Якщо вам сподобався твір, придбайте паперову версію

 

 

 

Так було написано на скляних дверях невеличкої букіністич­ної крамнички, але цей напис виглядав так, ясна річ, тільки якщо дивитися зсередини темнуватого приміщення крізь віконну шибку назовні, на вулицю.

Надворі був сірий холодний листопадовий день, дощ періщив як із відра. Краплі стікали склом донизу, перебігаючи через літери з вигадливими завитками. Усе, що можна було розгледіти крізь цю шибку, — стіна, ціла у дощових патьоках, на протилежному боці вулиці.

Зненацька двері розчахнулися — та так рвучко, що невеличке гроно мосяжних* (* мідних) дзвіночків над ними стривожено забаламкало і добру часину не могло вгамуватися. Зчинив оцей гармидер неви­сокий, опецькуватий хлопчина років десяти-одинадцяти. Темно- брунатне волосся мокро звисало йому на обличчя, плащ наскрізь промок, з нього скрапувала вода, на ремінці через плече теліпав­ся шкільний ранець. Хлопець був трохи блідий і захеканий, та, ніби на противагу недавньому поспіху, тепер застиг як укопаний, зупинившись у відчинених дверях.

Хлопчина побачив перед собою довге вузьке приміщення. Глибша його частіша губилася десь у сутіні. Попід стінами стояли стелажі, вони сягали аж до стелі, згори донизу вщерть напхані книжками найрізноманітніших форм і розмірів. На підлозі грома­дилися стоси велетенських фоліантів, на декотрих столиках висо­чіли гори менших, оправлених у шкіру книжечок, що золотаво виблискували обрізами. Із-за книжкової загати, що здіймалася на протилежному кінці приміщення і була заввишки з дорослу люди­ну, ледве мріло слабке світло лампи. У цьому світлі раз-по-раз зринали угору кільця диму; вони розпливалися, а тоді зникали в темряві під стелею. Це нагадувало спосіб, в який індіанці посила­ють з гори на гору новини. Вочевидь, там хтось сидів. І дійсно, хлопець почув, як чийсь голос з-за тієї стіни книжок доволі непривітно мовив:

— Або дивіться собі знадвору, або тут, тільки зачиняйте двері. Протяг.

Хлопець послухався і тихенько причинив двері. А тоді набли­зився до стіни книжок і обережно зазирнув за неї. Там, у високому фотелі з потертої шкіри, з бильцями, що нагадували бакенбарди, сидів огрядний, присадкуватий чоловічок. Одягнений він був у пожмаканий чорний костюм, який виглядав доволі поношеним і якимось дуже запилюженим. Квітчаста камізелька не давала його череву остаточно розповзтися. Чоловічок був голомозий, тільки над вухами стирчало клоччя сивого волосся. Лице його було баг­ряне і нагадувало морду кусючого бульдога. На носі-картоплині сиділи невеличкі окуляри в золотій оправі.

Окрім того, чоловік курив вигнуту люльку; вона звисала йому з кутика вуст, відтягуючи їх донизу так, що він здавався косоротим. На колінах він тримав грубезну книжку, яку оце власне читав. Закриваючи її, чоловічок встромив товстий вказівний палець лівої руки поміж сторінки — замість закладки, так би мовити.

Правою рукою він зняв окуляри — і заходився свердлити пог­лядом опецькуватого хлопчину, який стояв перед ним. З пальта хлопчини скрапувала дощова вода. Очиці чоловічка звузилися і стали як щілини, і від цього враження кусючості ще посилилося. Він пробурчав:

— Ох ти ж, небораче!

А тоді знову розгорнув книжку і став собі читати далі.

Хлопець ніяк не міг второпати, що йому робити, а тому просто стояв і дивився на чудернацького чоловічка широко розплюще­ними очима. Нарешті той знову закрив книжку (як і до того, закла­вши пальця між сторінки) і сказав украй неприємним голосом:

— Послухай-но, хлопче, я не терплю дітей. Нині, правда, така мода, що весь світ довкола вас скаче, — але тільки не я! Я не маю прихильності до дітей ані на гріш. Для мене діти — не більше ніж верескливі вередуни, мучії, які псують усе, що лиш угледять, які обшмульгують книжки мармеладом, рвуть сторінки й анітрохи не переймаються тим, що дорослі, можливо, також мають свої пот­реби і гризоти. Це я кажу тобі лише для того, аби ти знав, із ким маєш справу. До того ж, у мене нема книжок для дітей, а інших я тобі продавати навіть не збираюся. Сподіваюся, ми порозуміли­ся?!

Усе де чоловічок проговорив, не виймаючи з рота люльки.

А тоді знову розкрив книжку і читав далі.

Хлопчина мовчки кивнув — і вже збирався йти геть, але нараз йому здалося, що не слід годитися з цією промовою аж так безза­перечно, без жодного слова, а тому ще раз обернувся і тихо про­казав:

— Але ж не всі.

Чоловічок повільно підвів погляд від книжки і знову зняв оку­ляри.

— Як, ти ще тут? Підкажи, що я повинен зробити, аби позбу­тися врешті-решт когось такого, як ти, га? Що ти там збирався сказати такого важливого?

— Важливого — нічого, — відповів хлопець іще тихіше. — А тільки знайте: не всі діти такі, як ви кажете.

— Ах, он воно як! — Чоловічок з робленим подивом звів бро­ви. — Ну, тоді ти, мабуть, і є тим великим винятком, чи не так?

Опецькуватий хлопчак не знайшовся, що відповісти.

Він тільки ледь знизав плечима — і знову намірився був іти.

— А манери? — почув він за собою буркотіння. — Манер у тебе ні на шеляг, інакше ти принаймні назвався би.

— Я називаюся Бастіян* (* Насправді ім’я хлопчика Бастіан (Bastian), даних про його вірменське похо­дження нема), — сказав хлопець, — Бастіян Бальта­зар Букс.

— Доволі-таки химерне ім’я, — забуркотів чоловічок, — із цим потрійним «Б». Що ж, у цьому ти не винен, бо ж не ти давав собі ім’я. А я називаюся Карл Конрад Кореандер.

— А це — потрійне «К», — поважно мовив хлопець.

— Гм-м, — буркнув старий, — твоя правда.

Він пахкнув люлькою, випустивши ще кілька хмарок.

— Утім, воно ніби й усе одно, як ми називаємося, адже так чи інакше, я сподіваюся, ми ніколи більше не зустрінемося. А тепер мені кортить довідатися ще тільки одне, а саме: чому ти ввірвався до моєї крамнички, зчинивши такий безбожний рейвах? Скида­ється на те, що ти від когось утікав. Так чи не так?

Бастіян кивнув. Здавалося, його кругле лице ні з того ні з сьо­го ще більше зблідло, а очі аж побільшали.

— Мабуть, ти пограбував касу в якійсь крамниці? — висловив здогад пан Кореандер. — Або уколошкав якусь бабцю? Чи які ви там ще нині безчинства виправляєте? За тобою, дитинко, що — поліція женеться?

Бастіян заперечливо похитав головою.

— Гаразд, тоді кажи, не мовчи, — провадив далі пан Кореан­дер, — від кого це ти втікав?

— Від них.

— Від яких таких «них»?

— Від хлопців із мого класу.

— Чому?

— Вони... Вони не дають мені спокою.

— І що ж вони роблять?

— Вони підстерігають мене перед школою.

— А тоді?..

— А тоді кричать усяку всячину. Штовхають і беруть мене на сміх.

— І ти їм дозволяєш?..

Пан Кореандер якусь мить несхвально поглядав на хлопця, а тоді запитав:

— А чом би тобі просто не врізати їм по носі?

Бастіян витріщився на нього:

— Ні, такого я не люблю. До того ж боксер з мене кепський.

— А з боротьбою в тебе як? — допитувався пан Кореандер. — А з бігом, плаванням, футболом, гімнастикою? Що, невже ти нічо­го не вмієш?

Хлопець похитав головою.

— Іншими словами, — підсумував пан Кореандер, — ти сла­бак, чи що?

Бастіян стенув плечима.

— Ну, але ж розмовляти ти принаймні не розівчився, — висло­вив припущення пан Кореандер. — Чому ж ти не відповідаєш на їхні кпини?

— Якось я був спробував...

— І?..

— І вони вкинули мене до сміттєвого баку і зав’язали накрив­ку* (* Доречніше було б «закривку», але кого обходять ці тонкощі) шнурком. Я дві години кричав, заки мене почули.

— Гм-м, — буркнув пан Кореандер, — і після цього ти вже бі­льше не наважуєшся?..

Бастіян кивнув.

— Отож, — вирішив пан Кореандер, — до всього, ти ще й боя­гуз.

Бастіян похнюпився.

— А може, ти вискочка, га? Відмінничок — весь такий круглий, самі п’ятірки, мазунчик учителів, так чи не так?

— Та ні, — відказав Бастіян, похнюпившись, не відриваючи погляду від землі. — Минулого року мене навіть не перевели до наступного класу.

— Господи милосердний! — зойкнув пан Кореандер. — Одне слово, з якого боку не глянь — суцільний нікчема.

Бастіян нічого не сказав. Просто стояв. Його руки безвільно звисали, а з плаща скрапувала вода.

— І що ж вони вигукують, коли їм заманеться поглузувати з тебе? — випитував далі пан Кореандер.

— Та, всяке таке...

— Наприклад?

— Вамбо, вамбо, сів на почамбо, почамбо проломився, гру- бас провалився...** (** Замість того, щоб передати зміст німецького сленгу, Прохасько тупо його транслітерує (проффесіонал!), не забуваючи пхати галицизми (грубас). В оригіналі приблизно: «Дурне здоровило на горщик присіло, його зламало і заволало: «Як я багато важити стало».)

— Не дуже смішно, — вирішив пан Кореандер. — А ще як?

— Вар’ят, недоумок, брехло, дурисвіт...

— Вар’ят? А це ще чому?

— Іноді я балакаю сам із собою.

— І про що ж ти там балакаєш?

— Я вигадую різні історії, винаходжу імена і слова, яких іще нема, — ну, і таке подібне.

— І розповідаєш їх сам собі? Навіщо?

— Ну, бо більше нема кому.

Пан Кореандер на мить замислився і замовк.

— А що на це кажуть твої батьки?

Бастіян відповів не відразу. І лише за якусь мить промимрив:

— Тато — нічого не каже. Він ніколи нічого не каже. Йому до всього байдуже.

— А мама?

— А вона — пішла... її вже нема.

— Твої батьки розлучені?

— Ні, — сказав Бастіян, — вона померла.

У цей момент задзеленчав телефон. Пан Кореандер натужно підвівся зі свого фотеля і поплентався у невеличкий кабінетик, розташований углибині крамнички. Він підніс слухавку — і Бастіян невиразно розчув, як пан Кореандер назвав своє ім’я. Але далі той зачінив двері кабінету, і тепер уже Бастіянові не було чути ні­чого, крім притишеного мурмотіння.

Бастіян же і далі стояв. Він ніяк не міг втямити, що з ним, чому він усе про себе розповів і так відверто в усьому зізнався. Адже він ненавидів, коли його отак випитували. І раптом його як окро­пом ошпарила думка, що він, либонь, уже запізнився до школи, ну звісно, слід було поквапитися, треба було бігти, але він навіть не зрушив з місця: все ніяк не міг наважитися. Щось його стримува­ло, і він не знав що.

З кабінету все ще долинав приглушений голос. То була довга телефонна розмова.

Нараз Бастіян усвідомив, що вже довший час не може відвес­ти погляду від книжки, яку пан Кореандер перед тим тримав у ру­ках і яка тепер лежала на шкіряному фотелі. Хлопець достоту прикипів до неї поглядом. Йому здавалося, наче якась сила не­стримно притягує його до неї як магнітом. Він наблизився до фо­теля, повільно простягнув руку, торкнувся оправи книжки — і тої ж миті щось у ньому, всередині, зробило «клац!» — так, ніби за- хряснулася пастка. У Бастіяна з’явилося невиразне відчуття, що разом із цим дотиком до фоліанта з ним почало відбуватися щось незворотне — і ось воно вже діє.

Він підняв книжку і зусібіч її роздивився. Оправа була з шовку кольору міді, вона ряхтіла і відблискувала, коли хлопець крутив її в руках. Побіжно погортавши сторінки. Бастіян зауважив, що їх надруковано двома різними кольорами. Малюнків у книзі, здаєть­ся, не було взагалі, зате були чудові, великі ініціали. Придивив­шись ще раз уважніше до оправи, він помітив на ній двох гадюк, світлу і темну, які кусали одна одну за хвіст, витворюючи таким чином овал. А в цьому овалі дивовижно переплетеною в’яззю бу­ло виведено заголовок:

НЕСКІНЧЕННА ІСТОРІЯ

Загадкова це річ — людські пристрасті, й дітям ведеться із пристрастями так само, як і дорослим. Ті, кого вони опановують, не можуть їх пояснити, а ті, хто ніколи не зазнавав нічого подібно­го, не здатні їх зрозуміти. Є люди, ладні поставити на карту життя, аби лише здобути якусь неприступну вершину. І нікому, навіть самим собі, не можуть по-справжньому пояснити, чому це для них так важливо. Інші віддають геть усе, щоб завоювати серце люди­ни, яка про них і чути не хоче. Знову ж таки, ще інші готові загнати себе в тюрму чи в домовину, бо не можуть опиратися насолодам, що їх дарують вишукані страви або ж напої. Декотрі можуть про­циндрити все майно, до останньої нитки, аби тільки виграти в аза­ртній грі, або ж офірують усе, що мають, заради якоїсь настирли­вої ідеї, що їй ніколи не судилося здійснитися. Дехто гадає, що зможе стати щасливим, тільки опинившись деінде, аби тільки не тут, і всеньке життя блукає світами. А є такі, що ніяк не вгамують­ся, доки не допадуть влади і могутності... Одне слово, пристрас­тей є рівно стільки ж, скільки й людей.

Пристрастю Бастіяна Бальтазара Букса були книжки. Той, хто ніколи не просиджував цілі пополудні над книжкою — з палаючи­ми вухами і розкошланим волоссям, коли тільки те й робиш, що читаєш, читаєш, читаєш, забуваючи про світ навколо себе, не по­мічаючи ні голоду ні холоду, той, хто ніколи не читав під ковдрою — потай, при тьмяному світлі кишенькового ліхтарика, бо тато, мама чи ще хтось вимкнули світло з якнайкращими намірами, мо­вляв, уже час спати, бо завтра дуже рано вставати; той, хто ніколи не проливав крадькома ревних сліз, тому що закінчилася чудесна історія — і ось уже треба прощатися з персонажами, з якими спі­льно пережито стільки пригод, з героями, яких любиш і якими захоплюєшся, за яких непокоїшся, на яких покладаєш надії, без чийого товариства життя здається порожнім і безглуздим, — що ж, той, хто не знає про все це з власного досвіду, той, імовірно, так ніколи і не збагне, що діялося тієї миті з Бастіяном.

А він витріщився на заголовок книжки, і його кидало то в жар, то в холод. Ось воно, саме те, про що він завжди мріяв і чого зав­жди для себе бажав — відтоді, як його охопила ця пристрасть, — ось вона, історія, яка ніколи не закінчується! Книга книг!

Він просто мусить мати цю книжку, мусить — і край, за будь- яку ціну!

За будь-яку ціну? Легко сказати! Навіть якби в нього й було більше, ніж ті три марки* (‘Німецька марка (нім. Deutsche Mark) — вільноконвертована валюта Федера­тивної Республіки Німеччина до введення евро в 2002 році. 1 марка ділилась на 100 пфенігів.) і п’ятдесят пфенігів кишенькових гро­шей, що їх він мав при собі, — цей непривітний бурмило, цей пан Кореандер аж надто промовисто дав зрозуміти, що не продасть йому жодної-жоднісінької книжки. І тим паче — не подарує. Спра­ва була безнадійною.

І все ж Бастіян знав, що без цієї книжки він звідси не піде. Те­пер він зрозумів, що взагалі прийшов сюди тільки задля цієї книж­ки, вона загадковим чином його покликала, бо хотіла до нього, бо, власне кажучи, завжди йому належала, завжди була його кни­гою!

Бастіян прислухався до мурмотіння, яке все ще долинало з кабінету. А тоді не встиг схаменутися, як застромив книжку собі під плащ і притис обома руками до грудей. Задкуючи, тишком- нишком, він рушив до виходу, боязко зиркаючи на двері кабінету. Обережно натиснув клямку. Йому хотілося відчинити двері так, аби не задзеленчали мосяжні дзвіночки, а тому він прочинив їх лише настільки, щоби якось могти в них прошмигнути. Потім тихо і дуже обережно зачинив двері ЗЗОВНІ.

І лише тоді дременув.

Зошити, підручники і пенал калатали і тупали у такт його кро­кам. Він відчув кольки в боці, проте мчав далі.

Дощові краплини струменіли обличчям, затікали за комір. Холод і мокрява проникали крізь плащ, проте Бастіян нічого не відчував. Йому було гаряче, але не від самого тільки бігу.

Його сумління, яке оце щойно в книгарні ніскілечки не коми­зилося, зненацька прокинулось і завовтузилось. Усі причини, які досі виглядали такими переконливими, нараз видалися цілковито невірогідними, вони танули, наче сніговики перед пащею вогне­дишного дракона.

Він украв. Він злодій!

Те, що він скоїв, було навіть гіршим від звичайної крадіжки. Ця книжка, поза всяким сумнівом, була неповторна і незамінна. Вочевидь, вона була найбільшим скарбом пана Кореандера. Украсти в скрипаля його скрипку або ж у короля його корону — це таки щось цілком інше, ніж поцупити гроші з каси.

Отак утікаючи, на бігу він щосили притискав до грудей книж­ку, заховану під плащем. Він не мав права її загубити, хай би як дорого це йому коштувало. Ця книга — все, що він має на світі.

Бо ж додому тепер, звісно, зась.

Він спробував уявити собі тата, як той сидить у своїй великій кімнаті, облаштованій під лабораторію, і працює. Довкола — не один тузінь* (* дюжина) гіпсових відливків людських зубів: його тато був зуб­ний технік. Бастіян ніколи не замислювався, чи любить тато свою працю. Таке спало йому на думку вперше, але тепер він уже, ма­буть, ніколи не зможе запитати його про це.

Якщо він зараз піде додому, тато вийде з лабораторії у своє­му білому халаті, можливо, навіть з гіпсовими зубами в руці, і за­питає:

— Уже повернувся?

— Так, — відповість Бастіян.

— Що, сьогодні немає уроків?

У Бастіяна перед очима стояло тихе, сумовите татове лице — і він зрозумів, що не зможе йому збрехати.

Проте сказати правду він тим паче не зміг би. Ні, єдине, що залишається зробити, — це втікати кудись далеко, геть, ген-ген, світ за очі. Треба, щоби тато ніколи не довідався, що його син став злодієм. А можливо, він узагалі не помітить, що Бастіяна не­має. У цій думці була навіть якась розрада.

Бастіян перестав бігти. Тепер він ішов поволі, захекано, аж нараз уприкінці вулиці побачив будинок школи. Сам того не помі­чаючи, він помчав своєю звичною дорогою, якою щоранку ходив на уроки. Вулиця видалася йому якоюсь просто-таки безлюдною — незважаючи на перехожих. Однак для когось, хто дуже сильно запізнюється, простір навколо школи завжди виглядає так, ніби вимер. З кожним наступним кроком Бастіян усе дужче відчував, як у ньому наростає страх. Він і так боявся школи, цього місця своїх щоденних поразок і невдач, боявся вчителів, котрі зі щонайліп­шими намірами вмовляли його отямитися або ж зганяли на ньому злість, боявся інших дітей, які з нього збиткувалися, не минаючи жодної нагоди показати, який він незграбний і слабкий. Так чи інак, школа вже давно здавалася тому тюрмою з невизначено до­вгим терміном ув’язнення, яке триватиме, аж доки він не виросте, темницею, в якій йому доведеться німо і покірливо відсидіти весь строк до кінця.

І ось тепер, коли він ішов лунким коридором, де пахло масти­лом для підлоги і мокрими пальтами; коли йому раптом заклало вуха від приголомшливої тиші — так, наче він щойно виринув із води; коли він врешті-решт опинився перед дверима свого класу, пофарбованими такою ж фарбою шпинатового кольору, що й стіни довкола, — щойно тепер він збагнув, що і в своєму класі він нічого не загубив, що йому там нічого робити. Бо все одно дове­деться втікати. Тож, у такому разі, він може йти звідси негайно, вже.

Втікати... Але куди?

У своїх книжках Бастіян читав історії про хлопців, які прокра­далися на корабель, причаївшись, наймалися юнгами — і вируша­ли в навколосвітнє плавання, шукаючи щастя.

Декотрі ставали піратами, інші — героями, ще інші через бага­то років поверталися на батьківщину багатіями, і ніхто їх не впіз­навав.

Але Бастіян не сподівався від себе чогось подібного. Він уза­галі не міг собі уявити, щоби хтось захотів узяти його юнгою на корабель.

До того ж, він не мав ані найменшого уявлення, як дістатися в хоч який-небудь порт, де стояли б судна, придатні для втілення такого відважного наміру.

Отже, куди?

І тут раптом йому пригадалося відповідне місце — єдине міс­це, де його, принаймні наразі, ніхто не шукатиме і ніхто не знайде.

Горище було велике і темне. Тут гостро пахло пилюкою і наф­таліном. Сюди не долинав жоден звук, опріч тихенького дудніння дощових краплин по величезному, критому бляхою даху. Почор­нілі від часу масивні балки через рівномірні проміжки опиралися на перекриття і зустрічалися з кроквами, що губилися десь у мо­році. Тут і там згори звисало павутиння, велике, немов гамаки, воно колихалося на протязі. Ще вище, там, де був засклений люк, який виводив на дах, скрадався молочно-білий промінь світла.

Єдиною живою істотою в цьому місці, де, здавалося, зупинив­ся час, була маленька мишка, вона перестрибувала з балки на балку, залишаючи на пилюці слідочки крихітних лапок. Там, де вона опускала свій хвостик, поміж відбитками лапок тягнулася тоненька риска. Раптом мишка підвелася на задні лапки і приниш­кла. А тоді — шусть! — зникла в нірці між балками.

Почувся звук обертання ключа у великому замку. Двері на горище повільно і зі скреготом відчинилися, на мить у приміщення впала довга смуга світла. Бастіян прослизнув досередини, тоді двері знову заскреготіли і зачинилися. Хлопець застромив ключ у замок зсередини і перекрутив. Потім замкнув двері ще й на засув­ку — і тільки тоді з полегкістю відітхнув. Ось тепер уже його ніколи і нікому не знайти. Нікому не спаде на думку шукати саме тут. У комірчину на горищі заходили вкрай рідко — це він знав напевне. Та навіть якщо випадок розпорядиться так, що якраз сьогодні чи завтра комусь заманеться сюди зазирнути, то той хтось застане двері замкненими. А ключа ж то на місці нема! І навіть якщо той хтось зуміє-таки якось відчинити двері, Бастіян все одно матиме досить часу, аби заховатися десь серед цього вереття.

Його очі поступово звикали до тьмяного світла. Він знав це місце. Півроку тому шкільний розпорядник звелів йому допомогти занести сюди великий білизняний кіш, повний старих формулярів і звітів. Тоді Бастіян і запримітив, де зберігається ключ від горища: в настінній шафці, яка висіла під найвищою сходинкою. Відтоді він ніколи про це не думав. Однак тепер згадав.

Бастіян почав мерзнути, бо його плащ промок, а тут, нагорі, було дуже холодно. Передусім треба знайти місце, де він міг би влаштувати собі кубельце. Адже йому доведеться пробути тут чи­мало часу. Скільки саме — над цим він наразі навіть не замислю­вався, як не думав і про те, що вже незабаром відчує голод і спра­гу.

Він трохи походив і порозглядався.

Тут лежав і стояв усілякий мотлох: негодящі полиці, повні якихось папок з давно вже нікому не потрібними документами; нагромаджені одна на одну парти із закаляними чорнилом стіль­ницями; вішак, на якому висіло кільканадцять старих географіч­них мап; декілька класних дощок, з яких облущилася чорна фар­ба; заіржавілі чавунні печі; непридатне гімнастичне знаряддя, як- от кінь, чия шкіряна оббивка так розтріскалася, що звідти стирча­ло клоччя, розірвані набивні м’ячі, стос старих поплямлених ма­тів; трохи далі — кілька опудал тварин, уже побиті міллю, і серед них — велика сова, беркут і лисиця; крім того, всілякі хімічні рето­рти і скляні колби з носиками, електростатична машина, людсь­ким скелет, який звисав із чогось на кшталт вішака для одягу, і безліч пачок і коробок зі старими учнівськими зошитами і підруч­никами.

Врешті-решт Бастіян вирішив обрати собі за прихисток старі гімнастичні мати. Якщо на них розлягтися, витягнувшись на повен зріст, відчуття буде майже таке, як удома на канапі. Він перетяг­нув мати під люк у даху, туди, де найсвітліше. Неподалік, поскла­дені у кілька шарів, лежали старі військові коци — щоправда, вкрай запорошені й порвані, але ще цілком придатні. Бастіян узяв і їх. Він скинув мокрий плащ і повісив його на вішак — поряд зі скелетом. Кістяк захилитався туди-сюди, але Бастіян його не боя­вся. Можливо, тому, що вдома звик до чогось подібного. Стягнув він і свої перемоклі черевики. У самих шкарпетках вмостився по- турецьки на матах і, немов індіанець, натягнув на плечі сірі коци. Коло нього лежав його шкільний ранець — і книжка з оправою мідяного кольору.

Він подумав, що в усіх решти, там, унизу, в класі, саме тепер урок німецької мови. Можливо, їм задали написати твір на якусь смертельно нудну тему.

Бастіян поглянув на книжку.

— Хотів би я знати, — мовив він сам до себе, — що діється у цій книжці, поки вона закрита. Звісно, у ній тільки літери, надру­ковані на папері, та все-таки мусить же там щось відбуватися, бо коли я її розкрию, в ній раптом виявиться ціла історія. Там — люди, яких я іще не знаю, там — найрізноманітніші пригоди, і подвиги, і поєдинки, а іноді там здіймаються морські бурі, або хтось потрап­ляє в незнані краї і чужоземні міста. І все це якимось чином уже існує там, у книжці. Про все це треба прочитати, щоби пережити,

— це зрозуміло. Але ж воно є там і до того. І мені дуже кортить знати: як саме?

Раптом його охопив якийсь мало не врочистий настрій.

Він випростався, взяв книжку, розгорнув її на першій сторінці

— і почав читати

НЕСКІНЧЕННУ ІСТОРІЮ

І.

ФАНТАЗІЯ В БІДІ

Уся звірина в Совиному Лісі принишкла у своїх норах, барлогах і гніздах.

Була північ, у верховіттях велетенських віковічних де­рев завивав буревій. Стовбури завтовшки з вежу стугоніли і скрипіли.

Раптом крізь хащу, описуючи зигзагоподібні лінії, по­линуло слабеньке тремтливе світелко. Воно то зупинялося там чи сям, то зринало угору; часом сідало на якусь галуз­ку, щоби тут-таки поквапитися далі. То була світляна ку­лька, невеличка, як дитячий м’ячик. Вона плигала, пере­суваючись уперед довгими стрибками, вряди-годи торкала­ся землі, а тоді знову кидалася вперед. Але це не був м’ячик.

Це був світлоблук. І він збився зі шляху. Отож, це був заблукалий світлоблук, а таке навіть у Фантазії трапляєть­ся доволі рідко. Зазвичай світлоблуки існують для того, щоби змусити заблукати інших.

Посеред світляної кульки можна було розгледіти мале­ньку, надзвичайно рухливу постать, яка щосили бігла, мчала і летіла. То не був ані самчик, ані самичка, бо таких відмінностей у світлоблуків нема. У правиці воно тримало крихітний білий прапорець, що тріпотів позаду. Отже, йшлося про посланця чи перемовника.

Небезпеки вгамселитись у стовбур дерева під час одного з таких стрибків для цієї істоти просто не існувало, бо світ­лоблуки неймовірно спритні та повороткі, вони вміють змі­нювати напрям руху навіть у польоті. Звідти - таке зигза­гоподібне переміщення. Одначе загалом світлоблук рухався в більш-менш одному напрямку. Аж до моменту, коли зале­тів за виступ скелі. Залетів, а тоді перелякало відсахнувся, шмигнув у дупло, почухався, наче песик, та якусь часину поміркував, перш ніж наважився знову вилізти зі своєї криївки і ще раз обережно зазирнути за ріг скелі.

Перед ним відкрилася лісова галявина. На галявині, при світлі ватри, сиділи три істоти, усі - аж надто різного вигляду і розміру. Якийсь велетень, завдовжки майже де­сять стіп* (* Галицька (львівська) стопа - 29,77 см, хоча в оригіналі був фут - 30,48 см.), який виглядав так, ніби був витесаний з суціль­ної брили сірого каменю, лежав на череві, випроставшись на повен зріст. Опершись на лікті, він витріщився на во­гонь. На його пощербленому негодою кам’яному обличчі, яке виглядало напрочуд маленьким у порівнянні з гігант­ськими плечима, видавалася вперед масивна щелепа з зу- биськами, що були наче ряд сталевих зубил. Світлоблук розпізнав у ньому одного зі скелегризів. Ці істоти жили в горах, неймовірно далеко від Совиного Лісу, до того ж, не тільки в горах, але й горами, тому що помалу їх пожирали. Скелегризи живилися скелями. На щастя, вони були вель­ми невибагливі, тож на цілі тижні, ба навіть на кілька мі­сяців вдовольнялися одним-однісіньким шматком цього неймовірно поживного і ситного для них харчу. Окрім того, скелегризи були радше нечисленні, а гори, які вони насе­ляли, надзвичайно великі. Та позаяк ці істоти жили в цих горах уже дуже давно (бо скелегризи з’явилися набагато раніше, ніж більшість інших істот у Фантазії), то з плином часу гори все-таки набули доволі химерного вигляду. Вони скидалися на велетенський ементальський сир, помережа­ний дірками і заглибинами. Мабуть, саме тому ці гори ста­ли називатися Прогризеними Горами.

Утім, скелегризи не лише живилися каміняччям; вони робили я каміння все, що потрібно: меблі, капелюхи, взут­тя, реманент, і навіть годинники з зозульками. Тож не див­но, що позаду цього скелегриза стояв велосипед, цілий ви­готовлений саме з цього матеріалу, з двома колесами, які нагадували два велетенські млинові жорна. Загалом, такий велосипед більше скидався на кам’яну толочку для асфаль­ту з педалями.

Друга істота, яка сиділа біля вогнища справа, була маленьким нічним альбом* (* ельфом). Альб був від сили вдвічі більший за світлоблука і скидався на чорну як смола волохату гу­сінь, яка чомусь опинилася на землі. Розмовляючи, альб жваво розмахував двома крихітними рожевими лапками, а там, де під чорним хутром мусило би бути його личко, бли­щали двійко кругленьких місяцеподібних оченят.

Нічні альби щонайрізноманітніших форм і розмірів во­дилися скрізь у Фантазії, і з першого погляду не можна бу­ло вгадати, чи цей альб - місцевий, чи звідкись здалеку. Втім, вочевидь, то був власне мандрівник, бо тварина, на якій нічні альби їздять верхи, великий лилик* (* кажан), звисав униз головою на гілці позаду альба, обгорнувшись крила­ми, наче закрита парасолька.

Натомість третю постать, зліва від багаття, світлоблук помітив допіру за якийсь час, бо вона була зовсім маленька, майже непомітна звіддалік. Істота ця належала до різнови­ду мацьопиків* (* крихіток). То був украй дрібненький парубійко в строкатому вбранні та червоному циліндрику.

Про мацьопиків світлоблук майже нічого не знав. Тіль­ки раз колись чув, нібито цей крихітний народець зводить на гілках дерев цілі міста, в яких будиночки пов’язані між собою всілякими східцями, підвісними кладочками і пере­ходами. Проте ці люденята мешкали в зовсім іншій частині Фантазії - неозорого фантастичного цісарства* (* Тяжкий австро-угорський спадок? Адже країною править «Дитин­на Царівна» (див. текст далі)), набага­то-набагато далі звідсіля, ніж навіть скелегризи. Тим диво­вижніше, що твариною, на якій приїхав верхи присутній тут мацьопик, був ніхто інший, як слимак, котрий, власне, куняв дещо віддалік. На його рожевій хатці мерехтіло сріб­не сідельце. Упряж і вуздечка, прикріплені до слимакових ріжок, теж сріблясто виблискували.

Світлоблук був трохи здивований, що три аж такі різні істоти так мирно сидять тут коло спільного вогнища, бо за­звичай Фантазія і близько не була тим краєм, де різні види створінь жили у мирі та злагоді. Часто траплялися битви або й війни, тисячоліттями тривала ворожнеча між різни­ми племенами, до того ж Фантазію населяли не тільки чес­ні і добрі створіння, але й хижі, зловмисні й страхітливі істоти. Адже й сам світлоблук належав до роду, якому - з огляду на їхню вельми сумнівну вірогідність і надійність, - таки чимало можна закинути.

За якийсь час, поспостерігавши трохи за сценкою при світлі ватри, світлоблук помітив, що кожна з трьох істот має при собі або білий прапорець, або білу стрічку, пов’язану навскоси на грудях. Отже, вони також посланці чи перемовники, і це, звісно ж, пояснює, чому вони так люб’язно поводяться один з одним.

А якщо виявиться, що вони вирушили в дорогу в тій самій справі, що й він?

Здалеку не було чутно, про що вони розмовляють: пе­решкоджав сильний пронизливий вітер, який завивав у верховітті. Та оскільки вони ставляться одне до одного з повагою, трактуючи одне одного як посланців, то, може, визнають посланцем і світлоблука та не заподіють йому ні­якої кривди? Зрештою, мусить же він розпитати в когось дорогу. Ліпшої нагоди тут, серед лісу, та ще й уночі, либо­нь, не випаде. Отож він зібрав усю свою відвагу, вибрався зі схованки, замахав білим прапорцем і, тремтячи, завис у повітрі.

Першим його вгледів скелегриз, що лежав, обернув­шись до нього обличчям.

- Незлецький рух цієї ночі, - проказав він скреготли­вим голосом. - Ось іще один.

- Гу-гу, та це ж світлоблук! - прошелестів нічний альб, і його круглі, як повня, очиці засвітилися що ясніше. - Ду­же приємно, дуже приємно!

Мацьопик підвівся, ступив кілька кроків назустріч но- воприбульцю і пропищав:

- Я бачу, що і ви тут - у ролі посланця?

- Так, - підтвердив світлоблук.

Мацьопик скинув червоний циліндрик, легенько вкло­нився і процвірінькав:

- Ой, та підходьте ближче, прошу, прошу. Ми ж бо та­кож посланці. Долучайтеся, будь ласка, до нашого товарис­тва.

І, махнувши рукою з циліндром, він вказав на вільне місце біля багаття.

- Красно дякую, - відповів світлоблук, несміливо на­ближаючись.

- Я надзвичайно втішений. Дозвольте відрекомендува­тися: я називаюся Блюбб.

- Дуже приємно, - відказав мацьопик. - А я Укук.

Нічний альб уклонився сидячи.

- Я-Вушвузуль.

- Вельми радий знайомству! - кракнув скелегриз. - Моє ім’я - Пйорнрахцарх.

Усі троє спрямували погляди на світлоблука, так що той, знітившись, аж відвернувся. Бо ж відомо: для світлоб- луків нема нічого прикрішого, ніж коли їх отак розгляда­ють - відверто і зблизька.

- Чи не хочете й собі сісти, любий Блюббе? - запитав мацьопик.

- Власне кажучи, - відповів світлоблук, - я неймовірно поспішаю і хотів лише запитати дорогу. Чи не підказали б ви мені, як дістатися звідси до Вежі Зі Слонової Кості.

- Гу-гу! - вигукнув альб. - То й вам треба до Дитинної Царівни?

- Саме так, - сказав світлоблук, - я несу їй важливу звістку.

- І що то за звістка? - заскреготів скелегриз.

- Як би вам сказати... - світлоблук перемішався з ноги на ногу, світіння його дрижало. - Властиво, це таємна звіс­тка.

- У нас, в усіх трьох, та сама мета, що й у тебе - гу-гу, - мовив йому на те нічний альб Вушвузуль. - Ми всі тут то­вариші. Ти - серед своїх.

- Та й звістка в нас, можливо, однакова, - зметикував крихітка Укук.

- Сідай і кажи, - захрустів Пйорнрахцарк.

Світлоблук слухняно вмостився на вільному місці.

- Моя вітчизна, - почав він, ненадовго задумавшись, - розташована доволі далеко звідси. Не знаю, чи хтось із при­сутніх про неї чув. Вона називається Гнилі Багна.

- Гу-у-у! - замріяно зітхнув нічний альб. - Гадаю, це чарівна місцинка!

Світлоблук ледь усміхнувся.

- Справді...

- І що, оце й усе? - закректав Пйорнрахцарк. - А чому тоді ти вирушив у дорогу, Блюббе?

- У нас, у Гнилих Багнах, - провадив, затинаючись, світлоблук, - щось сталося, щось незбагненне, - тобто воно діється і далі; це важко описати. Одне слово, усе почалося з того, що на сході нашого краю є озеро, - чи, точніше кажу­чи, було озеро, воно називалося Клекобульк. Отож, усе по­чалося з того, що одного дня озера Клекобульк просто не стало. Зникло - і нема, розумієте?

- Іншими словами, - встряв Укук, - висохло, чи що?

- Ні, - відказав світлоблук. - Тоді, власне, залишилося б висохле озеро, а так не лишилося просто нічого. Взагалі нічого. Ні-чо-гі-сінь-ко! Розумієте?

- Дірка, чи що? - клацнув щелепами скелегриз.

- Та ні, і не дірка, - світлоблук виглядав надзвичайно розгубленим. - Дірка - це щось. А там - нічого. Там - Ніщо.

Решта троє посланців перезирнулися.

- І як же воно виглядає - гу-гу - оте Ніщо? - поцікавив­ся нічний альб.

- Ото ж бо воно і є - те, що так важко описати, - з гірко­тою в голосі відповів світлоблук. - Бо воно ніяк не вигля­дає. Воно - ніби... Ах, на це проста нема відповідного слова.

- Це так, - втрутився мацьопик, - що коли дивишся на це місце, то ти ніби сліпнеш. Десь так? Схоже?

Світлоблук вирячив очі й відкрив рота.

- Ось воно, досконало вдале визначення! - скрикнув він. - Але ж як, тобто звідки, ви про це знаєте?

- Хвилиночку, - рипнув скелегриз. - Скажи-но, все обійшлося тільки цим одним місцем?

- Спочатку - так, - взявся пояснювати світлоблук. - Але поступово воно стало збільшуватися, весь час розрос­талося. Бракувало дедалі більше місцевості. Зненацька ще­зла Прапранка Прак* (* Черговий халтура Прохаська, мова йде про Олотну Пражабу (die Ur- Unke Umpf). 1) die Unke - вид жаб; 2) der Sumpf - болото (натяк на вік + вид + місце проживання істоти)), яка жила в Клекобульку разом зі своїм народцем. Інші мешканці - ті, хто не щез, - звідтіля просто чкурнули. Згодом таке почало діятися і в інших міс­цевостях Гнилих Багн. Спершу - напочатку - Ніщо було геть маленьке, завбільшки з яйце водяної куріпки. Але це місце має здатність поширюватися. У тих, хто ненароком ступав у нього, зникала нога або рука. Тобто зникає все, що туди потрапило. До речі, це нітрохи не болить: просто в то­го, кого це Ніщо спіткає, починає бракувати шматочка тіла. Декотрі навіть зумисне кидалися в Ніщо - це якщо вони наближалися до того Ніщо занадто близько. Бо воно має непереборну притягальну силу, яка тим сильніша, чим бі­льше Ніщо. Нікому з нас так і не вдалося збагнути, що то за таємнича штука така, звідкіля вона взялася, ще з цим можна вдіяти. А позаяк Ніщо не зникло, а навпаки, все по­ширюється і поширюється, до того ж дедалі дужче, ми вре­шті-решт постановили відрядити до Дитинної Царівни пос­ланця, щоби попросити у неї поради і допомоги. Наш пос­ланець-я.

Решта троє вислухали його мовчки, втупившись у мо­рок.

- Гу-гу! - почувся за якусь мить неймовірно жалібний голосок нічного альба, - там, звідки прийшов я, діється то­чнісінько те саме. І я вирушив у дорогу з докладно тією ж, що й ви, метою - гу-гу!

Мацьопик поверкув личко до світлоблука.

- Усі ми, - запищав він, - походимо з різних земель Фантазії. Ми зустрілися тут випадково. Але всі ми несемо Дитинній Царівні одну і ту ж невтішну новину.

- А це означає, - прохрипів скелегриз, - що вся Фанта­зія - у небезпеці.

Світлоблук, до смерті переляканий, переводив погляд з одного на іншого.

- Ну, тоді, - вигукнув він і зірвався на рівні ноги, - ми не сміємо марнувати ані миті!

- Ми й так уже хотіли рушати далі, - пояснив мацьо­пик. - Ми сіли тут перепочити тільки тому, що зараз усе у Совиному Лісі огорнула темрява, хоч в око стрель. Але те­пер, коли з нами є ви, Блюббе, ви могли би нам присвітити.

- Це неможливо! - вигукнув світлоблук. - Мені дуже прикро, але я не можу чекати на когось, хто їде верхи на слимаку!

- Але ж це слимак-гончак! - сказав мацьопик ледь об­ражено.

- Не хоче - не треба. Гу-гу! - прошепотів нічний альб своїм таємничим голосом, - Але тоді ми не підкажемо пра­вильного шляху!

- Цікаво, з ким ви оце розмовляєте? - буркнув скеле- гриз.

І справді, світлоблук не почув їхніх останніх слів: він уже помчав лісом довжелезними стрибками-зигзагами.

- Що ж, - озвався мацьопик Укук, зсуваючи свій чер­воний циліндрик аж на потилицю. - Хіба ж можна в дале­кій дорозі покладати надії на світлоблука? Та й вогник із нього, мабуть, був би кепський.

Сказавши це, він скочив у сідло - верхи на свого слима- ка-гончака.

- Я, до речі, теж за те, - докинув нічний альб, підклика­вши свого лилика тихеньким «гу-гу», - аби кожен із нас добирався до Вежі Зі Слонової Кості поодинці. Ну добре, я полетів!

Шусть - і зник.

Скелегриз загасив ватру, просто кілька разів гепнувши по ній п’ятірнею.

- І я - за те, - почувся в темряві його скрегіт. - Тоді мені не доведеться постійно остерігатися, щоби, бува, не розча­вити якогось мацьопика.

З тріскотом і грюкотом його велетенський кам’яний велосипед посунув просто в хащу, напролом. Час від часу скелегриз з розгону наскакував на якийсь гігантський стов­бур велетенського дерева, і тоді було чутно, як він буркоче, крекче і скрипить зубами. Але весь цей гармидер і галас поволі віддалявся, завмираючи десь у темряві.

Мацьопик Укук залишився сам. Він натягнув повіддя з тонесеньких сріблястих ниточок і проказав:

- Ну-ну, побачимо, хто із нас добереться туди першим. Вйо, старенький, вйо!

І прицмокнув язиком.

А далі вже нічого не було чутно, крім буревію, який, завиваючи, шугав у верховіттях Совиного Лісу.

Бежеві дзиґарі вибили дев’яту.

Бастіян відірвався від книжки і повернувся думками до дійс­ності.

Він був радий, що «Нескінченна історія» не мала з цією дійс­ністю нічого спільного. Він не любив книжок, де йому — впереміж із понурим настроєм і безнастанними наріканнями на долю — пе­реповідали зовсім буденні випадки з цілком буденних життів яки­хось геть буденних людей. Того добра він і в дійсності мав більше ніж досить, то навіщо про це ще й читати? До того ж, він дуже злився, коли помічав, що хтось настирливо хоче щось йому вмо­вити. А в книжках такого штибу так чи інакше завжди намагалися або завоювати його прихильність, або понапучувати.

А Бастіян обожнював цікаві книжки, від яких неможливо віді­рватися, книжки веселі, книжки, над якими можна було помріяти, книжки, в яких вигадані постаті переживали неймовірні пригоди і де можна було уявити собі все, що завгодно.

Бо власне це він умів (і, можливо, це було єдине, що він по- справжньому вмів) — вмів уявляти собі щось так виразно і яскра­во, що починав оте «щось» майже чути і бачити. Розповідаючи самому собі історії, він іноді забував про все на світі, а коли його історія добігала кінця, то прокидався з неї, наче зі сну. А ця книж­ка була саме такою, як його історії! Читаючи, він чув не тільки скрипіння товстелезних стовбурів і завивання вітру у верховіттях, але й ці вкрай різні голоси чотирьох химерних посланців, і йому навіть здавалося, що він вдихає запах моху і лісової землі.

Унизу, в класі, незабаром мав початися урок природознавст­ва, який полягав головним чином у підрахунку тичинок і маточок у різних квітах. Бастіян тішився, що сидить саме тут, у своїй схован­ці, і читає. Ця книжка — саме для нього, здавалося йому, це саме та книжка!

За тиждень Вушвузуль, маленький нічний альб, пер­шим дістався до мети. Чи, радше, був переконаний, що діс­тався першим, адже він летів.

Була призахідна пора, і хмарки на вечірньому небі на­гадували рідке золото, коли він зненацька зрозумів, ще йо­го лилик вже ширяє над Лабіринтом. Так називалася не­озора - від небокраю до небокраю - рівнина, що була нічим іншим, як велетенським суцільним квітником, який пере­повнювали бентежні та запаморочливі пахощі й казкові, неймовірні барви. Поміж куртинами, живоплотами, галя­винами і клумбами з найдивовижнішими і найрідкісніши- ми квітами бігли, звиваючись, широкі доріжки і вузенькі стежечки; при цьому вони творили такі кунштовні* (* вишукані, мистецькі) й хит­ромудрі розгалужені візерунки, що вся ця безмежна, бага­тобарвна рівнина перетворювалась у безконечний, розло­гий лабіринт. Ясна річ, цей квітник-лабіринт створили ли­ше для забави і потіхи, а не на те, щоби по-справжньому заманити когось у пастку чи збити зі сліду зловмисників. Для цього він не годився, та й Дитинна Царівна зовсім не потребувала такого захисту. Адже в цілому безмежному цісарстві Фантазія не було нікого, кого вона мала би бояти­ся. І на те була своя причина, що її ми незабаром довідаємо­ся.

Шугаючи отак - геть безшелесно - на своєму лилику понад квітниковим Лабіринтом, нічний альб мав нагоду поспостерігати за всілякою дивовижною звіриною. На ма­ленькій галявинці поміж бузком і якоюсь рослиною із золо­тистими квітами бавився і пустував у промінні призахідно­го сонця невеличкий гурт молодих єдинорогів, а раз альбові навіть здалося, ніби під велетенським дзвіночком він угле­дів славнозвісного птаха Фенікса, який визирав із гнізда, - хоча Вушвузуль не був до кінця впевнений. Та йому не хотілося повертатись, аби переконатися остаточно, - щоби не гаяти часу. Адже у самісінькому центрі Лабіринту, виблис­куючи чарівною білістю, притаманною хіба що феям, уже виднілася Вежа Зі Слонової Кості - саме осереддя Фантазії, місце, де жила Дитинна Царівна.

У когось, хто ніколи не бував у цих місцях, слово «ве­жа» могло б викликати хибне уявлення — образ, скажімо, дзвіниці чи замкової баніти. Але Вежа Зі Слонової Кості була велетенська, наче ціле місто. Здалеку вона нагадувала високий і стрімкий гірський шпиль, закручений спіраллю, як слимакова хатка, виготовлений з величезної цукрової брили, а її вершечок губився десь у хмарах. І тільки набли­зившись, у цьому велетенському цукровому конусі вдава­лося розгледіти незліченні башти і башточки, бані, дахи, еркери, тераси, арки, сходи і балюстради, вигадливо поєд­нані між собою. Усі вони були вирізьблені з найбільшої фа­нтазійної слонової кості, причому кожна, навіть найменша, деталь була зроблена з так майстерно, що навіть зблизька здавалося, ніби це - найвигадливіше з мережив.

В усіх цих спорудах розмістився імператорський двір Дитинної Царівни: камердинери і фрейліни, віщунки і зві­здарі, маги і блазні, герольди, кухарі й акробати, танцівни­ці на канаті та мудрі оповідачі історій, посли, садівники, сторожа, кравці, шевці й алхіміки. А ген-ген, угорі, на са­місінькому вершечку цієї велетенської вежі, в мініатюрно­му павільйоні у формі пуп’янка магнолії мешкала сама Ди­тинна Царівна.

Зрідка випадали ночі, коли місяць сяяв у зоряному небі особливо розкішно, і тоді пелюстки, філігранно виточені зі слонової кості, розкривалися, розпускалися, пуп’янок ста­вав величною квіткою, а в її осерді сиділа Дитинна Царів­на.

Маленький нічний альб приземлився на своєму лилику на одній із нижніх терас, там, де містилися стайні для різ­номанітних істот, на яких їздили верхи. Вочевидь, хтось уже встиг попередити про його прибуття, бо на нього чека­ли п’ятеро створінь з цісарської варти, які допомогли йому спішитися, шанобливо вклонилися і мовчки подали кубок зі слонової кості з церемоніальним привітальним напоєм. Вушвузуль поквапливо пригубив напій із кубка, щоби тіль­ки дотримати формальності, й віддав його вартовим. Кожен з-поміж них теж надпив по ковтку вітального напою, а тоді всі вони ще раз вклонилися і завели лилика до стайні. Усе це відбувалося в цілковитій мовчанці.

Опинившись у відведеному для нього місці, лилик - від виснаження - навіть не торкнувся до їжі й питва, а негайно склав крила, наче парасольку, зависнув на кігтиках униз головою і поринув у глибокий сон. Того, ще він зробив за кілька останніх днів, виявилося трохи забагато навіть для нього. Відтак стайничі дали йому спокій і навшпиньки ви­йшли зі стайні.

До речі, в тій стайні було чимало розмаїтих тварин для їзди верхи: слони кольору ружі та блавату; велетенський птах грифон, у якого передня частина тіла була як в орла, а задня - як у лева; білосніжний крилатий кінь, назва якого була колись знаною навіть далеко за межами Фантазії, але тепер геть забулася; кілька летючих псів, а також декілька лиликів і навіть бабки і метелики - для особливо маленьких верхівців.

В інших стайнях утримували тварин, що не літали, а стрибали, повзали, лазили і плавали. І до кожної- кожнісінької з них був приставлений стайничий - щоби дбати про них, охороняти їх і доглядати за ними.

Зазвичай тут панувало неймовірне і розмаїте багатого­лосся - гарчання, ревіння, цвірінькання, пищання, ква­кання і ґелґотання. Але тепер стайні дзвеніли цілковитою тишею.

Маленький нічний альб усе ще стояв там, де його зали­шили стайничі. Зненацька вій почувся пригніченим і зне­віреним, не знаючи до пуття чому. До того ж, він, як і ли- лик, був украй виснажений довгою-предовгою подорожжю. І навіть та обставина, що він дістався сюди найпершим, йо­го анітрохи не бадьорила.

- Вітаю щиро! - почув він раптом чийсь писклявий го­лосочок. - А чи це, бува, не наш приятель Вушвузуль? Як чудово, що й ви нарешті тут.

Нічний альб озирнувся - і його схожі на місяць очиська від здивування засяяли ще ясніше: на одній із балюстрад, недбало спершись на вазон із квітами, стояв мацьопик Укук і махав своїм червоним циліндриком.

- Гу-гу! - ошелешено пробелькотів нічний альб - і тіль­ки на те й спромігся.

Лише по якійсь часині він заговорив знову:

- Гу-гу!

Йому просто не спало на гадку нічого мудрішого.

- А тих двох, - радісно пояснював йому мацьопик, — ще досі нема. Я ж тут з учорашнього ранку.

- Але ж як - гу-гу! - як же це Вам вдалося? - поцікави­вся нічний альб.

- А так, - відказав мацьопик, усміхнувшись лише трішечки зверхньо. - Я ж вам казав, що в мене - слимак- гончак.

Нічний альб почухав малесенькою рожевою лапкою свою чорну волохату голову.

- Мені негайно потрібно до Дитинної Царівни, - про­скиглив він.

Мацьопик задумливо на нього подивився.

- Гм, - сказав він. - То щоб ви знали: я, скажімо, поп­росив про аудієнцію ще вчора.

- Попросив про аудієнцію? - перепитав нічний альб. - А що, до Дитинної Царівни не можна потрапити відразу?

- Боюся, що ні, - пропищав мацьопик. - Доведеться довго чекати. Тут - як би то краще висловитися? - тут дієть­ся якесь неймовірне стовпотворіння. До того ж, усі до єди­ного - посланці

- Гу-гу, - промимрив нічний альб. - А це ще чому?

- Найкраще буде, - прощебетав мацьопик, - коли ви самі все побачите. Так би мовити, на власні очі. Ходіть, лю­бий Вушвузулю, ходіть!

І вони пішли удвох. Головна вулиця, яка спіраллю, що весь час звужувалася, стрімко спиналася нагору Вежі Зі Слонової Кості, вирувала. Тут безнастанно переміщався щільний натовп предивовижних створінь. Велетні-джини в тюрбанах, крихітні кобольди, триголові тролі, бородаті гноми, світлосяйні феї, цапоногі фавни, дикі лісові німфи, порослі густим, кучерявим золотистим хутром, мерехтливі снігодухи і безліч інших істот сновигали вулицею туди- сюди, збиралися групками і тихо перемовлялися або ж про­сто мовчки сиділи навпочіпки, понуро втупивши погляд невідомо куди.

Коли Вушвузуль побачив де видовище, то аж вкляк.

- Гу-гу! - тільки й мовив він. - А тут що діється? Чому? Що вони всі тут роблять?

- Усе це - посланці, - тихенько пояснив йому Укук. - Посланці із різних країв Фантазії, з усіх усюд. І всі вони мають одне і те ж послання - таке ж, як і в нас. Я вже роз­мовляв із багатьма. Здається, скрізь - та сама небезпека.

З грудей нічного альба вирвалося довге, жалібне зіт­хання.

- Але чи відомо, що це і звідкіля воно береться? - запи­тав він.

- Боюсь, що ні. Ніхто нічого не знає.

- А сама Дитинна Царівна?

- Дитинна Царівна, - тихенько відказав мацьопик, - хвора, дуже-дуже хвора. Можливо, саме в цьому і криється причина незбагненного лиха, яке спіткало Фантазію. Та досі жодному з п’ятисот лікарів, котрі саме зібралися на консиліум нагорі, в Магнолієвому Павільйоні, не вдалося з’ясувати, що в Царівни за хвороба та як цьому можна за­радити. Нікому не відомі і ліки від цієї хвороби.

- Та це ж просто... - глухо мовив нічний альб, - гу-гу! - ...це просто катастрофа!

- Так, - погодився мацьопик. - Це - катастрофа.

Зваживши на обставини, Вушвузуль наразі передумав

негайно звертатися до Дитинної Царівни з проханням про аудієнцію.

До речі, через два дні до столиці Фантазії прибув і світ- лоблук Блюбб. Звичайно, спершу він пострибав у хибному напрямку, через те йому довелося зробити велетенський гак.

І нарешті - ще через три дні - до Вежі Зі Слонової Кості дошкандибав і скелегриз Пйорнрахцарк. Йому довелося дибати пішки, бо дорогою його раптом допав такий лютий голод, що скелегриз мусив ум’яти свій кам’яний велосипед - такий-от собі дорожній харч.

Доки минали довгі години і дні чекання, всі четверо посланців, хоч і були надзвичайно різні, щиро заприязни­лися, тож потім уже трималися разом.

Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.

II.

АТРЕЮВЕ ПОКЛИКАННЯ

Наради, на яких говорили про всі радості і печалі ці­лої Фантазії, зазвичай відбувалися у Великій Тронній Залі, розташованій під власне палацовою частиною Вежі Зі Сло­нової Кості, кількома поверхами нижче Магнолієвого Паві­льйону.

Тепер у цьому просторому, круглому, наче циркулем накресленому приміщенні аж гуділо від притишених голо­сів. Тут зібралися чотириста дев’яносто дев’ять найкращих лікарів з усього цісарства Фантазія. Вони пошепки розмов­ляли між собою, розділившись на більші чи менші гуртки. Кожен із них уже відвідав Дитинну Царівну (декотрі - як­ийсь час тому, декотрі - зовсім недавно), і кожен намагався зцілити її за допомогою свого мистецтва. Та жодному з лі­карів це не вдалося. Ніхто не зумів розпізнати недугу Царі­вни та назвати її причину, ніхто не мав поняття, як лікува­ти цю хворобу. П’ятисотий - найславетніший з усіх цілите­лів Фантазії, про якого ходили легенди, нібито немає тако­го лікувального зілля, таких чарів і таких таємниць приро­ди, яких би він не відав, - отож п’ятисотий лікар уже багато годин поспіль не виходив від пацієнтки, і решта з нетерпін­ням очікували результатів його обстеження. Щоправда, не треба уявляти собі таке зібрання лікарів як звичайний лі­карський конгрес чи консиліум. Звичайно, Фантазію насе­ляло чимало істот, які зовні більше чи менше нагадували людей, однак, крім них, там жило принаймні стільки само істот, які скидалися на звірину, - або були створені взагалі якось геть інакше. Товариство лікарів у цій залі відзнача­лося такою ж багатоманітністю, що й юрба посланців зовні, перед Межею Зі Слонової Кості. Серед лікарів тут були гноми-краснолюдки - горбані з білими бородами, були ліки рки-феї, що ряхтіли волошково-срібними шатами та іскри­стими зорями, вплетеними у волосся, були товсті водяни- ки-черевані - з поморщеною від води шкірою на перетинча­стих пальцях рук і ніг (для них замість крісел спеціально встановили сидячі ванни). Однак були тут і білі змії- мудреці, що лежали, згорнувшись кільцями, на довгому столі посеред Великої Тронної Мили, були бджолоельфи, ба навіть відьмаки, вампіри і примари, чий вплив на здоров’я і самопочуття, взагалі-то, переважно не вважається ані надто сприятливим, ні, тим паче, оздоровчим.

Та щоби все ж таки зрозуміти причину присутності цих останніх, конче треба знати ось що.

Дитинна Царівна, хоча її (як свідчить от хоч би й сам титул) і вважали володаркою і правителькою всіх незлічен­них земель і країв безмежного цісарства Фантазія, наспра­вді була кимсь незмірно більшим - чи, краще сказати, кимсь зовсім іншим, - аніж звичайна повелителька.

Вона не панувала, як то звичайно панують володарі; вона ніколи не вдавалася до сили і ніколи не користала зі своєї влади й могутності; вона нікому нічого не наказувала і нікого не судила; вона ніколи ні в що не втручалася; їй ніколи не доводилося оборонятися від зловмисників, бо ні­кому б і на думку не спало повстати проти неї чи заподіяти їй якесь лихо. Перед нею всі були рівні.

Вона просто існувала, була - але була в особливий спо­сіб: Дитинна Царівна сама по собі становила серцевину і центр усього життя Фантазії.

Відтак усі створіння та істоти: злі чи добрі, гарні чи огидні, веселі чи поважні, дурні чи розумні - всі-всі-всі у Фантазії заіснували тільки тому, що існувала Дитинна Ца­рівна. Без неї вони би просто не жили - так само, як не мо­же жити людина, позбавлена серця.

Нікому не вдалося розгадати цю таємницю до кінця, але всі знали, що це так. А тому істоти цього цісарства всі однаково її шанували - і всі однаково журилися з її нездо­ров’я і тремтіли за її життя. Адже смерть Дитинної Царів­ни, безумовно, означала б кінець для них усіх, означала б загибель безмежного і безкрайого цісарства Фантазія.

Тут Бастіян знову відірвався від книжки.

Несподівано для себе він дуже виразно пригадав довгий ліка­рняний коридор у лікарні, де оперували його маму. Вони з татом багато довгих годин просиділи біля дверей операційної зали, че­каючи. Лікарі та медсестри бігали повз них то туди, то сюди. Коли тато запитував про маму, ті уникали відповіді. Здавалося, ніхто до пуття не знав, як вона і що з нею. А тоді з операційної вийшов го­ломозий лікар у білому халаті, він виглядав втомленим і сумним. Лікар сказав, що всі зусилля виявилися марними і що йому дуже прикро. Він потис татові та Бастіяну руки і пробурмотів:

— Щиро Вам співчуваю.

І після цього між татом і Бастіяном усе змінилося.

Щоправда, не зовні. Бастіян мав усе, чого тільки міг зажада­ти. Він мав велосипед на три швидкості, електричну залізницю, цілу купу вітамінів, п’ятдесят гри книжки, золотистого хом’ячка, акваріум з екзотичними рибками, невеличкий фотоапарат, шість фірмових складаних ножиків-цезориків* (* Тавтологія, бо «цезорик» - це і є складаний ніж у львіській говірці. Треба чи «шість фірмових складаних ножиків», чи «шість цезориків») і багато чого іще... Та насправді це анітрохи його не тішило.

Бастіян пригадував, що колись тато залюбки пустував з ним. Іноді навіть читав йому або ж розповідав різні історії. Але відтоді все змінилося. Він уже не міг навіть розмовляти з татом. Довкола тата немовби виросла невидна стіна, що відгороджувала його від решти світу. І крізь цю стіну неможливо було пробитися. Тепер тато ніколи не лаяв його, але ніколи і не хвалив. Навіть тоді, коли Бастіяна залишили на другий рік у тому самому класі, тато нічого не сказав. Він лише глянув на нього отим своїм відсутнім та зажу­реним поглядом — і в Бастіяна з’явилося відчуття, що насправді тата більше немає. Це відчуття стосовно тата в нього взагалі пере­важало. Коли вони вечорами сиділи удвох перед телевізором, Бастіян помічав, що тато зовсім і не дивиться, що він зі всіма свої­ми думками — десь далеко-далеко, і там він для Бастіяна уже не­досяжний. А часом, коли вони читали — кожен свою книжку, Бас­тіян бачив, що насправді тато не читає, тому що він, не гортаючи, годинами втуплювався в ту саму сторінку.

Бастіян чудово розумів, що тато тужить. Він і сам був пропла­кав багато ночей поспіль. Він плакав так, що іноді від схлипувань аж зводило живіт і починало нудити, та з часом це минулося. Але ж у тата ще є він, Бастіян, — осьдечки він, отут. Чому ж тато ніколи з ним не розмовляє? Чому не говорить із ним про маму, про всі інші важливі речі, чому звертається до нього всього-на-всього кількома словами, щоб сказати лишень про найнеобхідніше?

- Якби ж то тільки знаття, - говорив цибатий і кістля­вий вогнедух із бородою з червоного полум’я, - в чому вза­галі полягає Царівнина хвороба. Гарячки нема, набряків теж нема, ані висипки, ані запалення. Скидається на те, що вона повільно згасає, - і невідомо чому.

Коли він говорив, після кожного речення у нього з уст здіймалася маленька хмарка диму, і цей дим витворював різні фігури. Тепер то був знак запитання.

Старий обскубаний крук, схожий на велику картопли­ну, в яку хтось недбало повстромляв кілька чорних пір’їн, - він був фахівцем із застуд - кракнув у відповідь:

- Вона не кашляє, в неї нема нежитю, це взагалі не хвороба - в медичному розумінні.

Він поправив великі окуляри на дзьобі й виклично зир­кнув на присутніх.

- Та одне, як на мене, очевидно, - прогудів скарабей (цього жука іноді ще називають гнойовиком), - між її хво­робою і тими жахливими речами, про які сповіщають пос­ланці з усієї Фантазії, існує якийсь таємничий зв’язок.

- Ет, що вже там, - глузливо перебив його чоловічок- чорнилко, - ви скрізь тільки те й бачите, що таємничі зв’язки!

- А ви не бачите нічого поза вінцями свого каламаря! - розгнівано дзумкнув скарабей.

- Ну ж бо, колеги, колеги! - схлипнув привид із запа- лими щоками, весь вбраний у біле, - ми ж зібралися тут не на те, аби починати пусті, безсенсовні суперечки і перехо­дити на особисте. А передусім - нумо говорити тихіше!

Приблизно такі розмови точилися повсюдно у Великій Тронній Залі. Комусь може здатися дивним, що такі різні істоти взагалі спроможні порозумітися. Але у Фантазії майже всі істоти - в тому числі й тварини - володіли що­найменше двома мовами: власного, якою розмовляли зі собі подібними і яку не розуміли всі решта створінь, і спільною, яку називали ще літературною мовою Фантазії або просто Великою Мовою. Великою Мовою володіли всі, хоча декот­рі послуговувалися нею рідко, і були такі, що вимовляли слова у дещо своєрідний спосіб.

Нараз у залі запала глибока тиша, й очі всіх присутніх звернулися до великих двостулкових дверей, які власне ро­зчинилися. Звідти вийшов Кайрон - славетний лікар і опо­витий легендами цілитель.

Він був із тих, кого в давні часи називали центаврами. Аж до стегон він мав людську подобу, решта ж його тіла була як у коня.

Проте Кайрон був із роду так званих чорних центаврів. Він прибув із дуже далекої місцевості, яка лежала ген-ген на півдні. Його людська половина була кольору ебенового дерева, а волосся на голові і борода - білі й дрібно закуче­рявлені, натомість кінська частина тіла - смугаста, як у зе­бри. На ньому був химерний головний убір, сплетений з очерету, а на шиї, на ланцюжку, висів чималенький золо­тий амулет - дві блискучі гадюки, світла і темна, які вп’ялися одна одній у хвіст, витворюючи овал.

Бастіян, вражений, зупинився. Він закрив книжку, не забувши перед тим дбайливо закласти палець між сторінки, — і ще раз уважно розглянув оправу. Вони і тут, ці дві гадюки, які кусають одна одну за хвіст, творячи овал! Що ж означає цей дивний знак?

Натомість у Фантазії кожен знав, що значить цей меда­льйон: то був знак того, хто виконує доручення Дитинної

Царівни і вповноважений діяти від її імені - так, наче діє вона сама.

Подейкували, що медальйон Дитинної Царівни дає то­му, хто його носить, велику таємну силу, хоча ніхто і не знав достеменно, як саме він діє. Зате ім’я медальйона зна­ли всі: Аурин.

Та багато хто не наважувався вимовляти це ім’я, нази­ваючи знак Клейнодом* (* Використання німецької кальки (Kleinod) перекладачем відразу ви­кликає в уяві відзнаки, атрибути й символи військової та цивільної влади в Україні у 15-18 століттях, які тут зовсім ні до чого), або Знаком Всевладдя, або навіть просто Сяйвом.

Отже, і ця книжка теж має на собі знак Дитинної Царівни!

Залою прошелестів шепіт, пролунали вигуки зачуду­вання. Давно вже не бувало такого, щоби Дитинна Царівна ввіряла комусь Клейнод.

Кайрон кілька разів ударив копитом об підлогу, щоби всі замовкли, а коли сум’яття вляглося, проказав низьким голосом:

- Друзі, не дивуйтеся надміру, я носитиму Аурин лише дуже недовго. Я уповноважений його передати. Незабаром я вручу Сяйво достойнішому.

У залі запала лунка тиша.

- Я навіть не намагатимусь загладити крах наших зу­силь пишномовними словесами, - вів далі Кайрон. - Усі ми безпорадні перед хворобою Дитинної Царівни. Усім нам зрозуміло тільки те, що знищення Фантазії почалося одно­часно з цією хворобою. Але більше ми нічого не знаємо. Не знаємо навіть, чи взагалі існує таке мистецтво зцілення, яке могло би врятувати Дитинну Царівну. Та, ймовірно, - і я сподіваюся, що ніхто з вас не образиться, коли я відверто про це скажу, - ймовірно, що всі ми, тут присутні, просто не володіємо усіма знаннями, усією премудрістю. Ба біль­ше: моя остання надія - якраз на те, що десь у безмежному цісарстві Фантазія є істота, мудріша за нас, і що вона змог­ла би нам щось порадити, зуміла би нам допомогти. І хоч би в чому полягала можливість нашого порятунку, я певний одного: на пошуки цього порятунку повинен піти хтось, спроможний відкривати дороги в незнане, ступати нехо- дженими стежками, хтось, кого не змусить відступити жо­дна небезпека, який не пошкодує зусиль, долаючи переш­коди на своєму шляху, - словом, герой. Дитинна Царівна назвала мені навіть ім’я героя, якому вона ввіряє свою і нашу долю. Цей герой називається Атрею, а живе він у Мо­рі Трав, що за Срібногір’ям. Саме йому я повинен вручити Аурин, саме він отримає благословення, вирушаючи на Ве­ликі Пошуки. Ну ось, тепер ви знаєте все.

І з цими словами старий центавр вийшов із Тронної За­ли, поцокуючи копитами по мармуровій долівці.

Усі присутні спантеличено перезиралися.

- Як-як-як ім’я того героя? - запитав хтось.

- Атрею, щось таке, - відповів інший.

- Уперше чую! - рішуче промовив третій.

І всі чотириста дев’яносто дев’ять лікарів скрушно за­хитали головами.

Бежеві дзиґарі вибили десяту. Бастіян неабияк здивувався, як швидко минає час. На уроках кожна година переважно здавалася йому вічністю. Там, унизу, його однокласники мали зараз історію у пана Треня* (* адаптація прізвища Dröhn, хоча краще транслітерація з тлумаченням слова (нім. «гриміти»)) — худющого чоловіка, зазвичай у кепському гуморі. Він страшенно любив брати Бастіяна на глум перед іншими діть­ми, тому що хлопець ну просто ніяк не міг запам’ятати дати різних битв, а також роки народження і правління всяких історичних постатей.

Море Трав, розташоване за Срібногір’ям, було віддале­не від Вежі Зі Слонової Кості багатьма-багатьма днями по­дорожі. То була рівнинна прерія - широка, розлога і без­края, як море. Соковита трава тут сягала людського зросту, і коли раптом здіймався вітер, її поверхнею, наче поверх­нею океану, котилися хвилі - з голосним шумом, немов прибій.

Народ, який населяв ці місця, називався травинами або зеленошкірами. У них було довге чорне, з синюватим від­ливом, волосся, яке і чоловіки, і жінки носили заплетеним у коси, а шкіра оливково-зеленого кольору ледь-ледь відли­вала брунатним. їхнє життя було надзвичайно ощадливим, суворим і важким, а дітей своїх, і хлопчиків, і дівчаток, во­ни виховували хоробрими, великодушними, шляхетними і гордими, їм доводилося вчитися зносити спеку, холод і ве­ликі нестатки, а також бути сильними і мужніми. Це було необхідно, адже зеленошкіри були народом мисливців. Усе потрібне їм для життя вони або виготовляли з цупкої, воло­книстої трави прерій, або ж добували, полюючи на пурпу­рових буйволів, які незліченними стадами кочували Морем Трав.

Ці пурпурові буйволи були приблизно вдвічі більші від звичайних биків та корів, мали довге, із шовковистим по­лиском пурпурове хутро і велетенські роги - гострі й тверді, наче кинджали. Це були доволі мирні істоти, однак, зачув­ши небезпеку, або якщо на них нападали, буйволи ставали страшними, наче розбурхана стихія. Ніхто, крім зеленош- кірів, не наважувався на них полювати; а полювали відва­жні жителі прерій за допомогою самих лише луків і стріл. Вони надавали перевагу лицарському поєдинку, тож часто траплялося, що на полі бою гинули не буйволи, а мисливці. Зеленошкіри ставилися до пурпурових буйволів з повагою, навіть благоговійно; вони вважали, що право вбивати цих тварин має тільки той, хто готовий віддати життя у рівному двобої.

До Моря Трав іще не дійшла звістка про хворобу Ди­тинної Царівни та про лиху долю, яка поставила під загро­зу існування Фантазії. Давно вже жоден мандрівець не про­їздив повз шатра зеленошкірів. До того ж, цьогоріч трава виросла соковитіша, ніж будь-коли досі, дні стояли погідні, а ночі - зоряні. Здавалося, все гаразд.

Та одного дня поміж шатрами з’явився сивоволосий і сивобородий старий чорний центавр. Його шкіра блищала від поту, він здавався смертельно виснаженим, а його вто­млене обличчя було худе і змарніле. На голові центавр мав химерний капелюх, сплетений з очерету, а на шиї - ланцю­жок, на якому висів великий золотий амулет. Отже, це був Кайрон.

Він зупинився посеред майдану, зусібіч оточеного шат­рами, - власне там, де збиралися на ради старійшини і де у святкові дні травини танцювали і співали стародавніх пі­сень. Центавр якийсь час чекав, роззираючись довкола, од­нак на майдані збиралися самі лише старі-престарі жінки і чоловіки та геть уже малі діти. Усі вони зацікавлено витрі­щалися на нього. Кайрон нетерпляче вдарив підковами.

- А де ваші мисливці - чоловіки і жінки? - запитав він, а тоді скинув капелюх і стер рукою піт із чола.

Якась сивоволоса жінка з немовлям на руках відповіла:

- Усі на полюванні. Повернуться допіру за три або чо­тири дні.

- Атрею теж із ними?

- Так, чужинцю, але звідки ти його знаєш?

- Я його не знаю. Пошліть по нього!

- Чужинцю, - відповів якийсь старезний чоловік, який опирався на милиці, - він не буде в захваті від того, що ти по нього посилаєш, бо сьогодні - його полювання. Воно по­чнеться із заходом сонця. Ти знаєш, що це означає?

Кайрон трусонув гривою і знову тупнув копитом.

- Не знаю, але це не має значення, бо тепер йому нале­жить зробити щось надзвичайно важливе. Ви ж бо знаєте, що за знак у мене на грудях? Отож, пошліть по нього!

- Ми бачимо Клейнод, - сказало якесь дівча, - це зна­чить, що ти прийшов від Дитинної Царівни. Але хто ти?

- Я називаюся Кайрон, - пробурчав центавр, - лікар Кайрон, якщо це вам про щось каже.

Якась згорблена жінка протиснулася наперед і вигук­нула:

- Так, це правда. Я впізнала його. Я вже колись його бачила. Тоді він був іще молодий. Це найславетніший і найбільший цілитель в усій Фантазії!

Центавр кивнув їй.

- Дякую тобі, жінко, - сказав він. - А тепер, сподіваю­ся, хтось із вас буде такий ласкавий і приведе нарешті сюди того Атрею. Справа пильна. На карту поставлено життя Дитинної Царівни.

- Я це зроблю! - вигукнула маленька дівчинка п’яти- шести років.

Вона побігла, а вже через декілька секунд її можна було побачити між шатрами: вона мчала учвал на неосідланому огирі.

- Ну, нарешті, - пробурчав Кайрон, а тоді йому підла­малися ноги - і він у знемозі повалився на землю.

Опритомнівши, Кайрон спершу не міг втямити, де він, бо навкруги було темно, хоч в око стрель. Поступово він став розрізняти, що лежить у просторому шатрі на м’якому хутрі. Здавалося, була ніч, крізь шпарку в завісі пробива­лися колихкі відблиски вогнища.

- О, пресвятий* (* Дивний термін, як для країни, де відсутнє християнство) цвяху підкови! - пробурмотів він, на­магаючись підвестися. - Як довго я вже тут лежу?

Всередину зазирнула чиясь голова, тоді зникла, і чийсь голос промовив:

- Здається, він не спить.

Потім завіса шатра відхилилась - і ввійшов якийсь (ли­бонь десятилітній) хлопчина. На ньому були довгі штани і взуття зі сиром’ятної буйволячої шкіри. Торс його був ого­лений, та з плеча аж до долівки спадав пурпурово-червоний плащ, вочевидь, зітканий з буйволячої вовни. Його довге синьо-чорне волосся на потилиці було зібране і зв’язане шкіряними шворками. На оливково-зеленій шкірі чола і щік біліли кілька нескладних візерунків, намальованих якоюсь фарбою. Темні очі гнівно зблиснули на прибулого, та, за винятком цього, риси лиця хлопчини залишалися незворушними.

- Чого ти від мене хочеш, чужинцю? - запитав він. - Чому ти прийшов до мого шатра? І чому забрав у мене моє полювання? Якби я сьогодні вбив великого буйвола - а моя стріла вже лежала на тятиві, коли мене покликали до тебе,

- завтра мене оголосили б мисливцем. А тепер я повинен чекати ще цілий рік. Чому?

Старий центавр ошелешено на нього поглянув.

- Чи твої слова мали би означати, що ти і є той Атрею?

- промовив він нарешті.

- Так, чужинцю.

- А може, серед вас є ще хтось із таким іменем - дорослий чоловік, досвідчений мисливець?

- Ні, Атрею - це тільки я, і ніхто інший.

Старий Кайрон опустився на своє ложе і хрипко проше­потів:

- Дітвак! Хлопчисько! Воістину, рішення Дитинної Царівни незбагненні.

Атрею мовчки і незворушно чекав.

- Пробач мені, Атрею, - сказав Кайрон, насилу стри­муючи хвилювання, - я не хотів тебе образити, але все це для мене надто несподівано. Щиро кажучи, я вражений! Просто не знаю, що й думати! Я дійсно сумніваюся, чи Ди­тинна Царівна справді усвідомлювала, що робить, обираю­чи на героя дитину, тобто тебе. Та це ж чистісіньке боже­вілля! Якщо вона зробила це свідомо і навмисно, тоді... То­ді...

І кентавр щосили трусонув головою, а тоді мало не кри­кнув:

- О, ні! Ні! Якби ж то я тільки знав, до кого вона мене посилає, я просто відмовився би переказати тобі її доручен­ня. Відмовився б - та й годі!

- Яке доручення? - запитав Атрею.

- Це просто шаленство якесь! - вигукнув Кайрон, весь у полоні найгірших передчуттів. - Навіть для великого і досвідченого героя це могло б виявитися непосильним за­вданням, а для тебе... Вона ж посилає тебе в невідоме, на пошуки того, чого ще ніхто не знає. Ніхто не зможе тобі до­помогти, ніхто не зможе тобі порадити, ніхто не здатний передбачити, з чим ти зустрінешся і що тебе спіткає. Але при цьому ти мусиш прийняти рішення негайно, цієї ж ми­ті, не сходячи з місця. Ти повинен сказати, чи згоден вико­нати це доручення, чи ні. Не можна гаяти ні хвилини. Де­сять днів і десять ночей я мчав - майже без перепочинку, - щоби дістатися до тебе, щоби тебе знайти. Однак тепер - о, тепер я думаю, було би краще, якби я згинув десь у дорозі, якби я ніколи сюди не дістався. Я вже дуже старий, сили мої - на межі. Дай-но мені ковтнути води, прошу тебе!

Атрею приніс йому глек свіжої джерельної води. Цен- тавр пив, не відриваючись, а напившись, витер бороду і мо­вив уже трохи спокійніше:

- О, дякую, добра вода! Мені вже ліпше. Послухай-но, Атрею, ти не мусиш годитися виконувати це доручення. Дитинна Царівна залишає остаточне рішення за тобою. Во­на нічого тобі не наказує. Я все їй поясню - і вона підшукає когось іншого. Не може бути, щоби вона знала, що ти - ма­лий хлопець. Вона тебе із кимсь переплутала - це єдине можливе пояснення.

- А в чому ж полягає це доручення? - наполягав Ат­рею.

- Треба знайти ліки для Дитинної Царівни, - відказав старий центавр, - і врятувати Фантазію.

- Як, Царівна хвора? - здивовано запитав Атрею.

І тоді Кайрон заходився розповідати, що трапилося з Дитинною Царівною і про що сповіщають посланці з усіх усюд Фантазії. Атрею все розпитував і розпитував, а цен- тавр відповідав як умів. Це перетворилося на довгу нічну розмову. І чим більше Атрею усвідомлював весь огром* (* громаддя) страхітливого фатуму, який навис над Фантазією, тим бі­льше на його щойно такому відстороненому обличчі вима­льовувалося неприховане спантеличення і розгубленість.

- А я про все це, - проговорив він нарешті зненацька поблідлими устами, - навіть і не здогадувався.

Кайрон поважно і стурбовано поглянув на хлопця з-під кошлатих сивих брів.

- Ну ось, тепер ти знаєш, як воно все є, - і, можливо, розумієш, чому я був такий вражений, побачивши тебе. Та все ж Дитинна Царівна назвала саме твоє ім’я. «Йди і роз­шукай Атрею, - сказала вона. - Запитай, чи погодиться він - заради мене і всій Фантазії - вирушити у ці Великі Пошу­ки». Ось що вона мені сказала. Не знаю, чому її вибір упав саме на тебе. Можливо, тільки такий малий хлопець, як ти, може виконати це неймовірне завдання. Не знаю, а тому й не можу нічого тобі порадити.

Атрею сидів із похиленою головою і мовчав. Він розу­мів, що оце якраз йому випадає випробування, яке за скла­дністю в багато-багато разів перевершує полювання. Із ним могли би не впоратись навіть великий мисливець та най­кращий слідопит, для нього ж воно було, по суті, непосиль­ним.

- То що? - помовчавши, тихо запитав старий центавр.

- Ти готовий?

Атрею підвів голову і подивився на нього.

- Готовий, - твердо сказав він.

Кайрон повільно кивнув, а тоді зняв золотий амулет і почепив його на шию Атрею. ...