ніщо на світі не змусить мене залишити Мейбл Дангем доти, доки вона не опиниться жива-здорова в батькових обіймах.

— Добре сказано, хлопче, і до того ж мужньо й чесно. І я душею й серцем приєднуюся до цих слів. Ні, пі, ви не перша жінка, яку мені випало супроводжувати пущею, і досі все обходилося щасливо... крім одного-єдиного випадку. Що й казати: сумний то був день, і дай боже, щоб він ніколи більше не повторився!

Мейбл дивилася то па одного свого заступника, то на іншого, і її прекрасні очі були повні сліз. Щиро поклавши свої руки на їхні, вона відповіла здушеним голосом:

— Я не маю жодного права наражати вас задля себе на небезпеку... Мій дорогий батечко буде вам удячний, і я вам щиро вдячна,— хай винагородить вас бог! Тільки навіщо зайве ризикувати? Я здатна пройти багато і не раз проходила по кілька миль просто так, з дитячої забаганки. То чому б зараз я не змогла потрудитися заради свого власного — ні, заради дорогоцінного життя кожного з вас? ...