2022

ISBN 978-966-982-968-9 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Grishaverse logo and Grishaverse monogram used on cover and spine with permission. ™ and © 2017 Leigh Bardugo

Перекладено за виданням:

Bardugo L. King of Scars. / Leigh Bardugo. — New York : Macmillan Publishing Group, LLC, 2019. — 544 р.

Переклад з англійської Єлени Даскал

Дизайнер обкладинки Валерія Прядко

Бардуґо Л.

Б24 Король шрамів / Лі Бардуґо ; пер. з англ. Є. Даскал. — Х. : Віват, 2022. — 528 с. — (Серія «Художня література», ISBN 978-966-942-826-4).

ISBN 978-966-982-691-6 (укр.)

ISBN 978-1-250-14228-3 (англ.)

Равка оповита негодою і нестабільністю. А молодий король Ніколаї Ланцов дедалі частіше ночами обертається на небезпечну почвару. Генерал Зоя Назяленскі стала свідком смерті свого наставника й воскресіння запеклого ворога. Тепер усе, чим вона живе, — захист гришників у всьому світі, убезпечення трону Равки й порятунок Ніколаї. Та поки Зоя відчайдушно шукає ліки від загадкової хвороби свого короля, гришники опиняються під загрозою: їхні надможливості намагаються обернути на щось небезпечне, підкоривши волю потужним синтетичним наркотиком. Тим часом темна магія всередині Ніколаї відчутно міцнішає. Єдиний шанс на спасіння для нього — ризикнути всім заради порятунку Равки й себе самого. Внутрішній демон Ніколаї загрозливий і могутній, пошрамований століттями перемог. Але є шрами, які не загоїти, бо вони приховують таємні рани минулого і секрети цілих світів…

УДК 821.111(73)

© Leigh Bardugo, 2019

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2022

Морґан Фахей — генералові у воєнні часи, порадниці в мирні, найдорожчій подружці та (здебільшого) великодушній королеві

Потопельник

1

Діма

Діма раніше за інших почув, як гупнули двері стайні. Кухня в невеличкому фермерському будиночку кипіла, як горщик на плиті: вікна щільно зачинили, остерігаючись бурі, повітря всередині було тепле й вологе. Стіни деренчали від клекітливого галасу Діминих братів, які базікали, перериваючи один одного, поки мама мугикала й тупала ногою в такт незнайомій хлопцеві пісні. Жінка туго напнула на колінах розірваний рукав татової сорочки, і голка дзьобала тканину з непевним ритмом голодного горобця, а пасмо вовняної пряжі звивалося між пальцями, схоже на витонченого хробака.

Діма був наймолодший з-поміж шістьох хлопців — пізня дитина, народжена багато років по тому, як лікар, котрий щоліта з’являвся в їхньому селі, сказав жінці, що вона більше не матиме дітей. «Несподіване благословення», — казала мама, притискаючи Діму й метушливо піклуючись про нього, коли решта бралася до важкої поденної роботи. «Небажана голодна пелька», — пхикав його старший брат — Пьотр.

Позаяк Діма був такий маленький, він залишався осторонь від братерських жартів, про нього забували під час галасливих домашніх суперечок; і саме через це того осіннього вечора, стоячи біля мийки й намилюючи останні горщики, які брати навмисно залишили йому, тільки хлопчик почув беззаперечне «гуп» дверей у стайні. Діма заходився ретельніше шкрябати, заповзявшись закінчити роботу й улягтися, перш ніж комусь спаде на думку відправити його в темряву. Він чув, як їхня собака Молнія скавчить на ґанку перед кухнею, випрошуючи недоїдки та благаючи пустити її поспати в теплí, поки надворі люто завиватиме вітер.

Гілки шмагали віконні шибки. Мама підвела голову, похмурі зморшки навколо рота поглибшали. Жінка розгнівано глипнула, немов могла покарати вітер, відправивши його спати без вечері.

— Зима настає дедалі раніше й затримується надовго.

— Гм-м-м, — озвався тато, — точнісінько, як твоя матір.

Мама легенько кóпнула його черевиком.

Того вечора вона залишила в запічку скляночку з квасом — подарунок домовикам, котрі охороняли ферму і спали в теплі за старою металевою грубкою. Принаймні мама так казала. Тато лише закочував очі й жалівся, що вона марнує добрий квас.

Діма знав, що, коли всі вкладуться спати, Пьотр вижлуктає його й закусить скибочкою медівника, який мама загорнула в шмату.

— Тебе переслідуватиме бабчин привид, — іноді попереджав його Діма.

Але Пьотр лише витирав рукавом підборіддя й казав:

— Привидів не існує, дурню малий. Бабу Галину зжерли на обід хробаки на цвинтарі, і з тобою буде те саме, якщо не стулиш пельку.

А тепер Пьотр нахилився і дав Дімі добрячого штурхана. Малий часто розмірковував, чи не робить брат, бува, якихось особливих вправ, щоб лікті ставали гострішими.

— Чув? — поцікавився брат.

— Там нíчого чути, — озвався Діма, а серце втекло в п’яти. Двері стайні…

— Там щось намагається перечекати бурю. — То, виходить, брат просто хотів його налякати.

— Не будь дурнем, — кинув Діма, але відчув полегшення.

— Послухай, — не вгавав Пьотр, і, коли вітер струсонув дах будинку, а в каміні зашипів вогонь, малому здалося, наче він почув ще щось, окрім негоди: тоненький віддалений крик, схожий на виття голодного звіра або дитяче голосіння. — Шугаючи цвинтарем, вітер будить духів усіх дітей, котрі померли нехрещеними. Маленьчиків. І ті вирушають на пошуки душ, які можна вкрасти, аби виторгувати собі шлях на небеса.

Пьотр нахилився нижче й тицьнув брата пальцем у плече.

— Вони завжди забирають наймолодших.

Дімі вже було вісім — достатньо, щоб поводитися розумніше, та він однаково прикипів поглядом до темних вікон і залитого місячним світлом подвір’я, де розхитувалися й вигиналися на вітру дерева. Здригнувся. Він міг присягнутися… лише на мить міг присягнутися, що побачив, як двір похапцем перетнула якась тінь, темна пляма, значно більша за птаху.

Пьотр розреготався і хлюпнув на брата мильною водою.

— Закладаюся, ти щодня стаєш більш дурноверхим. Кому потрібна твоя маленька нікчемна душа?

«Пьотр просто злиться, адже до тебе він був наймолодший, — завжди заспокоювала Діму мама. — Тобі слід спробувати ставитися до брата прихильніше: хай навіть він старший, але не мудріший».

Діма намагався. Щиро намагався. Але іноді йому хотілося добряче відлупцювати брата й подивитися, як йому сподобається бути маленьким. Вітер ущух, і в тиші, що несподівано запала, більше ніщо не приховувало різкого гупання, яке луною розляглося у дворі.

— Хто не зачинив дверей до стайні? — запитав тато.

— Сьогодні стайні мав перевірити Діма, — шляхетно нагадав Пьотр, і всі брати зібралися навколо стола, розквоктавшись, як знервовані кури.

— Я їх зачинив, — запротестував малий. — І засув закріпив!

Тато відкинувся на стільці.

— То звук я собі вигадав?

— Він, мабуть, думає, що то привид, — вставив свої три копійки Пьотр.

Мама підвела очі від штопання.

— Дімо, ти мусиш піти зачинити двері й замкнути їх на засув.

— Я зроблю, — смиренно зітхнув Пьотр. — Усі знають, що Діма боїться темряви.

Проте малий відчув, що це перевірка. Тато чекає, що він не уникатиме відповідальності.

— Я не боюся, — заперечив. — Звичайно, піду й зачиню двері.

Хлопчик проігнорував самовдоволений братів вишкір, витер руки й натягнув пальто й шапку. Мама дала йому зроблений з бляшанки ліхтар.

— Мерщій, — сказала вона, підіймаючи малому комірець, щоб не замерзла шия. — Хутенько повертайся, а я підіткну тобі ковдру й розповім казочку.

— Нову?

— Так, нову й цікаву, про північних русалок.

— А там будуть чари?

— Чимало. Іди вже.

Діма швиденько глипнув на ікону Сан-Фелікса на стіні біля дверей; свічковий вогник замерехтів на смутному обличчі святого, чий погляд був сповнений співчуття, наче мученик знав, як холодно на вулиці. Фелікса простромили яблуневою палею і зварили живцем за кілька годин по тому, як він сотворив диво у фруктовому садку. Святий не кричав і не плакав, лише попросив селян перевернути його, щоб полум’я могло дістатися до другого боку. Фелікс не злякався б негоди.

Щойно Діма відчинив кухонні двері, вітер спробував висмикнути їх із рук. Хлопчик захряснув їх за собою й почув, як з іншого боку замкнули засувку. Знав, що це тимчасова необхідність, та однаково почувався так, наче його покарали. Змушуючи себе спуститися сходами до порослого сухими бур’янами подвір’я, малий озирнувся на освітлені вікна, і в нього виникла жахлива думка, що досить йому було вийти з теплої кухні, як уся родина одразу про нього забула, і, якщо він не повернеться, ніхто не плакатиме й не здійматиме галасу. Вітер зітре Діму з їхньої пам’яті.

Хлопчик подивився на довгу, залиту місячним сяйвом доріжку, якою йому слід було пройти повз курник і повітки з гусаками до стайні, де було облаштовано житло для старого коня Герасима і корови Матильди.

«Оснащений сталевими дисками», — прошепотів малий, мимохідь торкаючись рукою нового плуга, наче це був якийсь талісман. Він достоту не знав, у чому була перевага дисків, але саме ці слова з гордістю повторював сусідам батько, коли плуг привезли і хлопчикові сподобалося їхнє сильне звучання. За кухонним столом точилися тривалі суперечки щодо плуга, а ще королівських сільськогосподарських реформ і негараздів чи сподівань, які вони могли подарувати.

— Ми стоїмо на порозі чергової громадянської війни, — бурчала мама. — Король поводиться занадто легковажно.

Але тато був задоволений.

— Як ти можеш перейматися з набитим животом і щойно просмоленою покрівлею? Нам цього року вперше вдалося зібрати достатньо врожаю, щоб не лише прогодуватися, а й продати дещо на базарі.

— Тому що король скоротив десятину герцога Радімова до крихітної пайки! — вигукнула мама.

— І нам слід через це непокоїтися?

— Ми непокоїтимемося, коли герцог і його шляхетні друзі вб’ють короля простісінько в ліжку.

— Король Ніколаї — герой війни! — нагадав тато, змахнувши рукою, наче негаразди можна було розігнати, як дим від люльки. — Ніхто не влаштує державного перевороту без армії, а вона захищатиме його.

Батьки переливали з пустого в порожнє, щовечора обговорюючи одне й те саме; Діма багато чого не розумів, однак саме він і далі молився за молодого короля.

Гуси в повітці ґелґотіли й метушилися, роздратовані негодою, а може, і Діминими кроками. Хлопчик побачив, як попереду розчахнулися й затраснулися великі дерев’яні двері стайні: здавалося, будівля зітхнула, наче вона мала велетенський рот, який міг засмоктати його одним подихом. Удень, коли сонячне проміння лилося крізь дошки покрівлі, а навколо пахло сіном, коли форкав Герасим і несхвально мукала Матильда, стайня йому подобалася. Але вночі вона перетворювалася на порожню шкаралупу, яка чекає, коли в ній оселиться якась жахлива потвора — якась підступна штуковина, що може розчахнути двері, аби привабити з вулиці маленького дурника. Адже Діма знав, що зачинив двері. Він був у цьому впевнений, тож не міг відігнати думок про Пьотрових маленьчиків — дрібних привидів, що тиняються, намагаючись поцупити чиюсь душу.

«Припини, — насварився на себе Діма. — Пьотр сам відімкнув двері, щоб тобі довелося вийти на холод або соромитися власної відмови». Проте хлопчик продемонстрував братам і батькові, що може бути сміливим, і ця думка гріла його навіть тоді, коли він напинав комір аж на вуха і здригався від кусючого вітру. Аж раптом малий збагнув, що більше не чує гавкоту Молнії. Вона не сиділа під дверима, намагаючись носом прокласти собі шлях на кухню, коли він наважився вийти назовні.

— Молніє? — озвався хлопчик, і вітер, схопивши його голос, жбурнув звук подалі. — Молніє! — гукнув знову, хіба трохи голосніше. На випадок, якщо прислухався не лише собака, а й щось інше.

Хлопчик крок за кроком перетнув подвір’я, на землі стрибали та здригалися тіні дерев. За гайком виднілася широка стрічка дороги. Вона вела аж до містечка, аж до церковного подвір’я. Діма не дозволив погляду прикипіти до неї. Занадто просто було уявити собі якусь незграбну постать у шматті, що йде тією дорогою, тягнучи за собою грудки цвинтарної землі.

Він почув десь між деревами тихеньке скавчання. Зіщулився. З темряви на нього вирячилися жовті очі. Світло від його ліхтарика впало на чорні пазури, скуйовджену шерсть, вищирені зуби.

— Молнія! — видихнувши з полегшенням, озвався хлопчик. Він був вдячний, що негода знову гучно застогнала. Думка про братів, котрі почують його тоненький присоромлений вереск і побачать, як він біжить, щоб лише знайти в кущах нещасну зіщулену собаку, була занадто жахлива, щоб із нею миритися. — Ходи сюди, дівчинко, — покликав Діма.

Молнія припала животом до землі й лежала, притиснувши вуха до голови. Собака не поворухнулася.

Хлопчик озирнувся на стайню. Поперечина, яка мала утримувати двері на місці, лежала, розтрощена на шматочки, у приземкуватому чагарнику. Десь усередині пролунало низьке вологе сопіння. Невже якась поранена тварина потрапила до стайні? Чи, може, вовк?

Золоте світло у вікнах фермерського будиночка здавалося неймовірно далеким. Можливо, слід повернутися й покликати на допомогу? Безумовно, ніхто не припускав, що він зустрінеться з вовком сам на сам. А що, як усередині нічого немає? Або лиш якась безтолкова кішка, від якої Молнія відщипнула шматочок? Тоді з нього сміятиметься не лише Пьотр, а всі брати.

Діма почовгав уперед, тримаючи ліхтар у простягнутій руці. Почекав, поки негода вляжеться, і схопив важкі двері за край, щоб вони не вдарили його, коли він увійде.

У стайні було темно, сюди майже не потрапляло місячне сяйво. Діма ступив кілька непевних кроків у темряву. Подумав про лагідні очі Сан-Фелікса, про шпичакувату яблуневу палю, що протнула його серце. А тоді, немов негода лише на мить затамувала дух, здійнявся вітер. Двері позаду Діми затріснулися, і слабеньке світло ліхтаря згасло.

Хлопчик чув, як за стінами нуртує буря, але у стайні було тихо. Тварини змовкли, немов чекали чогось, і малий відчував кислий запах їхнього страху, що змішувався із солодкавим ароматом сіна й іще чимось.

Цей запах був знайомий Дімі: так пахнуло, коли вони забивали до святкового стола гусей: гарячий мідний сморід крові.

«Повертайся», — сказав він собі.

У темряві щось ворухнулося. Хлопчик помітив, як місячне сяйво вихопило із затінку щось схоже на очі. А потім здалося, наче шматок тіні відколовся й ковзнув стайнею. Діма позадкував на крок, притиснувши до грудей ні на що не придатний ліхтар. Тінь була вбрана в дрантя, яке, схоже, колись було вишуканим одягом, і на коротеньку, сповнену надії мить малий подумав, що до стайні, шукаючи прихистку від негоди, випадково потрапив заблукалий подорожній. Але тінь рухалася не по-людськи. Вона була занадто граційна, занадто тиха, а тіло звивалося, низько припадаючи до землі. Коли тінь підповзла ближче, хлопчик заскавчав. Очі в неї були чорними дзеркалами, а від пазуристих пучок угору тягнулися темні вени, немов руки занурили в чорнило. Здавалося, наче темні завитки, що вкривали шкіру потвори, пульсують.

«Біжи, — наказав собі Діма. — Кричи». Він подумав про гусей, які так довірливо підходили до Пьотра, про те, як вони не видавали жодного звуку на знак протесту в коротеньку мить, перш ніж брат скручував їм шиї. «Придурки», — думав тоді хлопчик, але тепер він усе зрозумів.

Потвора звелася на задні ноги — вона мала два широких крила на спині, краєчки яких закручувалися, мов цівки диму.

— Тату! — спробував гукнути Діма, та замість крику вдалося лише видихнути.

Чудовисько завагалося, наче це слово чомусь здалося йому знайомим. Воно прислухалося, нахиливши голову набік, і Діма позадкував спочатку на крок, а потім іще на один.

Погляд потвори смикнувся до хлопчика, і вона несподівано опинилася за кілька сантиметрів від нього, загрозливо нависнувши. Коли на тіло впало бліде місячне світло, Діма побачив, що темні плями навколо рота й на грудях чудовиська — це кров.

Невідома істота нахилилася вперед, глибоко дихаючи. Зблизька вона здавалася схожою на юнака, аж поки її губи не розтягнулися й кутики рота не оголили довгі чорні ікла.

Воно всміхалося. Чудовисько всміхалося, адже знало, що невдовзі добряче нажереться. Діма відчув, як уздовж ноги поповзло щось тепле, і зрозумів, що обмочився.

Потвора кинулася вперед.

Двері позаду Діми розчахнулися: буря рішуче ломилася всередину.

Пролунало гучне «трісь», і шквал вітру збив чудовиська з пазуристих ніг, штурхнувши його крилате тіло на протилежну стіну. Дерев’яні крокви від удару розсипалися на тріски, і потвора важкою купою гупнулася на підлогу.

До стайні розмашистим кроком увійшла постать у неохайному сірому пальті, холодний вітер розвівав довге чорне волосся. Коли місяць освітив її обличчя, Діма закричав ще несамовитіше, адже вона була занадто вродлива, щоб бути звичайною людиною, а отже, мусила бути Святою. Він уже помер, а вона прийшла, щоб відвести його в сяйні засвіти.

Проте постать не зупинилася, щоб обійняти малого або прошепотіти молитви чи заспокійливі слова. Натомість пішла простісінько до чудовиська, простягнувши перед собою руки. Отже, це була войовнича Свята, як Сан-Юріс чи Санта-Аліна, покровителька Зморшки.

— Обережно, — спромігся прошепотіти хлопчик, налякавшись, що її поранять. — У нього… такі зуби…

Але його Свята була безстрашна. Вона кóпнула чудовисько носаком черевика, і воно перекотилося набік. Рохнуло, отямившись, і Діма міцніше притиснув до себе ліхтарик, наче той міг його захистити.

Свята кількома плавними рухами закувала пазуристі руки чудовиська у важкі кайдани. А тоді щосили смикнула ланцюг, змушуючи потвору підвестися. Чудовисько клацало на неї зубами, та вона не скрикнула й не відсахнулася. Лише дала йому по носу міцного щигля, наче це була неслухняна свійська тварина.

Невідома істота засичала, марно борсаючись у своїх путах. Її крила змахнули раз, двічі, намагаючись здійняти тіло в повітря, але Свята затиснула ланцюг у кулаку, а другу руку простягнула вперед. Черговий шквал вітру струсонув чудовисько, знову кинувши його на стіну стайні. Воно впало на підлогу, вклякло, а тоді звелося на ноги так хистко й невпевнено, що здалося напрочуд схожим на людину, на тата, коли той пізно повертався додому з шинку. Свята смикнула ланцюг. Пробурмотіла щось, і чудовисько знову засичало, коли навколо нього вихором здійнявся вітер.

«Це не Cвята, — збагнув Діма. — Гриша. Солдатка Другої армії. Верескунка, яка вміє керувати вітром».

Дівчина зняла з плечей шаль, накинула її потворі на голову та плечі й повела ув’язнену жертву, що борсалася й ляскала зубами, повз хлопчика.

Незнайомка кинула Дімі срібну монету.

— Компенсація, — пояснила вона, а її очі зблиснули в місячному сяйві, наче коштовності. — Ти сьогодні нічого не бачив, зрозумів? Тримай язика за зубами, інакше наступного разу спущу його з повідця.

Малий кивнув, відчуваючи, як щоками заструменіли нові сльози. Гриша вигнула брову. Йому ніколи не доводилося бачити такого вродливого, як у неї, обличчя, чарівнішого за будь-яку намальовану ікону, з синіми, немов найглибші річкові води, очима.

Дівчина кинула йому ще одну монетку, і хлопчик сяк-так спромігся впіймати її в повітрі.

— Це тобі. З братами не ділися.

Діма дивився, як вона випливла крізь двері стайні. Змусив себе поворушити ногами. Хотілося повернутися додому, знайти маму й загорнутися в її спідниці, але водночас розпачливо кортіло востаннє подивитися на гришу та її чудовисько. Хлопчик якомога тихіше пішов за ними назирці. У затінку залитої місячним сяйвом головної дороги чекав велетенський екіпаж із убраним у чорне погоничем. Візник зіскочив на землю, схопив ланцюг і допоміг затягнути потвору всередину.

Діма зрозумів, що йому все достоту наснилося, попри холодну вагу срібла в долоньці, адже погонич, подивившись на чудовисько, сказав не «Рухайся, тварюко!» чи «Ти більше ніколи не завдаси цим людям клопоту», як зробив би казковий герой.

Натомість Дімі здалося, що в глибокій тіні під розгойданими соснами чоловік промовив: «Не вдартеся головою, ваша величносте».

2

Зоя

В екіпажі висів густий сморід крові. Зоя затиснула носа рукавом, щоб відігнати запах, але брудна вовна тхнула пліснявою, що було не набагато краще.

Відразливо. Мало того, що їй довелося посеред ночі мчати равканськими селами в позиченому екіпажі з поганими ресорами, але щоб у такому одязі? Неприйнятно. Вона зірвала з тіла пальто. Сморід досі чіплявся зсередини до вигаптуваної шовкової кефти, але тепер дівчина трохи більше почувалася собою.

Вони були за п’ятнадцять кілометрів від Івця й майже за сто п’ятдесят від безпечної столиці, мчали вузькими дорогами, що мали привести їх назад до господаря торгового саміту — герцога Радімова. Зоя не надто вправно вміла молитися, тож могла лише сподіватися, що ніхто не бачив, як Ніколаї втік зі своїх покоїв і здійнявся в небеса. Якби вони були вдома, в Ос Альті, цього б ніколи не сталося. Верескунка сподівалася, що вони вжили достатньо заходів. Проте гірше помилитися не могла.

Лунко гупали кінські підкови, колеса екіпажа гуркотіли й підстрибували, а поруч із Зоєю король Равки скреготів гострими як голки зубами і смикався в кайданах.

Зоя трималася подалі. Вона вже бачила, що може накоїти укус Ніколаї, коли він у такому стані, а їй аж ніяк не хотілося втратити кінцівку чи ще щось гірше. Якась частина її навіть хотіла попросити Толю чи Тамар, брата і сестру, котрі служили в особистій королівській варті, посидіти з нею в екіпажі, поки Ніколаї не поверне собі людську подобу.

Їхній батько був шуанським крамарем і навчив їх битися, а матір — гришею, від неї обоє успадкували дар серцетлумачення. Зоя б зраділа присутності будь-кого з близнюків. Проте її гордість завадила цьому, до того ж вона знала, що це означатиме для короля. Достатньо й одного свідка його жалюгідного стану.

На вулиці завивав вітер. Це більше скидалося на високий несамовитий регіт давнього друга, який правив їм за візника, ніж на виття. Вітер виконував Зоїні забаганки, відколи вона була дитиною. Однак такими ночами їй не вдавалося відігнати відчуття, що він їй не служник, а спільник: буря, що нуртує, аби замаскувати гарчання потвори, приховати звуки боротьби в напівзаваленій стайні, мимохідь позбутися проблем на вулицях чи в сільських шинках.

Це був західний вітер, Адезку, баламут, поважний товариш. Навіть якщо той хлопчик із ферми розповість геть усім в Івці про те, що бачив, містяни спишуть усе на Адезку, шахрайський вітер, що змушує жінок стрибати в ліжко до сусіда й розкидає, наче купу опалого листя, божевільні думки в чоловічих головах.

Вони проїхали ще півтора кілометра, і гарчання в екіпажі стихло. Дзенькіт кайданів ущух, а потвора, здавалося, дедалі дужче втискалася в затінок на сидінні. Аж нарешті хрипкий і змучений голос озвався:

— Припускаю, ти не прихопила мені чистої сорочки?

Зоя підняла з підлоги екіпажа пакунок і витягнула з нього чисту білу сорочку й підбите хутром пальто — пристойне вбрання для короля, який зібрався на нічну гулянку.

Ніколаї без жодного слова підвів закуті в кайдани зап’ястки. Пазури зникли, але руки досі були помережані тонесенькими чорними лініями, що вкрили шкіру три роки тому, наприкінці громадянської війни. Король часто надівав рукавички, щоб приховати їх, проте Зоя вважала це помилкою.

Шрами були нагадуванням про тортури, яких він зазнав у Дарклінґових руках, та ціну, яку він заплатив разом зі своєю країною. Звичайно, це була лише частина історії, та саме з нею найкраще вдавалося змиритися мешканцям Равки.

Дівчина відімкнула кайдани важким ключем, який носила на шиї. Вона сподівалася, що це лише витівки уяви, проте шрами на руках Ніколаї останнім часом здавалися темнішими, наче заповзялися не вицвітати.

Щойно руки звільнилися, король стягнув із себе пошматовану сорочку. Скориставшись ганчіркою і водою з фляжки, яку йому простягнула Зоя, Ніколаї витер з рота і грудей кров, а тоді хлюпнув ще трохи на руки й розчесав долонею волосся. Тонесенькі цівочки заструменіли шиєю та плечима. Хлопець несамовито тремтів, але знову був звичним Ніколаї: ясні карі очі, вологе золотисте волосся, відкинуте з чола.

— Де ти знайшла мене цього разу? — поцікавився він, майже опанувавши тремкий голос.

Зоя зморщила носа, пригадавши.

— На гусячій фермі.

— Сподіваюся, це була одна з фешенебельних гусячих ферм. — Хлопець змагався з ґудзиками чистої сорочки, пальці досі тремтіли. — Ми знаємо, що за тварину я вбив?

«Чи людину?» — не промовлене вголос запитання зависло в повітрі.

Зоя відштовхнула тремкі руки Ніколаї від ґудзиків і власноруч узялася за роботу. Крізь тонку бавовну відчувала прохолоду, залишену нічним повітрям на його шкірі.

— Ти була б чудовим камердинером, — пробурмотів хлопець. Але вона знала, що він ненавидів ці дрібні послуги, ненавидів свою слабкість, яка змушувала потребувати допомоги.

Співчуття лише зіпсувало б усе, тож Зоя озвалася безцеремонним тоном:

— Гадаю, ти перебив чимало гусей. І, можливо, кошлатого поні. — Та чи був цей список вичерпним? Зоя ніяк не могла дізнатися, чим устигло поживитися чудовисько до того, як його знайшли. — Нічого не пам’ятаєш?

— Уривками.

Доведеться зачекати на повідомлення про смерті чи каліцтва.

Проблеми почалися пів року тому, коли Ніколаї прокинувся в полі майже за п’ятдесят кілометрів від Ос Альти, закривавлений і вкритий синцями, не пам’ятаючи, як вибрався з Палацу і що робив уночі. «Схоже, я став сновидою», — повідомив він Зої та решті Тріумвірату Гриші, коли із запізненням, проте неквапливо увійшов на ранкову нараду з довгою подряпиною на щоці.

Вони були стурбовані, проте водночас приголомшені. Толя й Тамар були не з тих, хто так просто дозволить Ніколаї вислизнути кудись. «Як ти пройшов повз них?» — запитала Зоя, поки Женя зцілювала подряпину, а Давід переймався сомнамбулізмом. Та навіть якщо Ніколаї щось непокоїло, він цього ніяк не виказав. «Я багато чим вирізняюся, — відповів він. — То чому б мені не бути вправним утікачем?» Король наказав установити на дверях спальні нові замки й наполіг, щоб усі повернулися до щоденних справ і химерного звіту про землетрус в Раєвості, що вивільнив із тріщини в землі тисячі сріблястих колібрі.

Минуло трохи понад місяць; Толя читав у кріслі під стінами королівської опочивальні, коли почув, як розбилося скло, і, кинувшись до дверей, побачив, як Ніколаї зістрибнув із підвіконня, а на спині в нього з’явилися крила із завихореної темряви. Хлопець розбудив Зою, і вони вдвох вирушили за королем на дах якоїсь комори майже за двадцять п’ять кілометрів від Палацу.

Після цього вони стали приковувати короля до ліжка — ефективне рішення, зумовлене ще й тим, що служникам Ніколаї не дозволялося заходити до його опочивальні в Палаці. Зрештою, король був героєм війни, і всім відомо, що він страждає від нічних жахіть. Відтоді Зоя щоночі заковувала його, а вранці звільняла, і королівська таємниця зберігалася в секреті. Лише Толя, Тамар і Тріумвірат знали правду. Досить було комусь виявити, що король Равки спить, закутий у ланцюги, Ніколаї вмить став би ідеальною мішенню для замаху на вбивство чи державний переворот, годі вже й казати, що перетворився б на посміховисько.

Саме тому подорожі були такі небезпечні. Та Ніколаї не міг назавжди ізолюватися в Ос Альті.

— Короля не можна заточити в його власному замку, — постановив він, вирішивши помандрувати далі від Палацу. — Інакше він скидатиметься радше на заручника, ніж на монарха.

— Ти маєш емісарів, які впораються з державними справами, — засперечалася Зоя, — послів, підлеглих.

— Люди можуть забути, який я вродливий.

— Сумніваюся. Твоя пика — на грошах.

Ніколаї не збирався поступатися, і Зоя мусила визнати, що він має рацію. Його батько припустився помилки, дозволивши керувати іншим, і це йому дорого коштувало. Слід було віднайти рівновагу, вважала вона, між обачністю та сміливістю, набридливу, як будь-які компроміси. Коли вона домоглася свого, життя лише потекло спокійніше.

Позаяк Ніколаї та Зої не надто зручно було подорожувати з повною скринею кайданів, які могли побачити занадто допитливі служники, за межами безпечного Палацу вони покладалися на потужні заспокійливі, що втримували короля в ліжку, а чудовисько — деінде.

— Жені доведеться намішати мені міцнішого зілля, — озвався хлопець тепер, кутаючись у пальто.

— Або ти можеш залишитися в столиці й припинити так дурнувато ризикувати.

Поки чудовисько обмежувалося нападами на худобу, зазвичай задовольнялося, випатравши овечку чи знекровивши корову. Та вони обоє знали, що це було лише питання часу. Хай би яка Дарклінґова сила залишилася вирувати всередині Ніколаї, вона була спраглою до чогось більшого за плоть тварин.

— Ще навіть тижня не минуло від останнього випадку. — Король потер рукою обличчя. — Я гадав, що матиму більше часу.

— Справи погіршуються.

— Мені подобається тримати тебе в напруженні, Назяленскі. Постійні турботи роблять справжні дива з кольором шкіри.

— Я надішлю тобі листівку з подякою.

— Не забудь. Ти аж сяєш.

«Справи в нього гірші, ніж він удає», — подумала Зоя. Стомившись, Ніколаї завжди сипав компліментами. Це правда, що вигляд у неї був розкішний навіть після виснажливої ночі, але дівчина знала, що короля анітрохи не цікавить її зовнішність.

Вони почули на вулиці різкий свист, і екіпаж пригальмував.

— Під’їжджаємо до моста, — зауважила Зоя.

Торговельний саміт в Івці був надзвичайно важливою частиною їхніх переговорів з народами Керчу та Новозем’я, проте справи з розцінками й податками заразом були прикриттям справжньої місії: навідатися до тієї частини Равки, де нещодавно буцімто трапилося диво.

Тиждень тому селяни в Івці влаштували святкову ходу на честь дня Сан-Григорія за прикрашеною стрічками бричкою герцога Радімова; вони били в барабани і грали на невеличких арфах, що були схожі на інструмент, який Григорій вигадав перед мученицькою смертю, щоб заспокоїти лісових потвор. Та коли хода дісталася Обола, дерев’яний міст над річковою ущелиною не витримав. Утім, перш ніж герцог із васалами шубовснули в несамовиті розбурхані води, під ним з’явився інший міст, немов розквітнувши зі схилів прірви й зазубреного каміння біля підніжжя каньйону. Принаймні так стверджували чутки. Зоя не надто вірила оповідкам, списуючи їх на перебільшення чи навіть масову галюцинацію, аж поки не побачила міст на власні очі.

Вона визирнула з вікна екіпажа, коли вони повернули дорогою, і перед їхніми поглядами з’явився міст — його високі витончені колони та видовжені прогони яскраво блищали в місячному світлі. Попри те що дівчина його вже бачила й навіть походжала ним разом із королем, видовище однаково було приголомшливе. Звіддалік він здавався виточеним з алебастру. Та лише зблизька ставало зрозуміло, що міст узагалі не кам’яний.

Ніколаї похитав головою.

— Як людина, котра регулярно перетворюється на чудовисько, я розумію, що не маю права оцінювати надійність, та чи впевнені ми, що він безпечний?

— Анітрохи, — зізналася Зоя, намагаючись не зважати на скручений вузлом шлунок. Вона вже проїжджала тут цієї ночі з близнюками, проте занадто зосередилася на пошуках Ніколаї, щоб перейматися тим, чи встоїть міст. — Але це єдиний спосіб перетнути ущелину.

— Напевно, мені слід було попрактикуватися в молитвах.

Коли екіпаж заїхав на міст, звук коліс змінився: шурхотіння дороги перетворилося на ритмічне «гуп, гуп, гуп». Міст, який дивовижним чином з’явився з нічого, не був зроблений із каменю, цегли чи дерев’яних дощок. Його білі прогони та фрамуги утворилися з кісток і сухожиль, а берегові опори та бики трималися купи завдяки волокнистим хрящам. Гуп, гуп, гуп. Вони їхали хребтом.

— Мені цей звук не подобається, — озвалася Зоя.

— Згоден. Диво має звучати якось піднесеніше. Скажімо, як дзвони чи небесний хор.

— Не називай його так, — кинула дівчина.

— Хор?

— Диво. — Зоя в дитинстві прошепотіла достатньо марних молитов, щоб дізнатися, що Святі ніколи не відповідають. Цей міст мусив бути творінням грішників, і його поява мала якесь раціональне пояснення, про яке дівчина збиралася довідатись.

— І як би ти назвала міст із кісток, який виник вдалої миті, урятувавши ціле містечко від загибелі? — поцікавився Ніколаї.

— Це не було ціле містечко.

— Пів містечка, — виправився хлопець.

— Неочікуваним явищем.

— Людям може здатися, що цьому терміну бракує дивовижності.

І це справді було диво, водночас елегантне й неоковирне: велетенські схрещені балки й високі арки. На кожному з кінців нового моста прочани влаштували табори, і вдень і вночі несучи варту. Коли повз прогуркотів екіпаж, вони навіть голови не підвели.

— А як би ти назвала землетрус у Раєвості? — не вгавав Ніколаї. — Чи статую Санта-Анастасії під Цемною, яка мироточить кривавими слізьми?

— Халепою, — озвалася Зоя.

— Ти досі думаєш, що це витвір якогось гриші, котрий наковтався парем?

— А як іще хтось міг створити такий міст чи влаштувати землетрус на замовлення?

Юрда парем. Зоя воліла б ніколи не чути цих слів. Наркотик був результатом експериментів у шуанській лабораторії. Він міг узяти гришинську силу й перетворити її на щось цілковито нове й цілковито небезпечне, та ціною за цю коротеньку мить слави була залежність, ба навіть смерть. Юрда могла допомогти бешкетному Творцю струснути землю чи Корпуснійцю перетворити чиєсь тіло на міст. Але з якою метою? Чи могли шуанці використовувати гришників-рабів для дестабілізації ситуації в Равці? Чи міг до цього бути причетним Аппарат, так званий монарший духовний порадник? Поки що він лише проголошував, що молитиметься після дивних випадків, і збирався здійснити прощу до місць, де це ставалося. Зоя ніколи не довіряла священнику й не сумнівалася: якщо він знайде спосіб улаштувати диво, то заразом знайде спосіб, щоб скористатися виставою для власного зиску.

Та справжнє запитання — запитання, яке привело їх до Івця, — звучало так: чи були дивні події в Равці якось пов’язані з темною силою, що знайшла собі прихисток у тілі Ніколаї? Явища відбувалися приблизно водночас із королівськими нічними нападами. Можливо, це був збіг, але вони приїхали до Івця, сподіваючись знайти якусь підказку, якийсь зв’язок, що допоможе їм звільнити Ніколаї від влади чудовиська.

Вони дісталися протилежного краю моста, екіпаж знову поринув у заспокійливий звичний шурхіт брудної дороги. Здавалося, наче розвіялися чари.

— Нам доведеться сьогодні покинути герцога Радімова, — повідомив Ніколаї. — І сподіватися, що ніхто не бачив, як я тиняюся угіддями.

Зоя хотіла погодитися, та, позаяк вони вже вирушили в подорож…

— Я можу подвоїти дозу Жениного зілля. Перемовини триватимуть ще один день.

— Нехай за це візьметься Уляшин. Я хочу повернутися до столиці. Ми взяли зразки моста для Давіда. Можливо, йому вдасться знайти щось, що може дати раду моєму…

— Недугу?

— Непрошеному гостю.

Зоя закотила очі. Він говорив так, наче йому докучала набридлива тітка. Проте вони мали вагому причину залишитися в Івці. Під час подорожі Зоя була настороженою, на мосту скептичною, вона остерігалася ризиків, однак знала, що торговельний саміт подарував їм чудовий шанс — такого собі Гайрама Шенка та двох його доньок на виданні.

Дівчина постукала пальцями по оксамитовому сидінню, непевна, як вести далі розмову. Вона сподівалася організувати зустріч Ніколаї з Шенковими дівчатами так, щоб король не здогадався, що вона пхає носа не у свої справи. Він не любив, коли ним керували, а відчувши, що його до чогось підштовхують, ставав таким само впертим, як… гаразд, як сама Зоя.

— Кажи, Назяленскі. Коли ти так стискаєш губи, здається, наче тобі щойно довелося кохатися з лимоном.

— Щасливчик-лимон, — пирхнула Зоя. Вона розгладила тканину кефти на колінах.

— Родина супроводжує Гайрама Шенка до Івця.

— І?

— У нього є дві доньки.

Ніколаї засміявся.

— Саме тому ти погодилася на цю подорож? Аби повправлятися у сватанні?

— Я погодилася, тому що хтось мусить переконатися, що ти нікого не з’їси, коли твій непрошений гість зголодніє посеред ночі. І я не якась докучлива матінка, котра мріє побачити свого любого синочка одруженим. Я намагаюся захистити твій трон. Гайрам Шенк — старший член Торговельної Ради. Він здатен майже гарантувати поблажливі умови керчинських позичок для Равки, годі вже й казати про чималі статки, які успадкують його гарненькі доньки.

— Аж такі гарненькі?

— Кого це цікавить?

— Достоту не мене. Але два роки в команді з тобою позбавили мене гонору. Я хочу бути впевненим, що не проведу решту життя, спостерігаючи, як інші чоловіки витріщаються на мою дружину.

— Якщо так станеться, можеш відрубати голову.

— Чоловікові чи своїй дружині? — перепитав Ніколаї.

— Обом. Тільки переконайся спершу, що отримав її посаг.

— Це безжально.

— Це практично. Якщо ми залишимося ще на ніч…

— Зоє, я не можу красиво впадати за нареченою, коли існує ймовірність, що вона перетвориться на вечерю.

— Ти король. Тобі не потрібно за кимось упадати. Для цього в тебе є трон, прикраси й титул, а коли поберешся, твоя королева стане твоєю союзницею.

— Або з криками втече з нашого шлюбного ложа й розповість батькові, що я прикусив їй мочку, а тоді по-справжньому спробував проковтнути вухо. Вона може розпочати війну.

— Але не розпочне, Ніколаї. Адже до тієї миті, коли ви промовите свої обітниці, ти зачаруєш її й закохаєш у себе, а тоді станеш проблемою, про яку їй доведеться попіклуватися.

— Навіть моя чарівність має свої межі, Зоє.

Якщо це правда, їй спершу доведеться про них довідатись. Зоя кинула на короля недовірливий погляд.

— Вродливий чоловік-чудовисько, котрий надіне їй на голову корону? Це досконала казочка, її можна згодувати якійсь наївній дівчині. Вона може замикати тебе на ніч, а вранці ніжно цілувати — і Равка буде в безпеці.

— А чому ти ніколи не цілуєш мене ніжно вранці, Зоє?

— Я нічого не роблю ніжно, ваша величносте. — Дівчина струсонула наручниками. — Чому ти вагаєшся? Поки ти не одружишся, поки не матимеш спадкоємця, Равка залишатиметься вразливою.

Легковажний настрій Ніколаї випарувався.

— Я не можу взяти собі дружину в такому стані. Не можу вкласти шлюб, заснований на брехні.

— А хіба більшість шлюбів не така?

— Дуже романтично.

— Дуже практично.

— Відвернімося від перспективних керчинських наречених; ми мусимо вшитися звідси, перш ніж Шенк візьметься детальніше розпитувати мене про ізмарсії.

Зоя вилаялася.

— То близнюки мали рацію: у наших старих дослідницьких лабораторіях стався витік інформації?

Ізмарсії — це були кораблі, що плавали під водою. Вони могли стати життєво важливими для Равки, якщо фієрданський флот збільшуватиметься, а надто якщо Ніколаї вдасться озброїти їх так, як це було заплановано.

— Скидається на те. Але Керчу невідомо, як далеко ми просунулися, принаймні поки що.

Ці слова не надто розрадили Зою. У Керчу вже був важіль впливу на Равку. Шенк не завів би з королем розмови про ізмарсії знічев’я. То як він планував скористатися новими розвідданими?

За стінками екіпажа пролунав ще один різкий свист, дві швидкі ноти, — так Толя подавав сигнал, що вони наближаються до сторожки біля воріт.

Зоя знала, що вартових спантеличить їхній приїзд. Ніхто не бачив, як екіпаж поїхав геть, до того ж він не був прикрашений королівським гербом. Толя з Тамар тримали його напоготові далеко за межами герцогського маєтку про той випадок, якщо Ніколаї зірветься з повідця. Щойно збагнувши, що король зник, вона миттю звернулася до близнюків.

Сьогодні пощастило. Їм удалося знайти короля, перш ніж він устиг відійти далеко. Коли Ніколаї втік, Зоя відчула, що він керує вітрами, і скористалася розривами в їхніх візерунках, щоб слідкувати за його переміщеннями. Та якби вона не дісталася тієї ферми вчасно, що могло статися? Невже Ніколаї вбив би хлопчика? Та потвора всередині нього була не просто голодною твариною, а чимось значно гіршим, і — Зоя достеменно знала — вона спрагла людської жертви.

— Так не може тривати далі, Ніколаї. — Кінець кінцем їх викриють. Кінець кінцем ці вечірні перегони й безсонні ночі їх переможуть. — Ми всі мусимо вжити необхідних заходів.

Король зітхнув і розгорнув для неї обійми, коли екіпаж загуркотів зупиняючись.

— То ходи сюди, Зоє, і поцілуй мене так ніжно, як це зробила б молода наречена.

«Ось така пристойність». Через Зоїні візити посеред ночі, коли вона хотіла переконатися, що Ніколаї міцно прикутий у своїх покоях, поповзли солідні чутки про те, що їхні стосунки вийшли за межі політики.

Королі заводять коханок, і про очільників ще й не таке пліткували. Зоя сподівалася лише, що Шенкові дівчата були неупереджені. Репутація короля могла пережити невеличкий скандал; а ось правди не пережила б.

Зоя витягнула з пакунка другу фляжку й вилила на зап’ясток замість парфумів трохи віскі, а тоді передала Ніколаї, котрий добряче ковтнув, після чого навмисно виплеснув решту на пальто. Дівчина скуйовдила волосся, спустила кефту з плеча й кинулася в королівські обійми. Іншим потрібен був фарс, а в цю роль легко було вжитися — подеколи навіть занадто легко.

Король занурився обличчям у її волосся, глибоко вдихнувши.

— Чому від мене тхне гусячим послідом і дешевим віскі, а ти пахнеш так, наче щойно пробіглася квітковою лукою?

— Це все безжальність.

Хлопець знову вдихнув.

— А насправді що це за запах? Він нагадує мені про щось, але я не можу збагнути, про що саме.

— Може, про останню дитину, яку ти намагався з’їсти?

— Напевно, твоя правда.

Двері екіпажа розчахнулися.

— Ваша величносте, ми й не знали, що ви кудись поїхали сьогодні ввечері.

Зоя не бачила обличчя вартового, проте чула підозріливість у тоні.

— Твій король не має звички чогось просити, а понад усе дозволу, — кинув Ніколаї ледаче, та в голосі почулися зневажливі нотки монарха, якому не відомо нічого, крім простих утіх.

— Авжеж, авжеж, — запевнив вартовий. — Ми лише піклуємося про вашу безпеку, мій королю.

Зоя в цьому сумнівалася. Західна Равка обурювалася новими податками й законами, що супроводжували об’єднання. Ці вартові могли носити подвійного орла, проте віддані були герцогу, якому належав цей маєток і який на кожному розі кричав про незгоду з королівськими методами управління. Можна було не сумніватися, що їхньому господареві страшенно кортить дізнатися приховані королівські таємниці. Зоя ужила найжалісливіший тон і поцікавилася:

— Чому ми не їдемо?

Вона мало не фізично відчула, як змінилася допитливість вартових.

— Ну, то на добраніч? — непевно озвався один із них, і Зоя майже побачила, як він зазирає до екіпажа, щоб ліпше все роздивитися.

Вона тріпонула довгим чорним волоссям і сказала сонним тоном скуйовдженої жінки, яку добряче пом’яцкали:

— Чудової вам ночі.

— А вона розважається лише з монархами? — поцікавився вартовий. — Схоже, гаряча штучка.

Зоя відчула, як Ніколаї напружився. Це зворушило її, утім, вона роздратувалася через те, що хлопець вірив, наче її цікавлять думки якогось блазня, однак сьогодні не було жодного сенсу вдавати шляхетність.

Дівчина глипнула на вартового і сказала:

— Ти навіть не уявляєш наскільки.

Він пирхнув і махнув рукою, дозволяючи їм проїхати.

Коли екіпаж попрямував далі, Зоя відчула, що ледь помітне тремтіння після перевтілення Ніколаї досі відлунює в ньому, а її долає виснаження. Як просто було б дозволити очам заплющитися, покласти голову хлопцеві на груди й піддатися ілюзії затишку. Проте ціна за такий привілей була занадто висока.

— Кінець кінцем про чудовисько дізнаються всі, — сказала вона. — Нам не щастить знайти ліки чи принаймні ідею про те, що могло б зарадити. Одружуйся. Знайди собі союзника. Народи спадкоємця. Захисти трон і майбутнє Равки.

— Так і вчиню, — утомлено пообіцяв Ніколаї. — Усе це зроблю. Але не сьогодні. Удамо сьогодні, наче ми стара подружня пара.

Якби це сказав якийсь інший чоловік, Зоя зацідила б йому в щелепу. Чи, можливо, затягнула б до ліжка на кілька годин.

— І що це нам дасть?

— Розповідатимемо одне одному побрехеньки, як роблять подружні пари. Це буде чудова гра. Ну ж бо, дружинонько. Скажи мені, що я красунчик, котрий ніколи не постарішає й помре з усіма власними зубами в роті. Змусь мене повірити в це.

— Не буду.

— Розумію. Брехня ніколи не належала до твоїх талантів.

Зоя знала, що хлопець під’юджує її, та ці слова однаково зачепили її гордість.

— А звідки знаєш? Може, список моїх талантів такий довгий, що ти просто не дочитав його до кінця?

— Кажи далі, Назяленскі.

— Любий чоловіченьку, — сказала вона солоденьким як мед голосочком, — чи відомо тобі, що жінки в моїй родині вміють віщувати долю по зірках?

Король приглушено засміявся.

— Я не знав.

— О так. І я бачила в сузір’ях твоє майбутнє. Ти будеш старий, тлустий, станеш батьком збитошних дітей, а прийдешні покоління складатимуть про тебе легенди й пісні.

— Дуже переконливо, — зізнався Ніколаї. — Тобі чудово вдається ця гра.

Запала довга тиша, наповнена лише гуркотом коліс.

— А тепер скажи, що я знайду спосіб виплутатися з цього. Скажи, що зі мною все буде гаразд.

Голос у хлопця був веселий, пустотливий, та Зоя занадто добре його знала.

— Усе буде гаразд, — запевнила вона, вкладаючи в ці слова якомога більше переконаності. — Ми розв’яжемо цю проблему, так само як розв’язали решту.

Дівчина задерла підборіддя, щоб подивитися на Ніколаї. Він заплющив очі, та чоло позначилося зморшками занепокоєння.

— Ти мені віриш?

— Так.

Зоя звільнилася з його обіймів і обсмикнула одяг. Хитрощі між чоловіком і дружиною були неминучі, можливо, навіть необхідні. Та генерал і її король не могли собі цього дозволити.

— Бачиш? — озвалася вона. — Тобі теж чудово вдається ця гра.

3

Ніна

Ніна стиснула ніж, намагаючись не зважати на різанину навколо. Опустила погляд на свою жертву — чергове тіло, що безпомічно розпростерлося перед нею.

— Вибач, друже, — пробурмотіла дівчина фієрданською. Вона з розмаху встромила ножа рибі в живіт, одним рухом смикнула його до голови, схопила вогкі рожеві сплутані нутрощі й кинула їх на брудну дерев’яну підлогу, звідки їх невдовзі змиють водою зі шланга. Почищена рибина опинялася в діжці, що стояла ліворуч від дівчини, і чекала, поки її забере посильний і понесе запаковувати. Чи готувати. Чи маринувати. Ніна й гадки не мала, що насправді відбувається з рибою, і це її не надто цікавило. Після двох тижнів роботи на консервній фабриці, звідки розгортався краєвид на Еллінзьку гавань, вона більше ніколи не збиралася їсти щось із лускою або плавцями.

«Уяви себе в теплій ванні з повною тарілочкою ірисок». Можливо, їй слід наповнити ванну тими ірисками й забути про всі зусилля. Це могло б утамувати лють. Ванна з ірисок і скраб із вафель.

Ніна похитала головою. Ще трохи — і вона тут збожеволіє. Руки постійно вкриті порізами, шкіра шорстка від крихітних ранок через незграбне поводження з філейним ножем; у волосся назавжди в’ївся рибний сморід; а спина болить від нескінченних годин на ногах від світанку до сутінків біля консервної фабрики, і, — байдуже, дощ чи сонце, — від негоди захищав лише бляшаний навіс. Утім, для самотніх дівчат у Фієрді було не так багато роботи, тож Ніна, — назвавшись Мілою Яндерсдат, — радо вхопилася за це місце. Робота була виснажлива, однак допомагала місцевим союзникам легко передавати Ніною повідомлення, а з вигідної позиції серед діжок із рибою чудово було видно варту, що патрулювала гавань.

Сьогодні вартових було чимало, вони тинялися доками у своїй синій формі. Місцеві називали їх калфіск, кальмарами, за те що їхні щупальця дотягувалися будь-куди.

Еллінг лежав у гирлі, де річка Штельґе зливалася з Ізенвеє, і це була одна з небагатьох гаваней на скелястому північно-західному узбережжі Фієрди, звідки в море могли виходити великі кораблі. Порт був відомий двома речами: контрабандою і рибою. Сайда, вудильник, пікша, лосось і осетер із річок східних сусідів; окунь і срібнобока королівська макрель із глибоких вод чистого моря.

Ніна працювала поряд із двома дівчатами — хеджутською вдовою на ім’я Аннабель і Мартою, старою дівою з Дієрнгольма, котра була така худа, що могла б протиснутися між дошками підлоги, і постійно хитала головою, наче все навколо було їй не до смаку. Балачки допомагали Ніні відвернутися й залишалися бажаним джерелом пліток і важливої інформації, хай навіть подекуди їх складно було розрізнити.

— Кажуть, у капітана Бірґіра нова коханка, — заводила розмову Аннабель.

Марта стискала губи.

— Зважаючи на хабарі, які бере капітан, він може собі дозволити її утримувати.

— Після того як упіймали безквиткових пасажирів, кількість патрулів збільшать.

Марта цокала язиком.

— Тобто роботи буде більше, але, напевно, і негараздів побільшає.

— Сьогодні знову приїжджали чоловіки з Ґефвалле. Там угорі, біля старої фортеці, у річці скисла вода.

Мартина голова смикалася сюди-туди, наче хвіст щасливого пса.

— Це знак Джелової немилості. Комусь слід відправити туди священника, нехай помолиться.

Ґефвалле. Одне з містечок на річці. Ніна ніколи там не бувала, ніколи навіть не чула про нього, аж поки не потрапила сюди з Адріком та Леоні два місяці тому, виконуючи наказ короля Ніколаї, однак сама тільки назва завжди збурювала, від її звуку в Ніни всередині немов щось зітхало, наче назва міста була не просто словом, а початком якогось заклинання.

А тепер Марта постукала руків’ям ножа по дерев’яній поверхні робочого стола.

— Бригадир іде.

Гільбранд, бригадир із суровим обличчям, ішов між рядами прилавків, криком наказуючи посильним забрати відра з рибою.

— Ти сьогодні знову ледве рухаєшся, — гавкнув він на Ніну. — Ніби рибу ніколи не патрала.

«Уяви собі».

— Перепрошую, сер, — озвалася дівчина. — Я працюватиму ліпше.

Бригадир змахнув рукою в повітрі.

— Занадто повільно. Вантаж, на який ми чекали, прийшов. Ми переведемо тебе на поверх пакувального відділення.

— Так, сер, — похмуро відповіла Ніна. Вона похнюпилася й понурила голову, хоча насправді їй хотілося загорлати якусь пісню. Пакувальницям платили значно гірше, тож вона мусила гарненько вдати, наче страшенно засмучена, проте справжнє послання Гільбранда зрозуміла: останні біженці-гриші, на яких вони чекали, нарешті дісталися до безпечного притулку в Еллінгу. Тепер завданням Ніни, Адріка й Леоні було повантажити сімох новачків на борт «Ферштотена».

Дівчина мало не притиснулася до Гільбранда, коли він повів її назад до консервної фабрики.

— Вам слід поквапитися, — кинув він, не дивлячись на неї. — Подейкують, буцімто сьогодні вночі прийде несподівана перевірка.

— Гаразд. — Це була перешкода, проте нічого такого, з чим би вони не змогли впоратися.

— Ще дещо, — додав чоловік, — чергує сьогодні Бірґір.

«Авжеж». Можна не сумніватися, що несподівана перевірка була ідеєю капітана Бірґіра. Він був найкорумпованіший з усіх калфісків, проте водночас найкмітливіший та найуважніший. Якщо ти хотів, щоб законний вантаж пройшов гавань, не застрягнувши навіки на митниці, чи незаконний вантаж залишився непомітним, слід було лише заплатити Бірґіру.

«Нечесний чоловік, — пролунав у голові Матаясів голос. — Йому слід соромитися своїх учинків».

Ніна пирхнула. «Якби чоловіки щоразу соромилися своїх учинків, у них не залишилося б часу на щось інше».

— Що смішного? — поцікавився бригадир.

— Просто змагаюся з холодом, — збрехала дівчина. Та навіть від непривітної Гільбрандової поведінки в неї защемило серце. Він був широкоплечий, позбавлений почуття гумору й до болю нагадував їй Матаяса.

«Він на мене не схожий. Що ти за расистка, Ніно Зенік? Не всі фієрданці однакові».

— Ти знаєш, що Бірґір зробив із тими безквитковими пасажирами, — зауважив Гільбранд. — Я не мушу нагадувати тобі, що слід бути обережними.

— Ні, не мусите, — кинула Ніна різкіше, ніж збиралася. Вона була професіоналка і знала, що саме стоїть на кону.

Першого ж ранку тут вона побачила, як Бірґір і один з його улюблених бандитів, Каспер, витягли з китобійного судна, що вирушало до Новозем’я, матір із донькою й віддубасили їх до крові. Капітан повісив їм на шиї важкі ланцюги з табличками «дрюсе» — відьма. Після цього кинули бранок на купу сміття й риб’ячих нутрощів із консервної фабрики, а тоді прив’язали під палючим сонцем біля відділку в гавані. Поки його люди з реготом спостерігали за цим, сморід і потенційна їжа привабили мартинів. Ніна цілу зміну дивилася, як жінка намагається затулити доньчине тіло власним, і слухала, як полонянки кричать від страждань, коли мартини дзьобали й рвали кігтями їхні тіла. У її свідомості промайнула тисяча фантазій про те, як вона вб’є Бірґірових вартових із гавані або викраде матір із донькою й заховає в безпечному місці. Вона могла б украсти човен. Могла змусити капітана корабля відвезти їх кудись. Могла зробити хоч щось.

Проте дівчина занадто добре пам’ятала, як Зоя попереджала короля Ніколаї щодо Ніниної неспроможності виконати місію під прикриттям.

«У неї в тілі немає жодної тонкої кісточки. Просити Ніну не привертати увагу — це наче просити воду не бігти з гори».

Король дав Ніні шанс, і вона не збиралася його змарнувати. Вона не ризикуватиме місією. Вона не ставитиме під загрозу прикриття й не наражатиме на небезпеку Адріка й Леоні. Принаймні не серед білого дня.

Щойно сіло сонце, вона прослизнула назад до гавані, щоб звільнити бранок. Вони зникли. Але куди? І які жахливі страждання на них чекали? Ніна більше не вірила, що найгірший жах для гришників, котрі потрапили до фієрданських рук, це смерть. Ярл Брум і його мисливці на відьом занадто добре її навчили.

Коли Ніна зайшла за Гільбрандом до консервної фабрики, скрегіт машин загуркотів у неї в голові, а сморід солоної тріски пришибав. Дівчина залюбки б ненадовго покинула Еллінг. Трюм «Ферштотена» був наповнений гришами, котрих допомогла врятувати й переправити до Еллінга її команда — чи насправді Адрікова команда. Відколи громадянська війна закінчилася, король Ніколаї взявся виділяти кошти для фондів на підтримку підпільної мережі інформаторів, що роками існувала у Фієрді, маючи на меті допомагати гришам потайки покидати країну. Вони називали себе Грінґса, «дерево життя», на честь величного ясена, священного символу Джела. Ніна знала, що Адрік уже дістав нові розвіддані, і, щойно «Ферштотен» безпечно вирушить до Равки, вона з рештою команди зможе спокійно попрямувати вглиб країни, де шукатиме нових гришників.

Гільбранд відвів дівчину до свого кабінету, зачинив за ними двері, а тоді пробігся пальцями по протилежній стіні. Щось клацнуло, і за секунду відчинилися приховані двері на Фіскстрагд, велелюдну вулицю, де торгували рибою й де самотня дівчина могла уникнути уваги поліції з гавані, просто розчинившись у натовпі.

— Дякую, — сказала Ніна. — Незабаром надішлемо більше.

— Зачекай. — Гільбранд схопив дівчину за руку, перш ніж вона встигла вийти під сонячні промені. Він повагався, а тоді нарешті видушив: — Це справді ти? Дівчина, котра перемогла Ярла Брума й залишила його стікати кров’ю в Дієрнгольмському порту?

Ніна висмикнула руку з його лап. Вона зробила те, що мусила, щоб звільнити друзів і вберегти від фієрданців секрет юрди парем. Але її перемогу уможливив наркотик, а ціна за це була жахлива й змінила все Нінине життя та й саму природу її гришинської сили.

«Чи був би Матаяс досі живий, якби ми не вдерлися до Льодового Двору? І моє серце не розбилося б?» Марні запитання. Жодна відповідь не поверне хлопця.

Ніна прикипіла до Гільбранда нищівним поглядом, якого навчилася від самої Зої Назяленскі.

— Я Міла Яндерсдат. Молода вдова, котра береться за випадкову роботу, щоби звести кінці з кінцями, і сподівається отримати місце перекладачки. Який дурень наважився б кинути виклик командирові Ярлу Бруму? — Гільбранд роззявив рота, але Ніна повела далі: — І який йолоп ризикуватиме своїм агентським прикриттям, коли на кону стільки життів?

Дівчина повернулася до чоловіка спиною й розчинилася в юрбі.

«Небезпечно». Людині, яка живе під прикриттям, не може бути такою легковажною. Та Ніна знала, що самотність може зробити тебе недоумкуватим, спраглим розповісти ще щось, окрім брехні. Гільбранд втратив дружину: її вбили Брумові люди, безжальні дрюскелле, навчені відстежувати та знищувати гришників. Відтоді чоловік став одним із найвідданіших таємних агентів короля Ніколаї у Фієрді. Ніна не сумнівалася у вірності цього чоловіка, до того ж його власна безпека залежала від його розсудливості.

Дівчині знадобилося менш ніж десять хвилин, щоб дістатися до місця за отриманою від Гільбранда адресою — це була інша консервна фабрика, схожа на всі навколишні будівлі, от тільки її західний бік прикрашав стінопис. На перший погляд здавалося, що там зображено симпатичний краєвид у гирлі Стелджа: кілька рибалок закинули сіті в море, а радісні селяни спостерігають за ними в променях надвечірнього сонця. Та якщо знати, що саме шукати, на зображенні серед натовпу можна було знайти біляву дівчину; промені сонця освітлювали її профіль, створюючи навколо голови щось на кшталт німба. Санта-Аліна. Заклинателька сонця. Знак, що цей склад — прихисток для біженців.

Північні люди ніколи не шанували Святих, аж поки Аліна Старкова не знищила Зморшку. Після цього вівтарі на її честь зводили в різних країнах далеко за межами Равки. Фієрданська влада докладала неабияких зусиль, щоб знищити культ Сонячної Святої, називаючи його релігією чужоземного впливу, проте невеличкі осередки вірян і далі розквітали, наче садки, за якими доглядають потайки. Історії про життя Святих, їхні дива й муки стали таємним шифром серед прихильних до гришників людей. Троянда символізувала Санта-Лізабету. Сонце — Санта-Аліну. Лицар із настромленим на спис драконом міг бути Даґром Хоробрим із дитячих казок або Сан-Юрісом, котрий убив велетенську потвору, але й сам загинув від її полум’я. Навіть татуювання на передпліччях Гільбранда були чимось більшим, ніж здавалося: хитросплетіння оленячих рогів, які часто набивали собі мисливці на півночі, проте в чоловіка вони були нанесені круговими смугами й напевно слугували джерелом потужної сили — такий самий колись носила Санта-Аліна.

Ніна постукала у двері консервної фабрики, і за мить вони розчахнулися. Адрік пустив дівчину всередину, його похмуре, укрите ластовинням обличчя було бліде. Хлопець мав досить приємні риси, однак незмінно переможений вираз надавав йому схожості з розплавленою свічкою. У Ніни на очах миттю виступили сльози.

— Знаю, — похмуро озвався Адрік. — Еллінг. Якщо тебе не вб’є холод, то доб’є сморід.

— Жодна риба так не смердить. У мене аж очі печуть.

— Це луг. Цілі діжки. Схоже, замаринована в ньому риба — якийсь місцевий делікатес.

Ніна майже почула обурений протест Матаяса: «Це ж смачно. Ми їмо її з хлібом». О Святі, як вона по ньому сумувала! Біль від його відсутності здавався гаком у серці. Боляче було завжди, але в ось такі миті здавалося, наче хтось ухопився за мотузку, прив’язану до того гака, і смикає.

Ніна глибоко вдихнула. Матаяс хотів би, щоб вона зосередилася на місії.

— Вони тут?

— Тут. Але є проблема.

Дівчина подумала, що Адрік насуплений сильніше, ніж зазвичай. А це вже про щось свідчило.

Спершу Ніна побачила Леоні, яка схилилася над саморобним пакувальним столом між рядами діжок. Біля ліктя дівчини горів ліхтар, а на зазвичай радісному обличчі закляк рішучий вираз. Волосся в неї було укладене на новоземський лад, а темно-коричнева шкіра блищала від поту. На підлозі неподалік лежав розчахнутий набір: слоїки з чорнилом і кольоровими пігментами, сувої паперу й пергаменту. Та це не мало жодного сенсу. Еміграційні документи мали вже давним-давно бути готові.

Розуміння спало, коли Нінині очі підлаштувалися до напівмороку й вона побачила постаті, що зіщулилися в затінку: бородань у пальті щурячого кольору і значно старший чоловік із густою копицею сивого волосся. З-за їхніх спин визирали два маленьких хлопчики з вибалушеними й переляканими очима. Четверо біженців. А мало бути семеро.

Леоні підвела погляд на Ніну, а потім на біженців-гришників, підбадьорюючи їх сповненою тепла усмішкою.

— Вона друг. Не хвилюйтеся.

Не схоже було, що це їх переконало.

— Йорманен енд денам данне нескелле, — промовила Ніна традиційне фієрданське вітання для подорожніх. «Ласкаво просимо перечекати бурю». Воно не надто пасувало до ситуації, та нічого кращого дівчині на думку не спало. Схоже, чоловіки після цих слів розслабилися, проте діти досі мали нажаханий вигляд.

— Ґраннем енд керйенніґ ґранте ют онтер келгольм, — відповів за традицією старший чоловік. «Я дякую тобі й несу до твого дому тільки вдячність».

Ніна сподівалася, що це неправда. Равці не потрібна була вдячність — Равка потребувала більше гришників. Вона потребувала солдатів. А що з цими новобранцями зробить Зоя, дівчина могла лише уявляти.

— Де інші троє? — запитала Ніна в Адріка.

— Вони не зустрілися з куратором.

— Їх схопили?

— Напевно.

— А може, вони просто передумали, — втрутилася Леоні, відкорковуючи пляшечку з чимось синім. На неї завжди можна було розраховувати, якщо йшлося про щасливе завершення справи — байдуже, якою неймовірною вона здавалася. — Непросто покинути все, що любиш.

— Це якщо все, що ти любиш, не смердить рибою й розпачем, — буркнув Адрік.

— Еміграційні папери? — поцікавилася Ніна, звертаючись до Леоні якомога люб’язніше.

— Я роблю все можливе, — озвалася дівчина. — Ти казала, що жінки не подорожують самотою, тож я внесла їх у документи родинами, а тепер нам бракує двох дружин і доньки.

Нічого доброго. А надто якщо доками тиняються калфіски. Проте Леоні була однією з найталановитіших Творчинь, котрих Ніні доводилося зустрічати.

Кілька останніх років фієрданський уряд ретельніше оберігав кордони й заборонив подорожі своїм громадянам. Влада пильнувала, щоб гриші не намагалися втекти, та водночас докладала зусиль, щоб зменшити кількість людей, котрі вирушали Справжнім морем до Новозем’я в пошуках ліпшої роботи й теплішого клімату, людей, готових до чудесної зустрічі з новим світом, у якому можна жити, не боячись війни. Чимало равканців учиняли так само.

Особливо фієрданські чиновники не хотіли давати дозволу на еміграцію міцним чоловікам і майбутнім солдатам, тож про підробляння необхідних документів годі було й думати. Саме тому Леоні тут. Вона була не пересічна фальсифікаторка, а Творчиня, здатна змусити чорнило й папір взаємодіяти на молекулярному рівні.

Ніна витягнула з кишені чистий носовичок і витерла дівчині чоло.

— Ти впораєшся.

Леоні похитала головою.

— Мені потрібно більше часу.

— У нас його немає. — Ніна шкодувала, що доводиться це казати.

— Ми могли б його знайти, — з надією в голосі озвалася дівчина. Майже все своє життя вона провела в Новозем’ї, а потім, як і чимало Творців, вирушила до Равки на навчання і ніколи не бачила справжньої битви. Творців ніколи не вчили битися, аж поки Аліна Старкова не очолила Другу армію. — Ми можемо надіслати повідомлення на «Ферштотен» і попросити їх зачекати, поки…

— Погана ідея, — урвала її Ніна. — Той корабель мусить вийти з порту до заходу сонця. Капітан Бірґір планує на сьогодні один із несподіваних рейдів.

Леоні важко зітхнула, а тоді скинула підборіддя в бік чоловіка в пальті кольору ондатри.

— Ніно, нам доведеться видати тебе за його дружину.

Це було неідеальне рішення. Ніна вже кілька тижнів працювала в гавані, тож її могли впізнати. Проте ризикнути було варто.

— Як тебе звуть? — запитала вона чоловіка.

— Енок.

— Це твої сини?

Він кивнув.

— А це мій батько.

— Ви всі гриші?

— Тільки я й хлопчики.

— Ну що ж, пощастило тобі, Еноку. Невдовзі ти візьмеш мене за дружину. Мені подобається довгий сон, короткі зобов’язання, і я віддаю перевагу лівому боку ліжка.

Енок закліпав, а от батько його неабияк обурився. Женя перекроїла Нінину зовнішність так, щоб дівчина якомога більше скидалася на фієрданку, однак поводитися скромно, як північні жінки, було значно виснажливіше.

Дівчина намагалася не сновигати сюди-туди, поки Леоні працювала, а Адрік напівголосно розмовляв із біженцями. Що сталося з трьома іншими гришами? Ніна підняла покинуті еміграційні документи — нічого не варті аркуші, якими вже ніхто ніколи не скористається. Дві жінки й шістнадцятирічна дівчина. Невже вони вирішили, що жити переховуючись краще за непевне майбутнє в чужій країні? А може, їх полонили? Чи вони вештаються десь на вулиці, самотні й налякані. Ніна насупилася, вдивляючись у папери.

— А ці жінки справді були з Кеєрута?

Леоні кивнула.

— Мені здавалося простішим не змінювати містечко.

Еноків батько намалював у повітрі захисний знак. Це був давній жест, який мав на меті змити лихі думки за допомогою вод Джела.

— У Кеєруті зникають дівчата.

Ніна здригнулася, коли в голові знову пролунало дивне зітхання. Кеєрут лежав за кілька кілометрів від Ґефвалле. Та це нічого не важило. Ніна потерла руки, намагаючись відігнати несподіваний холод, який оселився всередині. Дівчина шкодувала, що Гільбранд згадав про Ярла Брума. Попри все, через що їй довелося пройти, це ім’я досі мало над нею владу. Ніна поборола Брума та його посіпак. Її друзі підірвали його таємну лабораторію й викрали найдорогоціннішого заручника. Він мав би зганьбитися. Усе це мало покласти край його командуванню дрюскелле й жорстоким експериментам з юрдою парем та ув’язненими гришами. Але Брумові якимось чином удалося вижити, він і далі процвітав серед найвищих фієрданських військовопосадовців.

«Мені слід було скористатися нагодою і вбити його». — «Ти виявила милосердя, Ніно. Ніколи не шкодуй про це».

Утім, милосердя було розкішшю, яку Матаяс міг собі дозволити. Зрештою, він був мертвий.

«Згадки про це здаються жорстокими, кохана». — «А чого ти очікував від равканки? До того ж ми з Брумом іще не закінчили». — «Саме тому ти тут?» — «Я тут, щоб поховати тебе, Матаясе», — подумала Ніна, і внутрішній голос змовк, як і щоразу, коли дівчина дозволяла собі пригадати, що саме втратила.

Ніна спробувала відігнати думку про Матаясове тіло, збережене завдяки зусиллям Творчині, загорнуте в брезент і обв’язане мотузками, наче баласт; воно лежало під ковдрами й коробками на санях, які чекали на неї в пансіоні.

Дівчина заприсяглася, що відвезе його додому, що поховає його тіло в землі, яку Матаяс так любив, щоб він міг знайти шлях до свого бога. Тож вони майже два місяці подорожували з тілом, тягнучи за собою цю моторошну ношу від одного містечка до іншого. У Ніни було безліч нагод покласти його на спочинок і попрощатися. То чому ж вона ними не скористалася? Дівчина знала, що Леоні й Адрік не торкатимуться цієї теми, однак вони навряд чи раділи, що стали членами багатомісячної похоронної процесії.

«Це має бути правильне місце, кохана. Ти зрозумієш, коли побачиш його». Та чи зрозуміє вона? Чи помаршує далі, не в змозі відпустити коханого?

Десь віддалік зайшовся дзвінок, повідомляючи про завершення робочого дня.

— Наш час сплинув, — зауважив Адрік.

Леоні не заперечила, лише потягнулася і сказала:

— Іди висуши чорнило.

Адрік змахнув рукою, спрямовуючи на документи теплий повітряний струмінь Верескуна.

— Приємно бути потрібним.

— Переконана, ти неабияк станеш нам у пригоді, коли ми захочемо запустити повітряних зміїв.

Вони обмінялися усмішками, і Ніна відчула коротенький напад роздратування, а тоді їй захотілося дати собі копняка за таку несправедливість. Якщо вона нещасна, це геть не означає, що всі навколо теж мусять страждати.

Утім, коли вони вирушили до доків, ведучи за собою біженців, а хлопець узявся роздавати накази, Ніна відчула, що знову втрачає терпець. Попри те що дівчина була старшим офіцером, за час, проведений у Кеттердамі, вона відвикла командувати.

Леоні та Адрік прокладали їм шлях до «Ферштотена». Вигляд вони мали підозрілий, та це пасувало до сум’яття в гавані: дівчина-земені та її чоловік, подружжя крамарів, що має в доках якісь справи. Ніна взяла Енока під руку й трохи відстала разом зі своєю новою «родиною», зберігаючи безпечну відстань.

Дівчина поворушила плечима, намагаючись зосередитись, та це лише загострило її напруженість. Усе тіло здавалося чужим. В Ос Альті Женя Сафіна перекроїла її, скориставшись абсолютно всіма своїми навичками. Нове Нінине волосся було гладеньким, прямим і майже білосніжним; очі повужчали, зелені райдужки перетворилися на блідо-блакитні північні крижинки. Вилиці випиналися, брови опустилися нижче, а рот розтягнувся.

— Я здаюся недовареною, — пожалілася дівчина, побачивши свою нову молочну блідість.

Та Женю це не зворушило.

— Ти здаєшся фієрданкою.

Нінині стегна досі залишалися міцними, а талія широченькою, однак Женя трохи посунула назад її вуха, зменшила груди й навіть змінила поставу. Процес був подекуди болючий, адже змінювалися кістки, та дівчину це не займало. Вона більше не хотіла бути тією, ким була, тією, котру покохав Матаяс. Якщо Женя змогла бодай зовні перетворити її на когось нового, можливо, серце послухається й теж заб’ється в новому ритмі. Звичайно, це не спрацювало. Фієрданці бачили Мілу Яндерсдат, проте вона досі була Ніною Зенік, легендарною гришею й убивцею без докорів сумління. Вона досі була дівчиною, яка обожнювала вафлі й плакала, заколисуючи себе, коли вночі тягнулася до Матаяса і не знаходила його.

Енокова рука стиснула її пальці, і дівчина побачила, що двійко поліціянтів із гавані чатують біля проходу до «Ферштотена».

— Усе буде гаразд, — пробурмотіла Ніна. — Ми проведемо вас аж на корабель.

— А потім що? — тремким голосом поцікавився Енок.

— Коли вийдемо із затоки, я повернуся на берег човном. А ти і твоя родина помандруєте до Равки, де будете вільними.

— Вони заберуть моїх хлопчиків? Заберуть від мене, щоб віддати до тієї спеціальної школи?

— Тільки якщо ви самі цього захочете, — заспокоїла його Ніна. — Ми не чудовиська. Не більші за вас. А тепер цить.

Проте, коли дівчина побачила одного з найкращих Бірґірових бандитів, Каспера, якійсь її частині захотілося розвернутися й щодуху кинутися до прихистку. Вона щільніше загорнула обличчя коміром пальта.

— Земені? — запитав Каспер, глипаючи на Леоні.

Дівчина кивнула у відповідь.

Каспер тицьнув у відсутню Адрікову руку.

— Як ви її втратили?

— Нещасний випадок на фермі, — фієрданською озвався хлопець. Мову він знав не надто добре, проте міг промовити окремі фрази без равканського акценту, а цю брехню йому доводилось озвучувати безліч разів. Мало не кожний зустрічний розпитував його про руку, побачивши застібнутий шпилькою рукав. Механічну руку, зроблену для нього Давідом Костюком, довелося залишити у столиці, адже вона так і кричала, що до її створення причетний гришник.

Вартовий поставив їм звичні запитання: «Як давно вони перебувають у країні? Чи відомо їм про іноземних агентів, що працюють на території Фієрди?» — тоді махнув рукою, відпускаючи подружжя без зайвих церемоній.

Тепер настала Енокова черга. Ніна стиснула його руку, і чоловік ступив крок уперед. Дівчина бачила, що на його чолі виступив піт, відчула, що руки злегка затремтіли. Якби вона могла вихопити в нього папери і власноруч передати їх вартовому, то так і зробила б. Але фієрданські дружини завжди тримаються позаду своїх чоловіків.

— Родина Ґран.

Каспер розглядав їхні папери тривожно довго.

— Трудові угоди? Де працюватимете?

— На фермі юрди неподалік від Кофтона, — відповів Енок.

— Важка робота. Занадто важка для оцього літнього батька.

— Він буде в господарському будинку з хлопцями, — пояснив чоловік. — У нього талант до голки й нитки, а малі можуть попрацювати посильними, поки не доростуть до поля.

На Ніну справило враження, як гладенько Енок брехав, та якщо гриші все життя довелося переховуватися, у нього було чимало шансів потренуватися.

— Трудову угоду непросто отримати, — замислився Каспер.

— Мій дядько попіклувався про це.

— А чому життя в Новозем’ї, де доведеться гнути спину, для вас привабливіше за чесну працю у фієрді?

— Я б жив і помер на кризі, якби міг, — запевнив Енок із таким завзяттям, що Ніна повірила щирості цих слів. — Але роботи тут бракує, а синові легені важко зносять холод.

— Тепер повсюди важко. — Вартовий повернувся до Ніни. — А ви що робитимете в Кофтоні?

— Шитиму, якщо зможу, чи працюватиму в полях, якщо виникне потреба. — Дівчина нижче схилила голову. Вона може бути непомітною, хай йому грець. І байдуже, що там собі думає Зоя. — Як вирішить мій чоловік.

Каспер і далі вичікувально роздивлявся папери, і Ніна штурхнула Енока ліктем. Чоловік із таким виглядом, наче його зараз знудить просто в доках, сунув руку в кишеню й витягнув звідти набитий фієрданською валютою пакунок. І простягнув його Касперові, який вигнув брову. Обличчя вартового враз осяяла задоволена усмішка. Ніна пригадала, як він спостерігав за мартинами, що шматували прикутих під пекучим сонцем гришниць закривавленими дзьобами, до яких прилипли шматочки шкіри й волосся.

Каспер махнув рукою, пропускаючи їх.

— Нехай Джел береже вас.

Та не встигли вони ступити бодай крок, як Ніна почула голос:

— Хвилиночку.

«Бірґір». Невже їм не могло хоч трошки поталанити? Ще навіть сонце не сіло. У них іще мав бути час. Еноків батько завагався біля проходу поруч із Леоні, а Адрік рвучко хитнув головою, дивлячись на Ніну. Думка була зрозуміла: «Не влаштовуй проблем».

Ніна подумала про решту біженців-гришників у трюмі корабля і прикусила язика.

Бірґір зупинився між Каспером і ще одним вартовим. Він був невисокий як на фієрданця, але плечі мав, мов у бика, а форма була припасована так бездоганно, що дівчина підозрювала: її зшив професійний кравець.

Ніна й далі трималася позаду Енока, а хлопцям прошепотіла: «Ідіть до діда». Однак ті не поворухнулися.

— Ми сьогодні здійснили непросту подорож, — люб’язно озвався до Бірґіра Енок. — Хлопчикам кортить улаштуватися.

— Спершу я подивлюся ваші папери.

— Ми щойно показали їх вашій людині.

— У Каспера геть не такі пильні очі, як у мене.

— Але гроші… — заперечив Енок.

— Які ще гроші?

Каспер і другий вартовий знизали плечима.

— Не знаю нічого ні про які гроші.

Енок неохоче передав папери.

— Може, — втрутився його батько, — ми ще можемо дійти згоди?

— Аніруш, — наказав Бірґір.

— Але наш корабель ось-ось відпливе, — спробувала владнати ситуацію з-за чоловікового плеча Ніна.

Бірґір глипнув на «Ферштотен», на хлопчиків, які нетерпляче смикали батька за руки.

— Їм доведеться трохи посидіти під замком під час подорожі. — Потім чоловік перевів погляд на Енока з Ніною. — Кумедно, що вони чіпляються за батька, а не за матір.

— Вони переполохані, — відповіла Ніна. — Ви їх лякаєте.

Бірґірів холодний погляд оцінив Адріка з Леоні. Убрана в рукавичку рука зіжмакала трудову угоду.

— Цей корабель нікуди не попливе. Поки ми не обшукаємо кожен його сантиметр. — Чоловік махнув Касперові. — Тут щось відбувається. Попередь решту.

Вартовий потягнувся по свисток, та перш ніж йому вдалося вдихнути, Ніна скинула руку вперед. Дві тонкі кістяні скалки вилетіли з чохла, пришитого до рукавів пальта. Весь її одяг був помережаний ними. Крихітні списи влучили Касперові в трахею, і з його рота вихопився різкий вереск. Ніна зігнула пальці, і скалки кісток закрутилися. Вартовий упав на землю, дряпаючи пальцями шию.

— Каспере! — Бірґір і другий вартовий витягнули зброю.

Ніна штовхнула Енока з дітьми собі за спину.

— Пусти їх на корабель, — заревіла вона.

«Не влаштовуй проблем». Вона не влаштовувала, але збиралася покласти цьому край.

— Я тебе знаю, — озвався Бірґір, цілячись у неї з револьвера; очі в капітана стали колючими та яскравими, мов річкові камінці.

— Нахабна заява.

— Ти працюєш на лососевій консервній фабриці. Одна з дівчат біля діжок. Я знав, що з тобою щось не так.

Ніна не змогла стримати посмішки.

— Чимало всього.

— Міло, — застережливо озвався Адрік, скориставшись її псевдонімом. Наче тепер це мало якесь значення. Час хабарів та домовленостей минув. Дівчині найдужче подобалися такі миті. Коли всі таємниці спливають на поверхню.

Ніна клацнула пальцями.

Кісткові скалки вирвалися з Касперової трахеї й повернулися до прихованих чохлів на рукаві. Чоловік смикався на землі з мокрими від крові губами й закоченими очима, несамовито намагаючись вдихнути.

— Дрюсе, — засичав Бірґір. — Відьма.

— Мені не подобається це слово, — повідомила Ніна, наближаючись. — Називай мене гришею. Називай мене зова. Називай мене смертю, якщо тобі так хочеться.

Бірґір розреготався.

— У тебе ціляться з двох револьверів. Гадаєш, тобі вдасться вбити нас обох, перш ніж один із нас натисне на гачок?

— Ви вже помираєте, капітане, — лагідно мовила дівчина.

Кістяна броня, зроблена для неї Творцями в Ос Альті, була справжньою розрадою й доводила свою дієвість частіше, ніж Ніна могла розраховувати. Проте часом дівчина відчувала, що смерть уже причаїлася в її мішенях, от як зараз, у цьому чоловікові, який стояв перед нею, випнувши підборіддя й поблискуючи латунними ґудзиками на елегантній формі. Він був молодший, ніж їй здавалося, золотиста щетина їжачилася латками, наче капітан не міг відростити справжньої бороди. Чи варто їй було поспівчувати йому? Вона не співчувала.

«Ніно». Матаясів голос, осудливий, розчарований. Напевно, їй судилося стояти в доках і вбивати фієрданців. Але бували й гірші долі.

— Ви ж знаєте про це, чи не так? — не вгавала дівчина. — Десь підсвідомо. Ваше тіло знає про це. — Вона підійшла трохи ближче. — Кашель, який не вдається приборкати. Біль від забитого ребра, як ви себе переконуєте. А ще їжа втратила свою привабливість.

У променях надвечірнього сонця Ніна побачила на Бірґіровому обличчі страх, на нього наповзла тінь. Це підбадьорило дівчину, і дивне зітхання всередині стало голоснішим, перетворилося на хор шепотів, що дедалі гучнішав, заглушаючи навіть голос Матаяса.

— Ви працюєте в гавані, — повела вона далі, — і знаєте, як легко пацюки потрапляють усередину й гризуть там геть усе.

Бірґірів револьвер злегка опустився. Тепер чоловік дивився на Ніну уважно, не пильним поглядом поліціянта, а очима чоловіка, який не хоче слухати, однак мусить, адже йому необхідно дізнатися, чим усе скінчиться.

— Ворог уже всередині вас, погані клітини повільно пожирають решту простісінько там, у ваших легенях. Це незвично у вашому віці. Ви помираєте, капітане Бірґіре, — лагідно, майже доброзичливо озвалась вона. — А я лише збираюся допомогти.

Здалося, наче чоловік отямився від трансу. Він знову звів зброю, але рухався занадто повільно. Нінина сила вже заволоділа хворим скупченням клітин у його нутрі, смерть розгорталася, примножуючись із жахливою швидкістю. Можливо, він прожив би ще рік або й два, але клітини вже перетворилися на чорний струмок, що знищує все на своєму шляху. Капітан Бірґір застогнав і заточився. Перш ніж уцілілий вартовий зміг зреагувати, Ніна клацнула пальцями й випустила кістяну скалку йому в серце.

У доках запала химерна тиша. Дівчина чула, як хвилі облизують корпус «Ферштотена», як тоненько кричать морські птахи. У її душі майже радісним співом озвався хор голосів.

А тоді розплакався один з Енокових хлопчиків.

На якусь мить Ніна залишилася в доках сам на сам зі смертю — два стомлених мандрівники, давні друзі. Та тепер дівчина побачила, як на неї дивляться інші: біженці-гриші, Адрік та Леоні, навіть капітан корабля і його команда перехилилися через поруччя на борту. Можливо, їй слід було цим перейматися; можливо, якась її частина так і робила. Нінина сила жахала — спотворена й покручена юрдою вроджена сила Серцетлумачниці. Та вона однаково була для дівчини дорогою. Матаяс прийняв темряву, що оселилась у неї всередині, і підбадьорював Ніну зробити так само, однак те, що вона відчула, було не прийняттям. Це була любов.

Адрік зітхнув.

— Я за цим містечком не сумуватиму. — Після цього він гукнув корабельній команді: — Допоможіть нам підняти тіла на борт. Спекаймося їх, коли вийдемо у відкрите море.

«Дехто заслуговує на твоє милосердя, Ніно».

«Авжеж, Матаясе. — Ніна дивилася, як Енок із батьком підіймають Бірґірове тіло. — Я повідомлю тобі, якщо зустріну когось із них».

Адрік тримав язика за зубами, аж поки вони не пересіли в невеличкий гребний човен, яким мали повернутися на берег. Вирішили, що пристануть в одній з невеличких бухт на північ від Еллінга, а тоді пішки повернуться до свого житла, щоб забрати речі.

— Коли помітять, що ці чолов’яги зникли, проблем не уникнути, — зауважив хлопець.

Ніна почувалася дитиною, яку насварили, і їй це не подобалось.

— Добре, що тоді ми вже будемо далеко.

— Нам більше не вдасться керувати операціями з цього порту, — додала Леоні. — Вони посилять заходи безпеки.

— Не ставай на його бік.

— Я не стаю ні на чий бік, — заперечила дівчина. — Просто констатую факт.

— А ви хотіли віддати їм на поталу цілий корабель біженців?

Адрік покрутив стерно.

— Ніно, я на тебе не гніваюсь. Я намагаюся вирішити, що ми робитимемо далі.

Дівчина налягла на весла.

— Трохи гніваєшся.

— Ніхто не гнівається, — втрутилася Леоні, підлаштовуючись під її темп. — Ми звільнили з того жахливого місця повний корабель гришників. До того ж не можна сказати, що в Бірґіра і його дурноверхих калфісків у доках не було безлічі ворогів. Вони могли мати великі проблеми під час своєї несподіваної перевірки. Я називаю це перемогою.

— Звичайно, називаєш, — відгукнувся Адрік. — Якщо в чомусь можна побачити сонячний бік, ти неодмінно це зробиш.

Щира правда. Леоні здавалася еліксиром веселощів, і навіть місяці, проведені у Фієрді, не загасили її сяйва.

«Ти що, мугикаєш? — приголомшено запитав якось Адрік, коли їм довелося цілу годину викопувати з багнюки свої сани. — Як можна бути такою невідступно оптимістичною? Це щось нездорове».

Леоні припинила мугикати, щоб ретельно обдумати його запитання, водночас лестощами намагалася змусити їхнього коня витягнути сани.

«Гадаю, це через те, що я мало не померла в дитинстві. Коли боги дозволяють тобі ще трохи помилуватися світом, варто ним насолоджуватися».

Адрік лише вигнув брову.

«У мене стріляли, різали ножем, кололи багнетом, а руку мені відірвав тіньовий демон. Та це аж нітрохи не поліпшило моєї вдачі».

Щира правда. Якщо Леоні була ходячим сонцем, Адрік був сумною грозовою хмарою, ось-ось готовою пролитися дощем.

Зараз хлопець кинув погляд на розсип зірок над головами і скерував човен до берега.

— «Ферштотен» треба буде перефарбувати, зробити для нього нові документи й вигадати нову легенду. Нам доведеться перенести свою діяльність до іншого порту. Можливо, Г’яра.

Ніна міцніше вчепилась у весла. Король Ніколаї відправив «Ферштотен», щоб той стояв і торгував у доку, за добрі пів року до початку місії Адрікової команди. Це був знайомий корабель, який майже не привертав уваги. Ідеальне прикриття. Невже вона діяла занадто поспішно? Капітан Бірґір був ненажерою, а не добропорядною людиною. Можливо, їй трохи занадто кортіло побачити його мертвим. Однак такою вона стала відтоді, як загинув Матаяс: однієї миті все гаразд, а вже наступної готова загарчати й заборсатися, як дикий звір.

Ні, наче поранений звір. І їй на певний час, як пораненому звірові, доведеться залягти на дно. Проведе кілька місяців у Маленькому Палаці, повертатиме до життя давню дружбу, їстиме знайому їжу, сидітиме біля вогню в Залі із золотим куполом, намагаючись пригадати, ким була до Матаяса, до того, як осяйний фієрданець зруйнував її життя своїм несподіваним благородством, до того, як дізналася, що мисливець на відьом може відкинути ненависть і страх та стати хлопцем, якого вона покохала. До того, як його забрали в неї. Та якщо існував якийсь спосіб повернутися до себе колишньої, Ніна його не знайшла. А тепер вона опинилася в Матаясовій країні, у цьому холодному ворожому місці.

— Подамося на південь, — сказала Леоні. — Незабаром похолоднішає. Ми зможемо повернутися сюди за кілька місяців, коли про старого доброго капітана Бірґіра всі забудуть.

Це був розсудливий план, та шепотливий хор у Ніниній голові знову погучнішав, і дівчина усвіломила, що вимовляє вголос:

— Нам слід вирушити до Кеєрута. Біженки, котрі не з’явилися в притулку, не просто передумали.

— Ти знаєш, що їх, найімовірніше, заарештували, — нагадав Адрік.

«Скажи їм правду, кохана моя».

— Так, знаю, — озвалася Ніна. — Але ви чули, що сказав старий. В Кеєруті зникають дівчата.

«Скажи їм, що чула поклик мертвих». — «Ти не знаєш цього, Матаясе».

Одна справа — чути голос покійного коханого, і геть інша — оголосити, наче вона може відчути… що саме? Ніна не знала. Проте не вважала шепіт у голові вигадкою. Щось тягнуло її на схід, до містечок на річці. ...