Фолькер Кучер Ґольдштайн

Oh God said to Abraham, “Kill me a son”

Abe says, “Man, you must be puttin’ me on”

God say, “No.” Abe say, “What?”

God say, “You can do what you want Abe, but

The next time you see me comin’ you better run”

Bob Dylan, “Highway 61 Revisited”

“Don’t know what I want but I know how to get it”

Sex Pistols, “Anarchy In The UK”

Частина перша. «Злочин» 

Субота, 27 червня — субота, 4 липня 1931 року

«Якщо справедливість було усунено, 

то чим тоді є королівства, як не великими крадіжками, 

бо чим тоді є крадіжки, як не маленькими королівствами?»

Августин, «Про місто Боже»

1

Пахло деревом, клеєм та свіжою фарбою. Вона була наодинці з темрявою та тишею. Усе, що вона могла чути, — це її дихання та тихе цокання годинника у кишені її куртки. Чоловік, здавалося, знову пішов, але вона вирішила ще трохи почекати і потягнулася, щоб відбувся приток крові до рук і ніг. Принаймні на вішаку не було тремпелів. Через щілину у дверях пробилося трохи світла, і вона витягла з куртки годинник. Невдовзі після дев’ятої нічний сторож мав би закінчити свій обхід нагорі, на шостому поверсі.

Відповіддю стало скреготіння ліфта, який так голосно загур­котів у темряві, що вона аж підстрибнула. Воно віддалялося. Він повертався вниз і протягом наступних кількох годин був зайнятий лише тим, що зачиняв віконниці на дверях та вітринах й стежив, щоб усе було зачинено і ніхто не намагався проникнути всередину.

Алекс обачно й обережно відчинила шафу й зазирнула у щілину, яка ставала дедалі ширшою. Бенні завжди казав, що обережність — це мати порцелянової скриньки. Неонові вивіски на Тауенцієнштрасе спрямовували у вікна стільки різнобарвного світла, що їй навіть не довелося вмикати ліхтарик, вона могла бачити все: розкішну спальню, яку вони тут облаштували, ліжко, настільки широке, що в ньому могла б спати ціла родина, килим, такий м’який, що її ноги потопали у ньому. Вона подумала про колючий кокосовий килимок перед ліжком, який їй довелося ділити з Карлом, коли вона ще жила зі своїми батьками, з чотирма людьми на занадто малій кількості квадратних метрів із занадто малою кількістю світла. Що могло статися з Карлом? Вона навіть не знала, чи шукали його копи після смерті Бекмана. Вона не тужила за родиною, але хотіла б побачити знову свого молодшого брата.

Алекс обернулася, її очі вловили рух десь на межі поля зору, і тоді вона впізнала велике дзеркало на туалетному столику, а в ньому — вісімнадцятирічну дівчину із зухвалим поглядом, ноги в мішкуватих штанях, волосся з груботканого льону, зібране докупи.

Вона криво посміхнулася своєму відображенню. Опинившись біля кінця багато обклеєного шпалерами листа фанери, призначеного для імітації стіни спальні, Алекс знову подивилася за ріг. Насправді це було непотрібно, оскільки нічний сторож робив би наступний обхід торгових залів тільки завтра вранці, ближче до кінця його зміни, вона дізналася про це від Каллі. Тут не було жодної душі. Протягом наступних кількох годин усе це належало їй та Бенні. Їй подобалося це відчуття.

Алекс без проблем зорієнтувалася, їй вистачило неспокійного зовнішнього світла, яке постійно мерехтіло мінливими фарбами. Раніше, коли тут ще було світло й повно народу, вона запам’ятала найголовніше. Попереду розташовувалися двері, що вели на південну сходову клітку, а там ліворуч, за стіною із візерунками штор, — ескалатори.

Усе було тихо, шум машин долітав до неї приглушеними й слабкими звуками, він був майже нереальний, глухе шепотіння з іншого світу, яке не мало нічого спільного із цим зачарованим світом. Вона увійшла до безлюдної зали зі шторами, яка теж була схожа на казковий замок, де висіли від стелі до підлоги довгі штори з оксамиту, тюлі та шовку. Ще маленькою дівчинкою вона стояла тут і дивувалася, тримаючи за руку свою матір, яка, як невдовзі дізналася мала Александра, ніколи не приходила щось купувати, а лише дивитися, дивуватися й мріяти. «Гарно роздивися все це, — сказала вона Алекс, — такі бідняки, як ми, не можуть собі цього дозволити. Але вони не можуть нам заборонити дивитися на це».

На багатому Заході ніколи не вистачало грошей на покупки, навіть у найкращі часи, коли батько ще мав роботу, а у матері була станція прибирання. Вони нечасто залишали свою Боксхагенерплац, а коли зрідка приїжджали на Захід — на Курфюрстендамм, в «КаДеВе» та на Тауенцієнштрасе{1} — для її батька це були лише символи марнотратного капіталізму, Захід був Вавилоном гріхів, яких він уникав, як диявол святої води. Без наполегливості матері впертий старий не погодився б і на кілька літніх візитів до зоопарку. Але Еміль Райнгольд також розумів, що пролетарським дітям не слід відмовляти в чудесах природи. Алекс ніколи не дивилася на істот, які мучилися за ґратами, навіть на білих ведмедів, про яких вона думала дорогою назад, тому що вся родина Райнгольдів регулярно йшла по Тауенцієнштрасе, перш ніж сісти в метро на Віттенбергплац і поїхати назад на схід. Уже з перших вітрин Еміль Райнгольд починав свою проповідь про надмірності капіталізму, тоді як Алекс та її мати замислено й замріяно розглядали ці вітрини. Вже тоді вітрини «КаДеВе» чарівним чином вабили Алекс. Тоді в очах матері можна було побачити давно згаслі мрії, наприклад, мрію про краще життя, про таке життя, яке їй точно не могла запропонувати диктатура пролетаріату. Батько ніколи нічого з цього не помічав. Або не хотів помічати. Він продовжував проповідувати, і його сини були уважними слухачами, особливо Карл, який завжди ставився до всього дуже серйозно. Карл, пролетарський принц, видатний комуніст. А тепер? Тепер йому доводиться ховатися від поліції, як і його молодшій сестрі-крадійці.

Алекс була вже майже на ескалаторах, коли один звук повернув її в сьогодення, різке клацання, набагато ближче й чіткіше, аніж приглушений гуркіт транспорту. Вона миттєво присіла за двома величезними рулонами тканини й прислухалася. Щось вдарилося об скло, вона почула брязкіт, що залишив подряпину на одному з вікон. Вона намагалася визначити природу цих звуків. Тріпотіння, потім воркування. Виходячи зі свого укриття, вона побачила силуети двох голубів у неоновому світлі, що примостилися на підвіконні за вікном.

Дурна курка! Алекс глибоко вдихнула, щоб заспокоїти своє серце, яке сильно калатало. Спочатку дзеркало, а тепер ось це! Бенні б розсміявся, побачивши її такою! Відколи вона стала такою полохливою? Відколи зрозуміла, що піклується про своє безладне життя більше, ніж хоче визнавати?

Голуби замахали крилами назад у ніч, а Алекс продовжила свій шлях. З кожним кроком вона почувалася все більш захищеною, напружена нервозність, яка накопичилася за години очікування у шафі, перетворювалася на маленьку насторожену грудку глибоко всередині неї, поки вона дедалі більше насолоджувалась блуканням тихим нічним універмагом. Ніби все впало в столітній сон, а вона була єдиною, хто прокинувся в цьому зачарованому королівстві. «КаДеВе» перевершив усі універмаги, в яких вона раніше дозволяла себе замкнути; «Тіц» та навіть величезний «Карштадт»{2} на Германнплац бліднуть у порівнянні з розкішшю на Тауенцієнштрасе.

Вона вийшла із залу зі шторами й підійшла до ескалаторів. Металеві сходи стояли нерухомо й мертво, наче якась зла фея все тут заморозила. Їй довелося спускатися п’ять поверхів до узгодженого місця зустрічі, що було на першому. Тютюнові вироби, як завжди. Це стало чимось на кшталт ритуалу. Перед від’їздом вони запаслися сигаретами тих марок, які вони ніколи не могли собі дозволити. У Бенні був нюх на хороший тютюн.

Алекс згадала, як вона познайомилася з ним, сперечаючись через недопалок, що якийсь багатий негідник наполовину викуреним кинув на тротуар перед залізничною станцією «Зоо­логічний сад». Це було десь на початку лютого, через кілька тижнів після того лайна з Бекманом, це був страшенно холодний день; до того часу Алекс вже витратила останні гроші, які вона виманила у того товстуна на різдвяному ярмарку. Вона була голодна. І не курила вже два дні.

У той самий момент вони накинулися на все ще запалену сигарету, Алекс і цей стрункий, майже мініатюрний білявий хлопець, який здавався незграбним, але був надзвичайно вправним у своїй справі. Але Алекс схопила його швидше. А як він зиркнув на неї, коли її рука першою дісталася до сигарети! Вона одразу ж затягнулася, так сильно її тіло бажало хоч трохи нікотину. Це було справжнє диво, що вони зіштовхнулися і поділилися недопалком, мабуть, це були його очі, які пом’якшили тоді серце Алекс. Від самого початку вона відчувала, що має наглядати за цим худорлявим хлопчиком із сумними очима, у неї розвинулися майже материнські почуття до цього хлопчика, якому ще не було й шістнадцяти, або принаймні почуття старшої сестри, хоча це він був тим, хто показував їй у наступні тижні, як вижити на вулиці. Бенні навчив її, як без проблем витягати гаманці з чужої куртки, як відмикати двері, від яких у тебе немає ключа, як кермувати машинами, які тобі не належать. Ціла маса корисних речей для дівчини, яка ввечері не знала, що вона буде їсти наступного дня.

Усю весну вони ходили повз кишенькові та дрібні квартирні крадіжки, виконуючи кілька доручень для Каллі й ледве зводячи кінці з кінцями. Поки не дізналися про штуку з універ-­магом.

У перший раз, у «Тіці» на Дьонгоффплац, це сталося просто так, це був чистий збіг обставин. Насправді Алекс та Бенні гуляли універмагом аж до самого закриття, оскільки надворі почався дощ. Ідея прийшла до них сама собою, раптово у той момент, коли персонал почав ввічливо просити клієнтів піти. Алекс та Бенні потрібно було лише переглянутися, і план був укладений. Наступні кілька годин вони провели, тулячись у величезній скрині для багажу, поки все навколо не затихло. У їхніх тілах боліла кожна кістка, коли вони нарешті наважилися звідти вилізти. Потім вони спорожнили вітрини ювелірних виробів і подивилися, що ще там можна було вкрасти. Диван навряд чи був варіантом. Вони змогли наповнити дві маленькі валізи, які знайшли у відділі шкіряних виробів, — рівно стільки, скільки могли зручно винести звідти, не привертаючи зай­вої уваги. Коли вони вийшли на подвір’я через вікно, а потім на Краузенштрасе, їх ніхто не зупинив, ніхто не побачив, що вони щойно зробили і що несли у своїх валізах. З повним спокоєм вони сіли в наступну підземку на Шпіттельмаркт. Люди в метро теж не звернули жодної уваги на двох підлітків з валізами, які були схожі на вуличних торговців і, виснажені після довгого й безплідного дня, поверталися додому.

Наступного ранку у Каллі були величезні очі. І він охоче роздавав вугілля. Вони ще ніколи не приносили йому стільки. Щонайбільше старий кишеньковий годинник, який вони витягли у п’яного, або трохи мотлоху з якоїсь машини. Після того що відбулося у «Тіці», вони полишили такі дрібниці. Крадіжки гаманців у метро чи обдирання п’яних ледве компенсувалося і завжди було азартною грою, тим часом афера з універмагами приносила більше. Також це була дитяча гра: замкнутися там, витягти якомога більше мотлоху з вітрини, а потім забратися звідти. Поки нічні сторожі помітять порожні вітрини, Алекс та Бенні вже давно там не буде. Таким чином вони вже відвідали чотири магазини, а останнього разу, з «Карштадту», змогли винести справді гарні товари. Але спочатку Каллі мав запропонувати їм найкращу адресу в місті, про яку вони, мабуть, не здогадалися б самі з чистої поваги: у «КаДеВе» справді було що взяти, він сказав, чому вони навіть не зайшли туди; і цей універмаг також буде охоронятися не краще за «Тіц» або «Карштадт», та ще й гарантував, що він знає когось, хто там працює.

А тепер вона була всередині, спускаючись поверх за поверхом ескалаторами, які в своїй нерухомості здавалися важчими за будь-які кам’яні сходи. Відчуття того, що величезний «КаДеВе» належить зараз лише їй, раптом наповнило Алекс силою. Вона згадала про те, як разом із Бенні ходила від відділу до відділу у «Тіці», і про те, як їм сподобалося залишатися наодинці з усіма цими скарбами. Вони передивилися багато речей і навіть завітали до відділу іграшок, спочатку трохи зніяковівши, бо обидва, попри своє близьке знайомство, переважно приховували одне від одного свою дитячу сторону, але коли вони дісталися до другого універмагу — знову «Тіц», цього разу на Александерплац — вони зібралися й одразу взялися до роботи.

Перед нею відкрився великий хол на першому поверсі, спуск сходами закінчився. Щоб дістатися до тютюнових виробів, їй довелося перетнути відділ чоловічого одягу і пройти крізь алею манекенів. Воскові обличчя дивилися на неї зарозуміло й безпристрасно, зовсім як ті пройдисвіти, які справді носили цей чудовий одяг надворі й ледве могли ходити через свою зарозумілість. Алекс ненавиділа таких чоловіків й насолоджувалася думкою про те, що, можливо, це були справжні франти, усі зачаровані та прокляті провести решту свого життя, скам’яніло стоячи у «КаДеВе»: ціна можливості завжди вдягатися за останньою модою. Наприкінці армії манекенів вона вже могла вгадати дерев’яну обшивку та полиці тютюнового відділу.

Бенні, здавалося, там ще не було. Вона намагалася розгледіти щось у слабкому світлі, яке мерехтіло назовні. А потім вона завмерла на середині шляху й зупинилася, оскільки їй здалося, що одна з ляльок перемістилася далеко назад, на інший кінець стелажу. Вона уважно придивилася, але все було, як завжди, тихо. Якась червона неонова вивіска блимнула надворі й змусила тут танцювати тіні, ось і все. У всякому разі серед ляльок не було нічного сторожа — жодного картуза в рядку, лише повсякденні федори, буржуазні казанки та елегантні циліндри. Алекс йшла далі, її серце все ще калатало, їй здавалося, що в цій тиші хтось міг почути її серцебиття. Лялька, яка її налякала, стояла в самому кінці рядка, саме перед проходом до тютюнової лавки, і, проходячи повз, Алекс показала їй язик.

Лялька трохи нахилила свій тулуб вперед, і в кінчиках пальців Алекс защипало так, наче їх вдарило електричним струмом.

— Проходьте, пані, — сказала лялька з угорським акцентом у дусі оперети, — тільки не соромтеся!

— Скажи, ти що здурів? Хочеш, щоб у мене був серцевий напад? — Алекс вдарила його у білосніжну сорочку.

— Не лякайтеся, будь ласка! — Бенні вклонився і, знявши циліндр, махнув їй через двері, наче торговець на ярмарку, який кокетує зі своєю публікою. — Заходьте, моя пані! І не бійтеся цін. Купуйте у нас усе, що тільки бачите, за справжню безцінь!

— Ти справжній дивак, — сказала Алекс, проте тепер їй довелося посміхнутися. — Ти виглядаєш як директор цирку під час репетиції!

Проте вона одразу пошкодувала про свої слова, побачивши його вираз обличчя. Він очікував здивування, захоплення, оплесків — принаймні ніяких жартів на свою адресу.

— Я подумав, що поки ми тут, треба гарно одягнутися, — пробурмотів Бенні, намагаючись не виказувати свого розчарування.

— Виглядає збіса елегантно, — швидко сказала Алекс. — Ніколи не бачила тебе у чомусь подібному.

— Як тобі? У житті таким, як ми, щось подібне не світить. А я все одно це ношу! — Бенні відкрив полотняну сумку. — Я теж купив тобі дещо із жіночого одягу, — сказав він, дістаючи червону шовкову сукню. — Як вона тобі?

— Нам слід зупинитися на коштовностях, — сказала Алекс, — Каллі не зможе продати одяг.

— Тільки приміряй, — він помахав червоним шовком.

— Зараз?

— Це вечірня сукня, а зараз якраз вечір.

Бенні простягнув плаття, і Алекс подивилася на темно-червону тканину, що переливалася.

— Хіба це не занадто... стильно?

— Питання в тому, чи тобі воно подобається.

Тканина була приємною на дотик, коли огорнула її руку. Алекс приклала до себе сукню й подивилася в одне з дзеркал, що висіли на колонах. У будь-якому разі розмір сукні був відповідним, і їй це теж сподобалося. Вона й подумати не могла, що у Бенні може бути стільки талантів. Він ніколи не купував нічого з одягу, навіть найменшу річ, навіть за ті гроші, які Каллі дав їм минулого разу і на які можна було б купити з пів дюжини нових костюмів. І йому знадобилося кілька днів, щоб зрозуміти, що вона купила собі нове пальто.

Бенні мовчки спостерігав за нею. Він дістав із внутрішньої кишені срібний портсигар й витяг пальцем одну сигарету. «Манолі», марка за шість пфенігів. Насправді він не виглядав смішним у цьому гарному прикиді, подумала вона, це було просто незвично, адже вона завжди бачила його лише у грубих полотняних штанях та потертій шкіряній куртці.

— Хочеш одну? — запитав він, простягаючи портсигар, але Алекс похитала головою.

— Лише одну затяжку, — сказала вона.

Бенні запалив сигарету й одразу передав її далі.

Алекс зробила дві глибокі затяжки і повернула її.

— Виглядає гарно, — сказав він, витягаючи з кишені рукавички та маленький капелюшок. — Тобі варто одягнутися.

Алекс вагалася лише пів секунди, потім забрала речі за колону і переодягнулася там. Сукня справді сиділа, наче на неї зшита. Вона натягнула рукавички й одягла капелюшок. Її серце шалено калатало, вона ніколи не носила нічого настільки гарного. У сукні вона почувалася добре і водночас невпевнено, це було дивне відчуття. Це було схоже на Бенні; вона справді могла б обійтися без того дурного зауваження, яке зробила раніше.

— Та-та-ра-та, — засурмила вона й представила себе.

Коли вона помітила здивування на обличчі Бенні, їй одразу стало легше. Хлопець, який зазвичай ніколи не замовкав, не сказав жодного слова, лише мовчки підійшов і роздивився її з ніг до голови. Вона знала, що він був вражений. Якими граціозними були його рухи в цьому одязі, особливо зараз, коли він злегка вклонився їй.

— Потанцюєш зі мною? — запитав він.

— А ти десь чуєш музику? — засміялася Алекс.

— Так, — сказав він, узявши її праву руку й обхопивши ліве плече, — а ти не чуєш?

Він почав наспівувати одну мелодію, повільно гойдаючи Алекс туди-сюди в такті три-чотири.

— Я взагалі не вмію танцювати.

— Залиш це мені.

А потім він почав кружляти, ведучи за собою Алекс. Його хватка була міцною, вона повністю віддалася його рухам та ритму його пісні, і це справді пішло само собою. Повз них проносилися гордовиті скоморохи з вітрин, полиці та вішаки з одягом, різнокольорові вогники, що спалахували у вікнах від роси, і коли вони знову зупинилися, Алекс побачила, що вони дотанцювали до половини поверху. Вона відчувала невелике запаморочення та задишку, але насправді вона почувалася дуже добре.

— Де ти цього навчився? — запитала вона. Бенні не переставав дивувати її, цей худий хлопець із дитячим обличчям, яке іноді здавалося настільки дорослим і серйозним, що лякало її.

— В інтернаті кухонні покоївки танцювали одна з одною, і коли черниці не бачили, вони навчили й мене. Тобі подобається танцювати?

Алекс кивнула, і Бенні знову схопив її, закрутив і цього разу затанцював в іншу сторону. Алекс була щасливою. Якби її батько знав, що їй подобаються такі буржуазні дрібниці, як віденські вальси, він, мабуть, прокляв би свою норовливу дочку ще більше, ніж він це вже зробив.

Коли вони повернулися до тютюнової крамниці, їй довелося якийсь час триматися за нього, адже вона не могла стояти самостійно.

— Чудово, — сказала вона, все ще задихаючись, — нам слід було зробити це раніше. Мені не вистачає практики.

— Можливо, нам якось варто піти на танці. Я маю на увазі у справді гарний танцювальний клуб, що на Курфюрстендамм...

— Якщо там з’являться двоє таких, як ми, вони нас одразу викинуть! — засміялася Алекс.

— Ми просто повинні бути правильно вдягненими. Як зараз, — Бенні зробив паузу, наче йому було важко вимовити наступне речення, ніби слова повинні були подолати кілька перешкод. — Ти прекрасна, Алекс, — нарешті сказав він, і здавалося, що він вже давно хотів це сказати. Кінчики його пальців торкнулися її щоки, й Алекс здригнулася від несподіваної та незнайомої ласки. Але він, здається, не помітив цього. Він заплющив очі й наблизився до її обличчя. Лише коли його губи торкнулися її губ, вона відреагувала. Алекс відштовхнула його ніжно, але твердо.

— Бенні! Так не піде, — сказала вона.

— Чому ні? — він дивився на неї і, здавалося, не розумів. Проте хотів зрозуміти.

— Я не знаю. Тобі лише п’ятнадцять. — Хай йому грець, Алекс, будь з ним добрішою! — Не зрозумій мене неправильно, ти мені подобаєшся. Ти мій друг.

— Тоді чому я не можу тебе поцілувати?

Він мав такий зухвалий і сумний вигляд, що вона не втрималася, обійняла його і погладила по голові.

— Ти мені подобаєшся, Бенні. Але... зараз це неможливо. Просто зараз. У нас є чим зайнятися.

— Правильно, — сказав він. — Припинімо цю нісеніт­ницю.

Він відпустив її і розпакував другий полотняний мішок, у який запхав свій старий одяг. Вона бачила, що завдала йому болю. Сьогодні вдруге, і цього разу глибше, набагато глибше, ніж першого разу. Але він не хотів цього показувати, і вона дозволила йому подумати, що не бачить цього. У всякому разі зачарований настрій зник. Вони щойно пливли над підлогою універмагу, а тепер у вечірньому вбранні були схожі на двох дітей, які таємно нишпорили в батьківській шафі. Принаймні так думала Алекс, і так вона відчувала. Бенні, здавалося, відчував те саме. Він поспішав перебратися в старий одяг, і Алекс теж повернулася до колони, де вона залишила свій одяг, і переодяглася.

Бенні вже закинув сумку на плече й чекав на неї.

— А тепер приступимо до роботи, — сказав він, простягаючи їй другу сумку.

Не кажучи більше ані слова, вони вирушили за своїм маршрутом.

Ювелірний відділ також містився на першому поверсі. Скло вітрин мерехтіло в напівтемряві, коли вони входили до зали. Алекс відчула, як її напруга знову наростає. Звичайно, найцінніші речі зберігалися в сейфі, а в торгових залах виставляли лише їхні копії. Ось чому Алекс та Бенні завжди ігнорували розкішні прикраси і натомість пакували прості речі, які гарантовано були справжніми: непомітні кільця, браслети та сережки, але передусім годинники, багато годинників, позолочені кишенькові годинники й гарні наручні годинники. Каллі завжди платив хороші гроші за годинники.

Бенні зняв свою шкіряну куртку й обмотав її навколо руки.

— Алекс, — сказав він, — я обіцяю тобі, що через два-три роки мені більше нічого подібного не знадобиться, тоді я буду носити гарні костюми цілий день, їздитиму на машині й житиму в шикарному будинку з прислугою та всім іншим. А потім я знову запитаю, чи хочеш ти піти зі мною танцювати.

Вона подивилася на нього, він зробив рішуче обличчя. Перш ніж вона встигла відповісти, він вдарив, і скло розбилося. Цей звук завжди здавався Алекс таким гучним, наче все місто ось-ось підскочить з ліжка, але нічого такого не сталося.

Проте вони спішили і, не сказавши жодного слова, просто займалися своєю справою. Алекс почала діставати з розбитої вітрини годинники й запихати їх до кишені, а Бенні витрусив уламки з куртки й приготував лікоть до наступної вітрини. Звук другої розбитої вітрини Алекс вже не здався таким гучним. Вона стежила за тим, щоб не запхати занадто багато уламків скла до кишені разом з годинниками. З наступною вітриною виникли труднощі — тут на оксамиті між уламками скла лежали персні з невеликими діамантами. Алекс була настільки уважна до дрібних уламків, що зовсім пропустила гострий край склопакета, який все ще тримався у латунній рамі. Вона вилаялася, порізавши тильну сторону долоні.

Бенні підійшов, щоб подивитися. Рана сильно кровоточила, він відірвав від сорочки смужку тканини й обмотав нею руку. При цьому він не сказав жодного слова. Він вичистив третю вітрину, яку щойно відкрив, а потім допоміг їй з перс­нями. З перев’язаною рукою Алекс мало що могла зробити.

— Дідько! — знову вилаялася вона. — Пробач.

— Все не так вже й погано, ми... — Бенні перервав речення і зробив паузу, його рот усе ще був відкритим, наче він перетворився на камінь посеред розмови. — Тсс, — прошепотів він. — Ти теж це чуєш?

Алекс знизала плечима.

Але потім вона почула шум, який не віщував нічого доброго.

Десь у будівлі зачинилися двері.

— Він знову робить обхід, — прошепотіла вона. — Але цього не може бути. Він повинен обійти вулицю, він більше не ходить торговими залами.

— Я б не став ризикувати, — сказав Бенні, схопивши ще одну жменю перснів з вітрини. — Можливо, ми були занадто голосними. Тікаймо з тим, що маємо.

Він закрив два полотняні мішки і взяв важчий, Алекс закинула на плече легший, і вони пішли геть, вона йшла першою, бо знала це місце найкраще. Навколо Тауенцієнштрасе тепер літали зграї нічних сов, усі вікна й двері були зачинені, щоб не спокушати нічних відвідувачів вітрин. Їм би довелося пройти через одну із задніх комор та вилізти через вікно контори, щоб потрапити на подвір’я, а звідти — на Ансбахерштрасе. А далі потрібно було просто змішатися з натовпом та сісти в наступний потяг метро, що йде на схід. Як завжди.

Але раптом сталося щось, що повністю перевернуло їхні плани догори дриґом. Двері на південні сходи відчинилися, і промінь світла впав на підлогу магазину. Алекс інстинктивно кинулася вбік й потягнула Бенні за стіну, завішану шовковими краватками. Вона сказала, що побачила в дверях уніформу. Не червоно-коричневий колір нічних сторожів «КаДеВе», як вона очікувала, а темно-синій колір форми прусської поліції.

І ось вони почули, як на поверх увійшли чоловіки. Це мав бути цілий поліцейський загін. Алекс подивилася на Бенні, і він мовчки вимовив слово, яке вона хотіла вигукнути вголос: «Дідько».

Тож тепер у напрямку Тауенцієн у них не було жодного виходу, вони не могли пройти повз синіх. Якого біса вони взагалі тут робили? Алекс кивнула Бенні й пішла вперед. Трохи пригнувшись, використовуючи як прикриття полиці та вішалки, вони пробиралися крізь напівтемряву, збільшуючи відстань до синіх.

— Поліція! — вони почули чийсь крик. — Ми знаємо, що ви тут. Здавайтеся! Ви не зможете втекти.

І раптом все почало мерехтіти. Світло блимало лише кілька секунд, а потім стало так яскраво, наче вже був день. Алекс пірнула ще нижче за полицю, повз яку вони проходили, і визирнула з-за рогу. Ситуація виглядала не дуже добре. Поліціянти розділилися на кілька загонів і тепер систематично прочісували весь поверх.

Вона подивилася на Бенні, той безпорадно знизав плечима. Часу залишилося небагато, треба було щось робити. Ось там ліфти! Всього за кілька метрів, ліворуч від них, і тільки середній зараз був на першому поверсі! Алекс показала на пишно прикрашені двері ліфта, і Бенні кивнув.

Єдиний шанс, який у них був, єдиний спосіб отримати невелику перевагу, виграти трохи часу для нового плану втечі. Вони зробилися дуже маленькими і поповзли повз довгу вішалку для одягу, повну штанів для гольфу. Тепер ліфти були в межах досяжності. На жаль, не зовсім. Щоб натиснути на кнопку, їм довелося б вийти зі свого укриття.

Тоді Алекс почула неподалік чоловічий голос:

— Вони бешкетували тут досить довго. Подивись на це! Сподіваюся, вони ще не пішли.

— Вони все ще десь у будівлі, я це відчуваю, — сказав інший.

Алекс уважно слухала. Сині мундири знайшли розбиті вітрини, які на мить їх відволікли. Зараз або ніколи! Вона глибоко вдихнула перед тим, як, все ще пригнувшись, підійшла до стіни й витягнула руку, щоб натиснути на кнопку.

Двері ліфту відчинилися з тихим стуком.

Але недостатньо тихо.

— Стійте на місці, поліція! — закричав хтось. — Підійміть руки та покажіться!

Алекс затягнула Бенні у відкритий ліфт і швидко натиснула на одну з верхніх кнопок. Принаймні завдяки «Вертгайму»{3} вона знала, як це працює. Сині вже були за рогом, їхній керівник знову кричав: «Стійте на місці!», коли нарешті двері зачинилися і ліфт почав підійматися. Дякувати Богу! По-перше, спочатку потрібно збільшити відстань між вами та вашими переслідувачами. Може пройти деякий час, перш ніж поліціянти спустять один з інших ліфтів на перший поверх.

Вона подивилася на Бенні. Нарешті вони знову змогли поговорити.

— Дідько, — сказав він, — що тут роблять поліцаї?

— Можливо, ми десь увімкнули сигналізацію.

— Схоже, вони нас чекали. Наче спеціально чекали, щоб зловити нас на місці злочину.

— Спочатку вони повинні нас упіймати.

— Так, — усміхнувся Бенні. — Ти збіса добре втікаєш, Алекс, я завжди це знав. Але де ти навчилася керувати ліфтом?

— У «Вертгаймі» в мене був закоханий один хлопець-ліфтер.

Він штовхнув її в бік і розсміявся, хоча вона не жартувала. Роман із впертим залицяльником ледь не коштував їй роботи. Роботи, яку вона все одно втратила через пів року.

Ліфт зупинився, і двері відчинилися, показавши п’ятірку на протилежній стіні.

— Виходьте, панове, — сказала Алекс.

— Хіба не краще піднятися на один поверх вище?

— Так, але підемо сходами. Тоді поліцаї почнуть шукати не на тому поверсі.

Бенні кивнув.

— Краще, якщо ми розійдемося. Ти підеш на поверх вище, а я — на один нижче?

— Ми підемо окремо?

— Я не впевнений щодо поліцаїв, — сказав Бенні. — Я не знаю, скільки їх, ми повинні змусити їх розділитися, і тоді у нас буде шанс.

Перед боєм він завжди говорив, наче якийсь генерал. Якби ситуація не була настільки серйозною, Алекс засміялася б.

— Змусимо їх розділитися, — сказала вона. — А потім?

— Я поняття не маю, — знизав плечима Бенні. — Якось виберемося звідси. У такій великій будівлі має бути декілька можливостей для втечі.

— Добре. Коли ми зустрінемося?

— Щойно вийдемо звідси. Біля казкового фонтана. Щогодини.

Алекс кивнула:

— Ну, тоді удачі, побачимося надворі, — вона знову подивилася на нього, а потім побігла сходами на шостий поверх. Алекс чула, як її кроки та кроки Бенні віддалялися далі й далі. Нагорі вона зупинилася перед дверима ліфта й подумала, куди тепер іти. Це було лише питанням часу, коли нічний сторож увімкне світло і на шостому поверсі. Та поки що було темно. Алекс вперше використала свій ліхтарик за весь вечір, посвітивши на циферблати над ліфтами. Крайній праворуч уже почав рухатися і якраз проходив другий поверх. Значить, вони наближалися. Вона не могла більше втрачати час.

Алекс кинулася на поверх універмагу, шукаючи інший шлях для відступу чи принаймні місце, де можна сховатися. Її ліхтарик пронісся червоно-білою плиткою на підлозі та порожніми скляними буфетами. Кафетерій «КаДеВе», серце нового відділу харчування. Алекс перетнула поверх, йдучи повз полиці, заповнені банками з мармеладом. А потім раптово зупинилася. Алекс шукала прохід у побіленій фанерній стіні, заставленій такою кількістю полиць, що її тимчасовий характер був майже непомітним. Нарешті вона знайшла маленькі непоказні дверцята за торговою стійкою, там був доволі простий замок, який можна було легко відкрити. Вона прослизнула всередину і знову зачинила двері. Одразу за ними шлях перегородив стос дощок, і все приміщення було схожим на будівельний майданчик. Яку продукцію тут продаватимуть, було поки незрозуміло, адже більшість полиць ще треба було зібрати. Алекс перетнула кімнату й знайшла двері зі сходами, що вели нагору.

Вона не знала, куди йти, знала лише одне: вона нізащо не потрапить до рук переслідувачів. Відтоді, як вона жила на вулиці, це було її найважливіше правило: ніколи не дозволяй поліцаям себе зловити! Вже шість місяців вона боїться, що поліція може забрати її та звинуватити у смерті Бекмана. Або, що ще гірше, вони можуть її допитувати й катувати, поки не дізнаються, що це Карл застрелив того довбаного нациста. А його сестра стояла поруч і все бачила. І була у всьому цьому винною. Принаймні Алекс так іноді думала: що саме вона зробила свого брата вбивцею. І знову все в ній запротестувало проти цього, тому що без усього того лайна з «Червоним фронтом» Карл взагалі не мав би рушниці й не зміг би стріляти у Бекмана.

Але у нього вона була. І він стріляв.

Алекс вимкнула ліхтарик і прислухалася. Вона чула голоси, в цьому не було жодних сумнівів. І ці голоси ставали голоснішими. Вони були нагорі. Звісно, поліцаї прочесали й шостий поверх, вони були не настільки дурні, щоб їх було можливо обдурити ліфтом, залишеним на п’ятому. Пару разів блимнуло, а потім і тут загорілося світло. Алекс інстинктивно відійшла до темних сходів, хоча бар’єр будівельного майданчика і закривав її від інших очей. Принаймні поки що.

Цікаво, що подумали перехожі на вулиці, коли незадовго до півночі всі поверхи в «КаДеВе» раптом яскраво засвітилися?

Алекс закинула сумку на плечі й піднялася вузькими темними сходами. Треба вийти звідси доти, доки поліцейські не помітили ту фанерну стіну й не вирішили зазирнути за неї. Вона пролізла через два темні горищні приміщення, потім стала перед замкненими дверима, але це не було проблемою для її інструменту, що легко зламував замки. На неї подув холодний вітер, і вона опинилася надворі, в саду на даху, що височів над містом. Там, серед моря будинків та світла, яке сяяло різними кольорами у вуличних каньйонах, похмуро височіла Меморіальна церква{4}. Шум транспорту раптом знову став голосним і чітким для її вух, не таким приглушеним, як всередині будівлі. Сигнал автомобіля нагадав їй, що там внизу на неї чекають життя і свобода. Тільки як туди дістатися? Вітер холодно подув в обличчя Алекс, ніби хотів дати їй зрозуміти, що вона потрапила на незнайому територію. Рана на її руці пульсувала дедалі сильніше. Алекс перехилилася через парапет даху й подивилася вниз. Напис «КаДеВе» сяяв у ночі та відкидав своє неонове світло на крутий дах, помережаний вікнами та мансардами. Жодної можливості, щоб якось звідси спуститися. Вона могла тільки молитися, щоб поліцейські не додумалися шукати тут. Хто ж був настільки дурним, щоб втекти на дах? Ну, Александра Райнгольд була досить дурною, але, зрештою, поліцаї не могли цього знати.

«От дурна корова», — лаяла вона сама себе, — «ти дозволила загнати себе в пастку»!

Ні, вона мала повернутися, якось пройти повз поліцейських і спуститися вниз, на перший поверх, і вийти звідси. Проте залишалося зрозуміти, як це можна зробити. Алекс повернулася до сходів, зупинившись на мить і прислухавшись після того, як зачинила двері. Нічого не чути, все ще було темно. Лише коли вона переконалася, що нікого нема, вона повільно спустилася темними сходами, крок за кроком, і відчинила внизу двері, що вели назад на світло. Голосів більше не було чути. Невже поліцейські знову пішли? У будь-якому разі на будмайданчику нікого не було видно. Дивно, що вони сюди не зазирнули.

Але вони залишили світло увімкненим. Це змусило Алекс замислитися. Вона якомога тихіше підкралася до фанерної стіни й визирнула крізь невелику щілину.

Прокляття! Біля ліфтів стояв синій мундир.

Поліцаям навіть не довелося робити якусь роботу і все прочісувати, достатньо було того, що вони охороняли всі виходи.

Алекс відступила до задньої частини будмайданчика. Вона обережно відчинила одне з вікон на західній стороні й була вражена тим, наскільки гучним раптом став зовнішній шум. Вона сподівалася, що біля ліфтів цього ніхто не почув. Алекс висунула свою голову в нічне повітря, яке пахло бензином і дощовими хмарами, й визирнула назовні. На відстані добрих чотирьох метрів вона впізнала галерею, що простягалася майже навколо всієї будівлі на п’ятому поверсі, а за нею зяяла безодня Пасауерштрасе. Вона могла повиснути на підвіконні, сповзти вниз якомога нижче, а потім стрибнути. Це було можливо. Роздумуючи про те, що вона могла б отримати від такого сміливого кроку, вона помітила фігуру, яка принишкла у віконній ніші внизу на галереї.

Бенні.

Отже, копи вже вигнали бідолаху на вулицю. Він не помітив її, просто пригнувся у своїй схованці й не спускав очей з дверей. Алекс знову зачинила вікно. Прокляття! Як вони збиралися вибратися з усього цього?

Поріз на її руці знову почав пульсувати. Який жахливий день! Забирайся звідси геть! Алекс відчинила двері на південній стороні торгового залу, тут теж було темно. Вона прислухалася у темряві й лише коли переконалася, що не чує жодних кроків чи голосів, знову увімкнула ліхтарик й побачила у його тривожному світлі довгий коридор. Офісне крило, зо­всім нове, стіни пахло свіжим тиньком. Вона повільно йшла коридором, не звертаючи уваги на двері з обох боків, там був поворот наліво, можливо, за рогом були ще одні сходи. Перш ніж завернути за ріг, Алекс вимкнула ліхтарик й помітила слабке світіння. Вікно у кінці коридору пропускало втомлене, рідке світло в будівлю. Зовні Алекс впізнала протипожежну стіну, яка звідси мала вести у службовий двір. Чудово, фройляйн Райнгольд, все за планом, на жаль, всього лише на кілька поверхів вище!

Тим часом почався дощ. Алекс не хотіла нічого іншого, як стояти під цим дощем, посеред дощу, який зіпсував їм стільки літніх днів. Вона дивилася крізь вікно на дощ і посилала до неба свою молитву. Боже милий, якщо ти десь там і ти мене чуєш, дозволь мені піти звідси, у будь-який спосіб, тільки дозволь мені піти звідси, і я заплачу будь-яку ціну, навіть піду до церкви. Вона заплющила очі, щоб підкреслити свою молитву, і слухала стукіт крапель дощу. Щось у цьому звуці змусило її зупинитися й відкрити вікно. Дощ створив неабиякий шум, а в перервах він звучав так, наче хтось знову і знову бив молотком по маленькому ковадлу. Алекс висунула голову у відкрите вікно і подумала, що це їй сниться. У той момент вона була твердо переконана, що зобов’язана цим лише своїй молитві.

Пожежна драбина!

Залізні сходи вели у двір поверх за поверхом. Алекс заховала ліхтарик і закинула сумку на плечі. Потім ступила на ґрати й обережно поглянула вниз: унизу акуратними рядами стояла ціла армада вантажівок та фургонів, але загалом подвір’я було порожнім, синіх мундирів ніде не було видно. Поліцейські не подумали про пожежну драбину, схоже, просто прогляділи її.

Алекс схопилася за вологий поручень і почала спускатися хиткими сталевими сходами, повільно, крок за кроком, постійно стежачи за двором і вікнами. Вітер дмухав дощем їй в обличчя, сталевий каркас хитався й рипів під її кроками, однак метр за метром вона наближалася до землі. Сильного дощу не було, але вона промокла наскрізь, ганчірка на руці розквасилася, а сумка щохвилини ставала важчою.

Потім, нарешті, вона впала. Вона насправді це зробила.

Якби вона могла розповісти Бенні про пожежну драбину!

Сподівалася, що йому пощастило, так само як і їй. Вона повільно пробиралася до під’їзної дороги, що вела на Пасауерштрасе, захищена фургонами, акуратно припаркованими поруч. Ворота були зачинені, вона цього й очікувала. Алекс розкрила гачки, які їх зачиняли, вони трохи тремтіли й зайняли трохи більше часу, ніж зазвичай, але замок у великих залізних воротах було зламати нескладно.

Ворота заскрипіли, коли вона їх зрушила. Вона обережно відчинила їх, зробивши лише невеликий прохід, достатній для того, щоб можна було прослизнути.

А потім вона опинилася надворі! На вулиці, на волі! Їй ще ніколи так не подобалося чути шум транспорту на Тауенцієнштрасе, вона дихала повітрям так, наче воно відрізнялося від повітря всередині, ніби тільки тепер вона могла знову правильно дихати після занадто довгого занурення у воду. Дощ вщух. На Пасауерштрасе мало що відбувалося, там було кілька пішоходів, що поспішали, закривали свої парасольки, дві-три машини хлюпали по калюжах, ніхто не звертав на неї уваги. Вона відкинула голову й глянула на фасад універмагу, який тут, на Пасауерштрасе, вінчала велика неонова вивіска. Він мав святковий вигляд, майже як на Різдво, сяючий вночі універмаг. Алекс не могла не думати про Бенні, який шукав вихід десь у тій величезній коробці, і в ту ж мить вона побачила його — він перекидався на сталевому поруччі галереї. Якого біса він там робив? Здавалося, що він недалеко віді­йшов від того місця, де вона помітила його ще кілька хвилин тому.

Він пройшов весь шлях до кінця і тепер стояв на виступі галереї, який, мабуть, був не більш ніж пів метра завширшки, й тримався обома руками за поруччя. В Алекс перехопило подих. Звісно, він не хотів лізти з важкою сумкою на спині, але було схоже, що у нього не було іншого виходу. Бенні миттєво присів навпочіпки, спершись обома руками на виступ, повільно опустив свій тулуб, поки не повис там чорною тінню, звісивши ноги, прямо перед одним з освітлених вузьких вікон. Його ноги були занадто далеко до сусіднього підвіконня, він так і не спустився туди, який у нього був план? Алекс почула коротке зітхання жаху й обернулася. Там стояв худорлявий чоловік в окулярах в нікелевій оправі й у капелюсі-казанку, теж закинувши голову.

Тепер над поруччям з’явився силует поліціянта, а у світлі ненадовго спалахнула зірка на його службовому капелюсі. Алекс зрозуміла, чому Бенні висить ззовні галереї: він хотів сховатися, а фасад був його останнім притулком. Але синій мундир, мабуть, теж уже помітив його; він нахилився через поруччя, оглядаючи виступ, ніби знав, що там хтось має бути. А потім підійшов до того місця, де висів Бенні.

Алекс треба було тікати, але вона не могла поворухнутися, вона стояла на Пасауерштрасе, ніби міцно вросла в асфальт.

— Поліціянт вже поруч, — почула Алекс голос чоловіка в окулярах в нікелевій оправі. — І чому той самогубець з усіх місць обрав саме «КаДеВе»!

Алекс хотіла щось відповісти, але нічого не сказала. Вона не могла чітко бачити, що саме там відбувається, лише те, що поліціянт зараз був поруч із Бенні й також переліз через поруччя. Чи він хотів допомогти йому піднятися? Але синій мундир не зробив ані найменшого руху, щоб нахилитися, він залишився стояти, опустивши голову, ніби розмовляв з Бенні.

Потім вона почула короткий крик Бенні й здригнулася. Невже він втрачав свої сили? Не може бути! «Він здасться», — подумала вона, адже у нього не було іншого вибору, як піднятися і дозволити себе заарештувати. Голова поліціянта все ще була опущена, і в сяйві рекламних вогнів Алекс побачила його обличчя, схоже на гнівну гримасу. Що там сталося? Невже Бенні знову не зміг тримати язика на припоні? Вона знову почула його крик, це був протяжний крик, відмінний від попереднього, більш відчайдушний. Тепер він кричав, як хлопчина, яким він був, а не як чоловік, яким хотів бути.

Алекс нахилила голову так, що в неї заболіла шия, але вона не могла відвести погляду. Чому він відпускав зараз праву руку, як він збирався триматися там однією лише лівою рукою з важкою сумкою на плечі? Вона дивилася на нього і не могла повірити у те, що бачила. Поки вона нарешті не зрозуміла, хоча й не хотіла цього розуміти.

Ані крику, ані писку, він провалився крізь ніч зовсім безшумно. Їй не хотілося вірити, що це був Бенні, це німе тіло, яке падає на землю.

Вона більше нічого не чула, поки його тіло не вдарилося об землю. Глухий удар, наче мішок картоплі випав з вантажівки, і тріск водночас.

Тоді все затихло.

Заціпеніння, з яким вона дивилася на падіння, коли не могла ані поворухнутися, ані навіть моргнути, нарешті втратило свою хватку. Там лежав Бенні, в десяти метрах від неї, дивно викривлений і нерухомий. Алекс підбігла й присіла біля нього. Крові, як не дивно, майже не було. Очі Бенні були заплющені. Над нею хтось ахнув: це підійшов і витріщився чоловік в окулярах у нікелевій оправі.

— Мерщій викликайте «швидку»! — прошипіла до нього Алекс.

Чоловік знизав плечима, більш безпорадно, аніж питаючи, і зник із поля зору.

Алекс нахилилася до Бенні й почула його хрипке дихання. Він був живий! Вона так і знала!

Вона опустилася на коліна, підняла його голову й погладила волосся. Він розплющив очі, його дихання прискорилося й захрипло.

— Алекс, — сказав він, упізнавши її.

— Не розмовляй, скоро приїде «швидка», і тобі допоможуть.

— Мені шкода, Алекс. Я все зіпсував.

— Не кажи дурниці!

— Я не міг... більше не міг триматися, він наступив мені на пальці.

Коли Бенні намагався дихати, почувся свист. Йому ставало все важче говорити.

— Не говори так багато, Бенні, не говори так багато.

— Ти маєш тікати звідси... інакше вони тебе дістануть. Це дуже погані хлопці...

Вона підняла очі, поліцай все ще стояв і дивився вниз, пояснюючи щось своєму колезі і вказуючи на неї, вказуючи на Алекс та Бенні внизу на Пасауерштрасе. Інший поліцейський почав розмовляти зі своїм колегою, мабуть, сварячи його. Але це вже не могло нічого скасувати.

Бенні знову перевів подих, його легені захрипіли, Алекс подивилася на нього, і з його рота хлинула кров.

— Бенні! — кричала вона на нього. — Тримайся, хлопче, тримайся!

— Алекс, — він спробував посміхнутися. — Ти колись зі мною потанцюєш, обіцяєш?

— Обіцяю, — сказала вона, відчуваючи, як у неї течуть сльози.

Його вдихи ставали все коротшими й коротшими, з його рота вирвався черговий потік темної крові, Алекс витерла його рукавом. Бенні дивився на неї, продовжував дивитися на неї з тугою в очах, наче він прощався. Потім він заплющив очі.

— Ні, — благала Алекс, — не здавайся, чуєш? Не здавайся! «Швидка» вже тут.

Бенні більше не розплющував очей. Хрипи ставали дедалі гучнішими, а тоді раптово припинилися, ніби хтось вимкнув якийсь пристрій.

— Ні, — закричала Алекс, — ні! Ти не можеш так просто померти! Ти не повинен!

Вона кричала на нього, але знала, що він більше не чує її. Його голова повільно опустилася на тротуар.

Алекс озирнулася. Кілька глядачів прийшло з Тауенцієнштрасе. Ані чоловік в окулярах, ані швидка допомога ще не з’явилися. Але з непримітних бічних дверей «КаДеВе» вийшла пара чоловіків в уніформі.

Вона витерла сльози й побігла.

— Тримайте того хлопця! Це один із них!

Алекс не оберталася, знаючи, що тепер вони полюють на неї. Їй довелося продиратися через перехожих, вона відштовхнула елегантну даму, яка впала на віконні ґрати, й побігла до натовпу, що котився по Тауенцієнштрасе. Треба десь сховатися, а потім втекти. За її спиною пролунав свист, а потім хтось закричав:

— Стій на місці! Ані руш! Поліція!

Вона побігла далі, через перехід на Тауенцієнштрасе, повз голосні машини. Таксі зупинилося зі скрипом гальм, водій почав лаятися, але Алекс не чула його. Після того що сталося з Бенні, вона раптом злякалася за своє життя. Вона пірнула через розділювальну смугу якраз перед трамваєм, водій якого дзвонив у попереджувальний дзвінок, і побігла далі, у тому ж напрямку, що й трамвай, який неквапливо їхав на схід. Її погляд упав на попереджувальний знак, який суворо забороняв застрибувати всередину під час руху транспорту. Подумавши лише мить, вона прискорилася й заскочила на платформу, опинившись всередині, вона спробувала кинути погляд у вікна з іншого боку, які переважно були заблоковані пасажирами. Там вони й стояли, її переслідувачі. Двоє синіх мундирів чекали, коли трамвай, який уже починав огинати станцію «Віттенбергплац», нарешті знову відкриє їм шлях. Алекс продовжувала пробиватися далі, ігноруючи крики людей. Вона подивилася на номер маршруту. Шостий. Він їхав до Шенеберга{5}. Не зовсім її напрямок, але якщо вона знову вийде на «Віттенбергплац», поліціянти її помітять. Трамвай зупинився, і натовп заворушився. Вийшло більше людей, ніж зайшло, Алекс спостерігала, як її сховок стає все меншим. Вона продовжувала дивитися у вікно, але не могла побачити жодного синього мундира. Останнім пасажиром, який сів у трамвай, був товстун, до якого вона одразу ж наблизилася. Вона не спускала очей з дверей, ховаючись за товстуном. Ні, в останній момент у трамвай не заскочив жоден синій мундир. Раптом пролунав сигнал, і трамвай знову поїхав. З кожним метром він набирав швидкість, з кожним метром напруга всередині Алекс спадала. Вона залишила поліціянтів позаду!

Раптом вона відчула, як рана на її руці знову запульсувала. Кров уже просочилася крізь імпровізований бинт. Пов’язка, яку наклав Бенні. Можливо, десь годину тому, не могло пройти більше. Горе захопило її раптово, наче дика тварина, що затаїлася непомітно в темному кущі. На її очі навернулися сльози, і вона не могла втриматися. Вона заридала так нестримно, як не плакала за всі останні роки.

Лише коли вона заспокоїлася й витерла сльози рукавом, то зрозуміла, що всі в трамваї дивляться на неї.

— Чого витріщилися? — кинула вона, і люди, які щойно дивилися на неї з жалем, відійшли від неї подалі.

2

Ось, що ти отримуєш за те, що приходиш вчасно: тобі доводиться чекати. Рат перевів свій погляд з малюнків на стіні на свої нігті. На піджаку він виявив невелику жирну пляму. Він вже занадто довго носив цей сірий костюм; якби він знав, що керівництво захоче його сьогодні бачити, то вдягнув би коричневий, його нещодавно почистили. Принаймні його нігті були чистими.

Рената Грейліх продовжувала стукати по своїй друкарській машинці, наче була сама в кімнаті.

— Доктор Вайс все ще на нараді. Будь ласка, присядьте на хвилинку, — це все, що сказала секретарка, і Рат сів. Він чекав.

Йому здавалося, що він перебуває у приймальні лікаря. Лікаря, котрий поставить якийсь неприємний діагноз, про який ти нічого не знаєш, окрім того, що він точно буде неприємним. Коли його викликало керівництво, зазвичай це стосувалося якихось неприємностей. Навіть якщо Рат при всьому своєму бажанні не міг пригадати, щоб він порушував будь-які правила служби за останні кілька тижнів. Він повернувся на службу лише тиждень тому після двох тижнів літніх канікул — він провів кілька днів у Кельні та тиждень на Балтійському морі із Шарлі. Він би залюбки позбувся обох подо­рожей.

Телефон задзвонив, і Рената Грейліх підняла слухавку.

— Так, докторе, — сказала вона, цілеспрямовано потягнувшись за текою на своєму столі. Не сказавши більше ані слова, вона зникла за м’якими дверима.

Рат глянув услід секретарці й схопив із столика газету, тепер він нарешті відчув себе так, ніби справді відвідує лікаря. Він мляво гортав сторінки про велику політику, суперечки про відшкодування збитків, заходи жорсткої економії, аж поки не застряг на заголовку в місцевому розділі:

Нічне переслідування злочинців у «КаДеВе».  

Підліток-злодій загинув.

Випадок, який Геннат розглянув у конференц-залі сьогодні вранці: двох викрадачів коштовностей спіймали на гарячому в «Універмазі Заходу» на вихідних, один спробував свої сили в лазінні по фасаду і заплатив за свою безрозсудність життям. Це був молодий хлопець, не більше шістнадцяти чи сімнадцяти років, вони ще не визначили його особу. Його спільник втік із частиною награбованого.

Судячи з того, що було описано у статті, здавалося, ніби поліція полювала на хлопця до смерті. А про те, що дозволяти себе замкнути в універмазі, щоб потім розчистити там вітрини ювелірних виробів, було не зовсім законно, — про це в газеті не було сказано ані слова.

Двері у Святая святих знову відчинилися, але вийшов не Грейліх, а поліціянт, який наче зійшов прямо зі сторінок книжки з картинками: з ківером{6} під пахвою та у синій формі, яка була щойно випрасувана й бездоганно чиста, без єдиного ворсу. Цей чоловік, очевидно, знав, як протистояти віцепрезиденту поліції. Рат поклав газету на жирну пляму на своєму костюмі. Поліціянт привітав його кивком.

— Який там настрій? — запитав Рат.

— Ось такий, — поліціянт вказав на газету. — Ви читали новини про вихідні?

— Так, я в курсі справи.

— Тоді ви можете приблизно уявити настрій доктора Вайса, — поліцейський знизав плечима, ніби був зобов’язаний дати пояснення. — Я керував цією злощасною операцією в «КаДеВе» позаминулої ночі, — сказав він.

— Погано! — вигукнув Рат.

— Погано — це навіть не те слово. Це був кошмар.

— Повірте мені, я знаю, що ви відчуваєте. Моя порада: не сприймайте це занадто близько до серця, це не ваша вина, такі речі іноді трапляються в поліції.

— Звучить добре, як ви це кажете. Але я все одно маю звернутися до відділу вбивств, — поліцейський вдягнув свій ківер. — Для чого вас викликали?

— Якби я знав, — відповів Рат.

Синій мундир коротко віддав честь, щоб попрощатися.

— Все буде не так вже й погано, — сказав він і зник у коридорі.

Невдовзі після цього у приймальні знову з’явилася Рената Грейліх і запросила Рата до кабінету. За столом сидів заступник начальника поліції і щось записував у свій блокнот. З його обличчя було важко сказати, про що саме піде мова.

— Пане комісаре, будь ласка, сідайте, — сказав він, не підіймаючи голови.

Рат сів і подивився у вікно, поки Вайс спокійно закінчував свої записи. Надворі блищав на сонці будівельний кран біля Александерхауза, підіймаючи у повітря цілу в’язку залізної арматури. Нарешті Вайс закрив блокнот і подивився на Рата крізь товсті окуляри. «Наче старший викладач дивиться на мене на іспиті, перед тим як поставити своє перше запитання», — подумав Рат.

— Пане комісаре, у вас є брат у Сполучених Штатах, чи не так?

Рат очікував будь-які питання, окрім цього.

— Пробачте, пане віцепрезиденте?

— Якщо моя інформація правильна, ваш брат Северін Рат живе в Америці...

— Так, все правильно, але...

— І ви бували у нього раніше...

Звідки Вайс узяв цю інформацію? Ніхто не знав про ту подорож, навіть Енгельберт Рат, його батько, керівник кримінального відділу, від якого мало що можна було приховати. Навесні 1923 року Гереон три місяці пробув у США, шукаючи брата. Батьки думали, що він проводить семестр за кордоном у Празі, — завдяки листам, які звідти надсилав Пауль.

— Ви на диво добре поінформовані, — сказав Рат, відновивши контроль над собою та своєю мовою.

— Це частина моєї роботи, — відповів Вайс, і це прозвучало без жодного натяку на іронію. — Пане комісаре, ви чули про Бюро розслідувань?

— Це американська федеральна поліція...

Вайс, здавалося, був задоволений відповіддю Рата. Він кивнув і відкрив свій тонкий портфель.

— Я маю для вас доручення, пане комісаре, — нарешті сказав він. — Спеціальне завдання, де знання звичаїв США, безперечно, може бути перевагою. Наскільки хорошою є ваша англійська?

Рат знизав плечима.

— Досить хорошою, я думаю. У будь-якому разі американці розуміли мене, а я зрозумів їх.

До чого, хай йому грець, хилить віцепрезидент?

Вайс штовхнув теку через стіл.

— Це прийшло телеграфом декілька днів тому, — сказав він. Рат проглянув першу сторінку: Авраам Ґольдштайн, місце народження: Бруклін, Нью-Йорк. Особисте досьє.

— Наші американські колеги телеграфували нам це, — вів далі Вайс, — бо вони хочуть попередити нас про цю людину. Бюро вважає, що він є членом нью-йоркського бандитського синдикату.

— Чудово. А нам що до цього?

Вайс підняв брову, перш ніж відповісти.

— Авраам Ґольдштайн на прізвисько Красень Ейб прямує до Берліна. Минулої ночі він пройшов митну службу в Бремергафені{7}.

— Якщо він такий поганий хлопець, чому американці так просто дозволяють йому виїхати з країни?

— Бо у них немає причин для арешту. Цей чоловік — наче чистий аркуш. У молодості Ґольдштайн був кілька разів на обліку за крадіжки, пошкодження майна, нанесення тілесних ушкоджень, але відтоді нічого, немає навіть незаконного паркування. Кілька нерозкритих смертей у гангстерському середовищі повинні бути на руках Ґольдштайна; його колеги вважають, що він — вбивця, який вбиває від імені італійських та єврейських бандитських синдикатів. І працює настільки добре, що не залишає жодних слідів. Безперечним є те, що він має контакти з впливовими людьми з кримінального світу. Але за таке не садять.

— Ґольдштайн — єврей?

— Саме так, — Вайс не здригнувся. Ніби цей факт не мав значення. Але, звісно, це було не так. Єврейський гангстер у Берліні, одна ця новина сама по собі налила води на млин антисемітів. Навіть повідомлення про шахрайство братів Склареків у багатьох газетах характеризувались явно антисемітським підтекстом. Рат раптом зрозумів, чому Вайс зробив цю справу першочерговим завданням.

— Що планує Ґольдштайн у Берліні? — запитав він. — Є якісь підказки?

— Жодних, — похитав головою Вайс. — Ми не маємо ані найменшого поняття. Єдине, що є певним, це те, що він прийде сюди, — віцепрезидент знизав плечима, майже вибачливо. — У Ґольдштайна туристична віза. Можливо, він справді відвідає лише Зимовий сад і Палац спорту чи з головою пірне в нічне життя, як інші туристи, які приїжджають сюди, бо у нас все дуже дешево. Все можливо.

— А яку роботу він може виконувати в Берліні? Збирається усунути якусь людину, яка створює проблеми для нью-йоркців?

Вайт скептично скривився і знизав плечима.

— Є лише слабкі зв’язки між місцевим криміналітетом та американськими гангстерськими синдикатами. Здебільшого це контрабанда наркотиків та алкоголю. Я не вірю, що війна американських банд досягне Європи.

— Ми не зовсім живемо у мирі, якщо згадати останні декілька тижнів, — сказав Рат. — Можливо, хтось із наших великих хлопців покликав Ґольдштайна. Тому що у нього є робота для нього...

— У місті насправді відчувається певна нервозність, — сказав Вайс, — Клуби перснів{8} знають про це. Ще до того, як Бюро відправило нам це повідомлення, наші інформатори повідомляли від бандитів чутки про те, що в місті очікують прибуття якогось американця.

— І що ми тепер будемо робити з цим чоловіком? Якщо американці не можуть його заарештувати, що ми можемо зробити?

— Ми стежимо за Ґольдштайном. Цілодобово. І робимо це так, щоб він помітив. Цей чоловік повинен знати, що він перебуває під наглядом і що він не може зробити жодного кроку без відома поліції. Якщо він справді приїжджає до Берліна, щоб когось убити, ми повинні показати йому, що йому краще одразу повертатися додому. З порожніми руками.

— При всій повазі, пане віцепрезиденте, хіба це не завдання для відділу розшуку?

— Я точно не збираюся обговорювати з вами чиїсь обов’язки, — раптом голос Вайса пролунав різко й грубо, як у дворі казарми, це був голос, який не терпить жодних заперечень. Можна було сказати, що цей чоловік служив на війні офіцером. — Як ви самі щойно зазначили, — продовжив він, — це робиться для того, щоб запобігти вбивству. Я вважаю, що лише це повинно пояснити вам важливість цього завдання.

Рат кивнув, наче школяр.

— Ви будете керувати цією операцією. Оберіть кількох людей і вирушайте. Ґольдштайн забронював люкс у готелі «Ексельсіор». Ви там усе знаєте, чи не так?

Рат деякий час жив у «Ексельсіорі», коли приїхав до Берліна добрих два роки тому. Правда, не в люксі, а в одномісному номері найдешевшої категорії. Вайс, здається, також зібрав про це інформацію.

— І що мені робити? Забрати Ґольдштайна з вокзалу з букетом квітів?

Вайс не поворухнувся.

— Для мене не має значення, чи зустрінете ви його на пероні чи в готелі. Але від самого початку ви маєте чітко дати зрозуміти цьому чоловіку, що він повинен поводитися у нас в гостях належним чином. Він повинен...

Задзвонив телефон. Вайс зняв слухавку.

— Так, у чому справа? — сказав він сердито.

Рат не був упевнений, що зустріч вже закінчилася; він залишився сидіти на своєму місці.

Вайс зробив серйозне обличчя, коли слухав телефон.

— Я виїду сам, — сказав він нарешті. — Нехай приїде машина і повідомить Гайманнсбергу.

Він поклав слухавку.

— Гадаю, ми все вирішили, пане комісаре, — сказав він Рату. — Беріться до роботи, а завтра особисто доповісте мені, як усе проходить. Я мушу їхати. В університет.

Насправді Вайс, мабуть, не хотів більше нічого говорити, але тоді він побачив запитальний вираз обличчя Рата.

— Студентські заворушення, — сказав він. — Директор звернувся по допомогу до поліції.

3

Які ж ці німці кумедні. Скрізь хотіли бачити його паспорт. На кораблі, в порту, в потязі. А тепер ще й у готелі. Він спостерігав, як працівник рецепції уважно записує його ім’я, адресу та номер паспорта у велику реєстраційну книгу, оббиту чорною шкірою.

— Ми не очікували вас так рано, містер Ґольдштайн, — сказав чоловік, чий проділ на голові виглядав так, ніби він був накреслений під лінійку, й відсунув його американський паспорт назад через стійку, — проте номер три-нуль-один вже готовий до вашого заселення. — Він вимовив прізвище ґольд-штайн, як це робили всі у цій країні.

Ґольдштайн поклав свій паспорт до кишені.

— Щиро вам дякую.

— Ах, ви розмовляєте німецькою! — Адміністратор звів брови і ненав’язливим рухом вказівного пальця вказав на сторінку із золотою облямівкою.

— Звичайно.

Вираз обличчя клерка залишався байдужим, коли він передавав ключі від кімнати посильному.

— Триста один, — сказав він, і хлопець завантажив валізи на візок.

— Пане, будь ласка, слідуйте за мною, — сказав швейцар і почав штовхати візок до ліфтів. У своїй трохи затісній лівреї він був схожий на дресовану мавпу, яка втекла від свого шарманщика. Ґольдштайн дивувався, чому вони не видали хлопцю, який носив на своєму кашкеті золоті цифри «тридцять сім», щось його розміру.

Як Рахель Ґольдштайн, яка завжди змушувала свого єдиного хлопчика носити штани доти, доки навіть останній волоцюга не помітить, що вони вже занадто короткі. Рахель Ґольдштайн, яка залишала свою похмуру квартиру лише для того, щоб піти до синагоги чи на ринок. Яка все життя відмовлялася говорити мовою нової батьківщини. Ейб ніколи не зрозумів, чому вони взагалі поїхали в Америку, його батьки, чиє життя проходило на таких нечисленних квадратних метрах, що він дивувався, навіщо їм для цього потрібна була така велика країна і таке велике місто. Він ніколи не витримував ув’язнення. Навіть будучи ще маленьким хлопчиком, він якомога частіше виходив з квартири. Коли його мати помирала, це остаточно вигнало його на вулицю. Поки мати боролася з черевним тифом, а батько посилав марні молитви до неба, син дедалі частіше бовтався біля Вільямсбурзького мосту{9} з Мо та його хлопцями, які його поважали, хоча й були на декілька років старшими. Батько відправив його до друзів, а потім в інтернат, але Ейб тікав від цих його спроб. Банда Мо була його родиною, і більше він не потребував нікого. У чотирнадцять років Ейб Ґольдштайн заробив свої перші гроші й за один день отримав більше, ніж його батько — за декілька тижнів. На вулиці почали говорити про нього після смерті матері, коли він востаннє був у синагозі на її похороні, а потім говорили ще більше, коли він з’явився п’яним на кладовищі на похороні батька. Люди все ще говорили про нього, але тепер вже з повагою. Це було єдине, що мало значення.

Ліфт майже безшумно мчав вгору. Вони двічі зупинялися, але лише після того, як ліфтер викликав третій поверх, багажна кабіна знову почала рухатися. Номер 301 розташовувався неподалік від ліфтів, одразу за рогом, і вони вже стояли перед ним. Швейцар відімкнув двері, і Ґольдштайн увійшов. Здається, що поки все гаразд. Саме той комфорт, якого можна було очікувати в цій ціновій категорії. Простора й світла вітальня, великі вікна, з яких виднівся величезний дах вокзалу, прямо перед ними стояв великий письмовий стіл, біля стіни була зручна зона відпочинку з м’якими меблями, ваза з фруктами на столі та подвійні двері праворуч, що вели до спальні. Швейцар відніс багаж до кімнати й тепер з очікуванням стояв у дверях, ледь помітно піднявши одну долоню догори. Ґольдштайн сунув у його руку доларову купюру — він ще не встиг обміняти долари на німецькі гроші — і почекав, поки посильний попрощається і зачинить за собою двері.

Коли він нарешті залишився сам, він підійшов до вікна й запалив цигарку. Хмари скупчилися над дахом вокзалу, але сонце пробивалося крізь них і освітило юрбу перед круглими цегляними арками, з-під яких виринали люди з валізами та без них, які спішили до таксі або прямували до автобусної зупинки чи трамваю. Отже, він був у Берліні. Він пускав у вікно сигаретний дим і дивився на місто за ним. Він не знав, чого йому тут очікувати, і це сповнювало його тривогою. Невже він справді здійснив цю довгу подорож лише для того, щоб побачити людину — чи, можливо, побачити її смерть, — смерть людини, про яку він не знав нічого, окрім ім’я, яка для нього навіть не мала обличчя?

Шум змусив його здригнутися. Він пролунав зі спальні. Він поклав цигарку в попільничку і автоматично потягнувся до поясу, але пістолета там не було, він ще не звик до цього. Він узяв преспап’є зі столу й тихо підійшов до з’єднаних дверей, бронзовий птах був готовий до удару. Він не міг уявити, що тут ховається хтось із людей Товстуна Мо, рука пузаня не сягала так далеко, але Ейб Ґольдштайн завжди чинив правильно, коли в екстреній ситуації був трохи обережнішим за інших людей. Він повільно висунув голову вперед і зазирнув у кімнату через напіввідчинені двері. Біля протилежної стіни стояло величезне ліжко, вкрите атласною ковдрою кольору шампанського, а з обох його боків стояли тумбочки. Праворуч від туалетного столика двері вели у ванну кімнату. Вона була відкрита, й там він побачив гарні округлі форми дівулі у чорній спідниці й білому фартуху. Покоївка, вочевидь, працювала не зовсім за графіком, принаймні вона все ще розвішувала білі рушники на перекладину. Він насолоджувався видом на сідниці, які рухалися вперед-назад ще декілька секунд, а потім голосно й чутно прокашлявся. Дівчина повернулася, наче злякалася, як він спочатку подумав, але потім побачив її очі й зрозумів, що вона навмисне дозволила себе впіймати. Вона любила чайові.

— Вибачте, пане, — вона зробила ввічливий реверанс і опустила очі додолу, що, на її думку, мало виглядати як збентеженість, але її очі знову зухвало спалахнули, щойно вона знову їх підвела. — Перепрошую, пане. Я Маріон, покоївка. Ваша покоївка.

Її англійська була зовсім непоганою. І, очевидно, вона знала, що новий гість — американець.

— Я ціную покоївок, які сумлінно ставляться до своїх обов’язків, — сказав він. — Будь ласка, не дозволяйте мені переривати вашу роботу.

— Я насправді вже закінчила тут, — вона кинула на нього ще один свій абсолютно невинний погляд. — Якщо я більше не потрібна пану...

Він витягнув пачку доларів і поклав їй у руку три купюри.

— Дивлячись на вас, я впевнений, що ви можете стати мені у пригоді.

— Завжди до ваших послуг, пане. Кличте Маріон, я маю йти.

Вона поклала долари до кишені, наче такі чайові були звичайною справою, і сунула стопку рушників під пахву. Її профіль також був вражаючим. Коли вона проштовхнулася повз нього, вона недбало торкнулася його, і Ґольдштайн відчув, як кров запульсувала між його ногами. Він пішов за дівчиною у вітальню, але Маріон вже відчинила двері в коридор.

— Маріон, — швидко покликав він, перш ніж вона пішла, і вона зупинилася на порозі, чекаючи. Позаду неї коридором пройшов літній джентльмен, який з цікавістю подивився на покоївку. Заради безпеки Ґольдштайн перейшов на англійську.

— Чи можу я побачити вас знову, Маріон? — спитав він. — Знаєте, мені може знадобитися компанія в цьому місті...

Вона стояла на порозі й дивилася на нього своїми великими блакитними очима так, що тепер він чітко відчув свою ерекцію. Напевно, вона могла це помітити, але йому було все одно.

— Мені справді треба вже йти, — сказала вона. — Але я закінчую роботу о четвертій.

— Я буду тут. Просто постукайте.

4

Рігерштрасе не була гарною вулицею, але тут вона була найпотворнішою, саме в цьому місці. Ніби Каллі свідомо вибрав найпаскуднішу адресу, яку тільки можна було знайти в цій місцевості. Алекс проїхала на «дев’ятці» до Бальтенплац, а решту шляху пройшла пішки, тепер вона відклала важку сумку і на мить зупинилася перед вітриною. На склі білою фарбою було написано «Ебергард Каллвайт: Купівля-продаж», а за склом припадав пилом всякий мотлох: патефон, друкарська машинка, електропилосмок, телефон, чотири стільці, жоден з яких не пасував до інших, і каучукове дерево, з якого було складно зрозуміти, чи належить воно до товарів на продаж, чи до магазинного інвентарю. Нічого з цього ніколи не продавалося за всі ті місяці, що Алекс знала цей магазин. Справжні справи Каллі вів з речами, яких не можна було знайти на вітрині та які не відображалися в жодних бухгалтерських книгах.

В магазині не було покупців, тож Алекс забрала свою сумку й піднялася сходами до дверей.

Коли вона натиснула ручку й увійшла, яскраво й трохи хрипко задзвенів дзвінок. Каллі причаївся за прилавком у своєму сірому халаті, а на його обличчі була звичайна посмішка бакалійника, яка застигла, коли він її впізнав. Він шоковано усміхнувся їй на якусь частку секунди, а потім тихо зашипів на неї, ніби боявся, що їх хтось підслухає.

— Ти божевільна, що просто так зайшла сюди. А якщо клієнти прийдуть?

— Тебе не було вчора в Кремана.

— Маю сказати, у тебе вистачає нахабства, дівчино! Ти пі­шла до Кремана після всього того, що сталося? Після того як ти все зіпсувала? Ти знаєш, що на тебе полює поліція?

— Зіпсувала? — Алекс не могла повірити своїм вухам. Каллі, який же він козел! — Ти називаєш це «зіпсувала»? Бенні мерт­вий, хай йому грець.

— А навіщо він лазив фасадами універмагів?

— Він не хотів, щоб його спіймали. Якби цей поліцай не скинув його, Бенні був би ще живий.

— Про що це ти в біса говориш?

— Його переслідував поліцай. Він наступив йому на пальці, тому Бенні не міг більше триматися і розбився на смерть. Він його вбив. А я дивилася і нічого не могла зробити.

Каллі похитав головою.

— Хай йому грець, краще я б ніколи не зв’язувався з цим дитячим садком! — Здавалося, що він розмовляв зі своєю касою або принаймні дивився на неї, коли це говорив. — Я мав знати, що все піде шкереберть.

Алекс втратила контроль над собою.

— Ти відправив нас до «КаДеВе», — прошипіла вона на нього. — В інших випадках все завжди йшло за планом, і в «Тіці», і в «Карштадті», там не було поліцаїв, ніколи не було проблем. Але ти дуже хотів, щоб ми обнесли «КаДеВе».

— Що ти маєш на увазі?

— Нічого. Тільки те, що ти відправив нас туди, тому що тобі цікаві ці штучки, — Алекс поклала сумку на прилавок. — І ми поцупили їх для тебе.

Каллі витріщився на сумку. Потім він швидким рухом стягнув її з прилавка.

— Ти що зовсім з глузду з’їхала, просто гуляєш з цим районом? І приходиш до мене в магазин?

— Тебе не було вчора у Кремана, тож мені довелося принести це тобі сюди. Годинники та прикраси, як ми й домовлялися.

— Ми домовлялися, що вас не спіймають.

— Вони спіймали Бенні. Не мене.

Худий чоловік у сірому халаті із жалем знизав плечима.

— І що я маю з цим робити, дівчино? Все згоріло після всього того гармидеру, який ви влаштували у КаДеВе. Цей мотлох тепер ніхто не зможе продати, навіть я.

— Ми нічого не зробили, ми мусили розбиратися з поліцією! — підвищила голос Алекс, вона майже кричала. — Бенні помер за це лайно! І ти кажеш мені, що більше його не хочеш? Мені здається, я неправильно тебе почула!

— Все добре, Алекс, не засмучуйся! — Каллі заспокійливо підняв руки. — Подивимось, що у тебе там є. Але не тут, слідуй за мною.

У маленькій кімнаті позаду магазину пахло цибулею та пивом. Каллі прибрав тарілку й дві порожні пляшки пива і поставив сумку на стіл. З нагрудної кишені халата він дістав пошарпаний шкіряний футляр, відкрив його й намацав окуляри. У своєму халаті та з кривою дротяною рамкою на носі він був схожий на божевільного професора хімії. Він сів за стіл і по черзі підніс до своїх погнутих окулярів кожен годинник, який знаходив у сумці.

— Тут всі годинники, — сказав він через деякий час із розчаруванням. — У тебе немає прикрас?

— Вони у поліцаїв, — нервово ковтнула Алекс. — Вони були у сумці Бенні.

Каллі похитав головою.

— Дівчино, це дійсно правда про поліцейського, який убив Бенні?

— Я сама це бачила. І... він сказав мені про це перед смертю. Бенні сказав мені, що чоловік наступав йому на пальці, поки він вже більше не міг триматися.

Каллі на мить задумався.

— Краще тримай це при собі. Не варто розповідати такі історії, поліцаї не сприймають жартів.

Потім він підвівся, так раптово, що Алекс аж підскочила.

— Нумо, дівчино, пішли, — сказав він. — Я не хочу тут сидіти.

Вона пішла за ним назад до магазину. Каллі потягнув важіль на касовому апараті, і готівкова шухляда з гучним дзвоном відкрилася. Він дістав із шухляди коричневу купюру й подав її через прилавок.

— Ось, — сказав він, — це тобі. І за ту справу з Бенні.

Алекс дивилася на банкноту, а Вернер фон Сіменс дивився на неї у відповідь.

— Двадцятка? — сказала вона. — Ти це серйозно? Ти дав нам більше за той мотлох з Тіца!

— Я роблю тобі послугу, дівчино! Ніхто інший тут не візьме у тебе ці речі. Після всього того, що сталося! Ти розумієш, як це небезпечно? Це, мабуть, накличе на мене справжні неприємності, але тому що це ти... — Він махнув рукою на двадцятку.

— Нумо! Бери гроші, і все буде добре.

Алекс вагалася. Двадцять марок, мабуть, стільки Каллі отримав би за один годинник, якби його продав, а в сумці було щонайменше п’ятдесят. Яка ж це зухвалість, ця банкнота. З іншого боку, він мав рацію: якби він їх у неї не забрав, вона б залишилася з цими годинниками. Вона проковтнула свій гнів, взяла двадцятку й скористалася нагодою, щоб зазирнути до каси Каллі. Вона була добре заповнена. Тож Алекс могла б отримати гроші, які їй належали, іншим способом. Побачимо... Вона ще не закінчила з Каллі, який задоволено спостерігав, як вона запхала купюру в піджак. Алекс уже була біля дверей, коли Каллі щось згадав.

— І ще одна річ, дівчино, — сказав він, усміхаючись до неї, як гієна. — Без образ, але мені насправді не потрібні проблеми з поліцією. Тож... зроби мені послугу і тримайся подалі звідси деякий час.

«Подивимося, козел, — подумала Алекс і кивнула, — подивимося!»

5

Рат стояв перед напівголим чоловіком, і це спочатку його так роздратувало, що він уже не був впевнений в тому, що має справу з потрібною людиною. Хоча на рецепції йому дали саме цей номер кімнати. У чоловіка був досить мускулистий торс, який він любив демонструвати, принаймні так він виглядав. На ньому був лише готельний рушник, обмотаний навколо стегон, і він виглядав таким же здивованим, як і сам Рат. Очевидно, що він явно очікував когось іншого, когось, кого зустрічають лише в рушнику та з мокрим від душу волоссям. Невже цей чоловік вже дозволив якійсь повії заговорити з ним на станції Фрідріхштрасе? А може, у нього була дівчина в Берліні?

Рат кашлянув собі в долоню, це була така дурна звичка в незручних або незрозумілих ситуаціях, такий збентежений кашель або прочищення горла, щось таке, що втовкмачували йому з раннього дитинства і чого він ніяк не міг позбутися, хоча при цьому він завжди почувався дворецьким, який заскочив свого господаря за заняттям любов’ю.

— Авраам Ґольдштайн? — запитав Рат напівголого чоловіка, коли знову опанував свій голос.

— Ґолд-стін, — виправив той з відчутним американським акцентом.

Чоловік у рушнику не виглядав небезпечним. Він здавався атлетичним, і в його пильних очах блищала іронія, ніби він був неспроможний ставитися до життя серйозно.

— Німецька поліція. Чи можу я зайти, пане?

Жетон кримінальної поліції, здається, не вразив Ґольдштайна. Він кивнув, зробив крок убік і повністю відчинив двері. Рат увійшов та озирнувся. Поважний номер. Дамаські шпалери, меблі з червоного дерева, плюшеві килими. І приблизно в чотири чи п’ять разів більший за ту кімнату за чотири марки і п’ятдесят пфенігів, до якої Рат заселився у бічному крилі «Ексельсіора», коли прибув до Берліна добрих два роки тому. Мабуть, також у п’ять разів дорожчий. Щонайменше.

Рат прочистив горло.

— Що ж, пане Ґолдстін, я повинен повідомити вам, що німецька поліція має право...

Ґольдштайн, який тим часом узяв зі столу пачку сигарет, перебив його.

— Я сподівався, що це обслуговування номерів, — сказав він.

Рат здивувався. Чоловік розмовляв німецькою майже без акценту. Принаймні він звучав не так явно, як у тих американських туристів, які зазвичай говорили так, ніби жували мову, замість того щоб говорити нею.

— Боюся, я мушу вас розчарувати, — сказав він. — У мене немає їжі чи напоїв у візку.

Ґольдштайн зажав сигарету між губами й простягнув пачку інспектору. Це був хабар, чи він міг його взяти? На пачці був верблюд, і Рат був надто зацікавлений американськими цигарками, щоб відмовитися. Він схопив її, і Ґольдштайн дав йому вогню.

— Що ж, офіцере, — сказав американець після того, як також запалив свою цигарку, — що вас привело до мене?

— Комісаре, — поправив його Рат, — комісар Рат. — Він ледь не викликав за звичкою спецзагін, а потім вчасно згадав, що був на іншому завданні. — Ви говорите німецькою?

— Завдяки моїй матері, — знизав плечима Ґольдштайн. — Тоді, будь ласка, скажіть мені, чого хоче від мене поліція Берліна.

— В принципі я можу вам сказати, що берлінська поліція понад усе хоче одного: щоб люди поводилися пристойно в цьому місті.

Ґольдштайн звів брови.

— Ага, — сказав він, пускаючи сигаретний дим через ніс, посмішка раптом зникла з куточків його рота. — І цим проханням про пристойну поведінку ви вітаєте кожного туриста у своєму місті? Чи тільки американців?

— Лише обраних мандрівників. Сподіваюся, ви це оціните.

— Якщо мова зайшла про пристойність, то я щойно вийшов з ванної. Ви дозволите мені одягнутися? А поки що присядьте.

Ґольдштайн зник у сусідній кімнаті, не сказавши більше ані слова. Рат відхилив пропозицію і встав, дивлячись у вікно спальні через напіввідчинені двері. Він не очікував спроби втечі і, звичайно, не чекав, що американець буде прориватися на волю, як в якомусь гангстерському фільмі, але він все-таки розстебнув ґудзик на кобурі та вийняв свою службову зброю, Walther PP, яку йому видали рік тому на заміну його зламаного маузера. Він зняв пістолет із запобіжника й засунув його, тримаючи правою рукою, до кишені пальта. Про всяк випадок. Палити, утримуючи у лівій руці сигарету, було трохи незвично, але можливо.

Він щойно докурив свій «Camel», коли Ґольдштайн повернувся у легкому світло-сірому літньому костюмі. Рат ще де­який час тримав держак пістолета, його вказівний палець був на спусковому гачку, але американець, здавалося, вирішив зберігати спокій.

— Що ж. А ось і знову я. Чому б вам не сісти? Ви навіть не зняли свого капелюха.

— Мені більше подобається стояти.

— Я не знаю, які історії ви чули про мене чи мою країну, але ви можете витягти руку з кишені. Я без зброї.

Рат почувався школярем, який недостатньо добре заховав шпаргалку й мимоволі витягнув руку з кишені.

— Ви ще не назвали мені мету свого візиту, — сказав Ґольдштайн, запалюючи ще одну цигарку. Цього разу Рат відмовився.

— У мене поки що до вас є кілька запитань.

— Стає дедалі цікавіше. Тоді питайте.

— Ви Авраам Ґольдштайн з Нью-Йорка?

— З Вільямсбурга. Це частина Брукліна.

— Чому ви в Берліні, пане Ґольдштайне?

— Перевірте реєстраційну книгу внизу на рецепції, там все записано.

— Я хочу почути це від вас.

— Тоді вгадайте! Я звичайний турист, хіба ви так не думаєте? Хочу подивитися на прекрасну столицю Німеччини.

— Жодних інших причин немає?

— Про які причини ви кажете?

— Можливо, у вас є наказ когось убити.

Ґольдштайн, який щойно затягнувся цигаркою, подивився так, ніби він не розчув.

— Пробачте? У вас занадто буйна уява, офіцере!

— Вас підозрювали під час розслідувань щонайменше п’яти вбивств у вашій рідній країні.

— Розслідування були, але я стою тут перед вами. Що це вам говорить?

— Що у вас є хороший адвокат.

Рат відкрив коричневий портфель і витяг чорнильну штемпельну подушку, а потім аркуш для відбитків пальців.

Американець витріщився на бланк із десятьма пронумерованими квадратиками.

— Що це в біса таке? — запитав він.

«Ось бачиш, мій зарозумілий пройдисвіте, — подумав Рат, — все ж таки ми тебе засмутили!»

— Пане Аврааме Ґольдштайне, — сказав він так офіційно, наче судовий виконавець, — начальник берлінської поліції наказав мені взяти у вас відбитки пальців. Можливо, для цього нам варто на хвилинку присісти...

— Що це таке? Ви робите це для кожного іноземця?

Рат відкрив металеву кришку на штемпельній подушці.

— Ні.

— Тоді як мені вдалося отримати таку честь?

— Пане Ґольдштайне, я хочу бути з вами дуже відвертим. Берлін не дуже радий вашому візиту і...

— Ви не повинні вірити усьому, що вам говорять люди Гувера{10}! Ви думаєте, що я якийсь гангстер?

— Неважливо, у що я вірю. Одні лише ваші кримінальні приводи виправдовують такі розвідувальні заходи. Я прийшов, щоб позбавити вас незручностей. Якщо хочете, я можу знову все зібрати і завтра викликати до поліції. Але маю вас попередити: час очікування біля кабінету завжди затягується. У такому разі вам краще взяти з собою кілька журналів з кросвордами.

Ґольдштайн усміхнувся.

— Не варто недооцінювати німецьких копів, так? Він тут грає в бюрократа і нічого гарного не обіцяє, — він зняв піджак, засукав рукава сорочки й сів за стіл. — Гаразд, покінчімо з цим. Але якщо ви плануєте зробити щось подібне зі мною знову, приходьте трохи раніше. Тоді мені не доведеться двічі приймати ванну.

— Чистота — це чеснота, — сказав Рат, узявши праву руку американця й натиснувши великим пальцем спочатку на штемпельну подушку, а потім на спеціальний квадратик у бланку. Гарний чистий візерунок, Е. Д. буде у захваті. Проте хочеться сподіватися, що йому ніколи не доведеться цим користуватися. Та річ із спусковим гачком мала показати Ґольдштайну із самого початку, хто був господарем у цьому домі. Але, очевидно, американець був не сильно вражений процедурою.

— А що станеться з цим аркушем, коли ми закінчимо? — запитав він, наче був пацієнтом, який просив лікаря перевірити його артеріальний тиск.

— Він приєднається до нашої колекції, — сказав Рат і зробив наступний відбиток. — І якщо ваші відбитки пальців знайдуть на чомусь протиправному у цьому місті, навіть якщо ви не заплатите в борделі, ви швидко опинитеся за ґратами. Все просто.

— Як я вже сказав, я звичайний турист, я відвідую ваше місто. Що може статися?

— Тож щоб нічого не сталося, гадаю, ви не будете проти, якщо поліція спостерігатиме за тим, як ви споглядатимете наше місто.

— Пробачте? — Ґольдштайн відсмикнув руку, перш ніж Рат встиг притиснути вже почорнілий мізинець до паперу. Ну то й що! Тепер він все-таки зіпсував настрій цьому американцю.

— Не хвилюйтеся! Ми трохи поспостерігаємо за вами. Тільки для вашої безпеки. Якщо вам нема чого приховувати, ви не будете заперечувати.

— Я дуже заперечую, коли люди щось винюхують навколо мене. Це щось неймовірне! Це поліцейська держава чи що? Я думав, що ви прогнали свого кайзера і тут панує демократія!

— Безпека наших... туристів багато значить для нас.

Ґольдштайн уважно подивився на Рата, ніби оцінюючи його.

— Тобто мені виділили няньку? Навіть з пістолетом.

— Як скажете.

Ґольдштайн похитав головою.

— А що ви зробите, якщо я спробую втекти від вашого на­гляду? Збираєтеся мене застрелити?

— Все просто: я не дам вам втекти.

На обличчі Ґольдштайна знову з’явилася посмішка.

— Ну, нарешті це звучить як чесна пропозиція, — сказав він, простягаючи замазану чорнилом праву руку. — Офіцере, я приймаю ваше парі.

6

Скільки людей входило в ці двері, що обертаються! Від одного погляду вже паморочилося в голові. Якийсь час Рат перераховував усіх лисих, які заходили, потім усіх з вусами, а коли це набридло, усіх кривоногих жінок. Треба було щось робити, щоб згаяти час, а він уже прочитав усі газети.

Звичайно, він присвятив цьому лише з половину уваги, бо, попри все, йому доводилося стежити за залом. Американець все ще мав вийти з ліфта. Але, мабуть, Ейб Ґольдштайн відчував себе у своєму номері як вдома.

Кожні декілька хвилин слуги міняли попільничку й ставили перед ним чисту, так що Рат не міг зрозуміти, скільки сигарет він вже викурив. У будь-якому разі його запаси повільно закінчувалися, в пачці залишилося лише дві штуки. Ну, принаймні тут, в «Ексельсіорі», окрім інших зручностей, був ще й великий асортимент тютюнових виробів.

Рата все ще дратував цей нахабний американець. Його спроба трохи залякати Ґольдштайна зазнала невдачі. Натомість американець його висміяв. Запропонував парі. Наче вони грали один з одним у квача, чи в хованки, чи — ця гра, мабуть, підходила найбільше — у грабіжників та жандармів.

Хороші перспективи. Рат дістав із коробки передостанню цигарку марки «Оверштольц» і запалив. Кава в чашці із золотим обідком давно була холодною. Він все одно зробив один ковток, трохи покурив і, не читаючи, гортав газету «Vossische», поки йому це також не набридло, і він не поклав газету біля чашки. Сторінка одразу розгорнулася, тому він пригладив зім’ятий папір і акуратно згорнув газету, щоб вона знову виглядала як нова, а тоді поклав її назад до інших. Комісар поклав цигарку в чисту попільничку й підвівся. Портьє вичікувально подивився на нього.

— Ах, пане комісаре, — чоловік із підстриженими вусами випромінював кислу приязність. — Що я можу зробити для вас? Бажаєте ще раз переглянути реєстраційну книгу? Я також можу забронювати для вас кімнату. Оскільки ви, очевидно, маєте намір залишитися подовше.

— Не турбуйтеся. Ваш зал досить затишний. Дуже зручні крісла.

— Ми не шкодуємо коштів і зусиль, щоб забезпечити комфорт наших гостей.

— Я сподіваюся, що так і є.

Портьє трохи нахилився вперед і понизив голос:

— Пане, а ви можете розповісти мені, чому містер Ґольдштайн привернув увагу поліції?

Рат також нахилився вперед.

— Боюся, що це не ваша справа.

— Якщо когось із гостей нашого готелю підозрюють у кримінальному злочині, ми повинні про це знати. У будь-якому разі я не можу не повідомити про це нашому готельному детективу. Адже йдеться про безпеку нашого дому!

— Ви маєте рацію, — кивнув Рат. — Приведіть сюди вашого детектива. Але спочатку я хотів би зателефонувати.

— Дуже добре, пане. Хочете, щоб я також записав дзвінок у ваш рахунок?

— Буду вдячний, — сказав Рат і приязно посміхнувся. Чотири кави, один сендвіч і один телефонний дзвінок. Єдиним задоволенням, яке він зараз міг собі дозволити, було невелике збільшення рахунку витрат. Туди щонайменше увійшла б велика коробка цигарок «Оверштольц».

Невдовзі після цього Рат стояв в одній із телефонних будок, дивився крізь скляні двері і слухав трубку, щоб переконатися, чи встановлено з’єднання. Звідси він також міг бачити ліфти, а також великі обертові двері, що вели на Штреземанштрасе. На Шпенерштрасе ще ніхто не відповів, тож Рат замовив розмову з окружним судом Ліхтенберга та попросив фройляйн Ріттер.

— Як добре, що ти зателефонував, — сказала вона. — У нас проблема.

— Яка саме?

— Вебер сьогодні повернувся з відпустки...

Судовий радник Альбрехт Вебер був начальником Шарлі в окружному суді Ліхтенберга.

— І?..

— Він... як би це сказати... Вебер не піддався чарам Кірі, як інші хлопці тут, він вирішив... Гереоне, я більше не можу брати собаку на роботу. Тож завтра тобі знову доведеться відвезти Кірі до Алекс.

Саме цього йому бракувало. У такий час.

— Поговорімо про це сьогодні за вечерею, — продовжила Шарлі, — у мене все одно є дещо, що я маю обговорити з тобою. Ти сьогодні будеш вчасно?

— Не зовсім, тому я й телефоную. Я буду там приблизно за годину, Вайс відправив мене за деким стежити.

— Сам віцепрезидент? Розкажи більше.

Шарлі не могла приховати своєї цікавості. Колись вона сама працювала у відділі вбивств. Номінально була стенографісткою, але Геннат і Бьом безумовно покладалися на свою кримінальну кмітливість під час розслідування вбивств й відповідно до цього найняли майбутню адвокатесу.

Рат розповів їй про Ґольдштайна та своє завдання.

— Звучить як покарання, — сказала вона.

— Але я нічого не зробив, чесно кажучи.

— Можливо, Вайс все ще хоче змусити тебе заплатити за гріхи твоєї молодості.

— А я думав, що вже достатньо заплатив за все, — Рат пережив дисциплінарне провадження рік тому. Тоді він відбувся лише синцем під оком, частково через те, що Геннат замовив слівце за свого комісара. Тільки оголошене підвищення Рата до старшого комісара поки що розглядалося в рамках дисциплінарного провадження, і навіть політична підтримка з боку міністерства внутрішніх справ Пруссії, якою він був зобов’язаний Конраду Аденауеру, близькому другу його батька, ніяк не могла це змінити.

— Я повинен покласти слухавку, Шарлі, я думаю, що мій тип незабаром вийде. Побачимося сьогодні ввечері!

Біля стійки реєстрації стояв чоловік, зовнішній вигляд якого не зовсім поєднувався з елегантністю його світло-коричневого літнього костюма. Хоча костюм виглядав зшитим на замовлення, було помітно, як він висить на ньому, коли його власник рухався. Цей чоловік був зовсім не схожий на тих бувалих детективів, з якими Рат звик рахуватися, а більше був схожий на голодного й безробітного бухгалтера. Портьє обережно вказав підборіддям на телефонну будку, і обірванець з цікавістю витріщився у той бік. Рат вийшов з будки і піді­йшов до нього. Рукостискання цього чоловіка було сильнішим, ніж він очікував.

— Я готельний детектив, — сказав чоловік. — Моє ім’я Грюнерт. А ви з... управління карного розшуку? — Останні слова він вимовив дуже тихо, ніби йому за них було соромно.

Рат кивнув і представився.

— Чи можу я побачити ваше посвідчення, будь ласка?

— Звичайно, — Рат витягнув документ зі своєї кишені. Спритні пальці готельного детектива розгорнули папір. Грюнерт порівняв фотографію з оригіналом, після чого повернув поліцейське посвідчення Рату. — Ви зрозумієте, що ми зацікавлені в тому, щоб знати, що робить поліція в «Ексельсіорі». Ваша увага зосереджена на конкретному гості, сказав мені наш пан Тойбнер. На американці з номера 301?

— Так воно і є. Авраам Ґольдштайн. Але вам не варто хвилюватися, цей чоловік знає, що поліція...

— Пане Рате? — перервав його швейцар Тойбнер. Він стояв за стійкою, тримаючи телефонну слухавку. — Вибачте, пане Рате, цей дзвінок для вас, — сказав він, — і він здається дуже терміновим. Пан Ґреф...

Рат взяв слухавку з його руки.

— Райнгольде? — запитав він.

— Гереоне, ти мав рацію! — голос помічника інспектора звучав трохи стурбовано. — Ґольдштайн щойно спустився сюди у ліфті і зараз прямує в тунель.

7

Коли Каллі знову прокинувся, то спочатку не зрозумів, що трапилося, тільки відчував біль у черепі, що пульсував, гучний, як від швидкої електрички, коли стоїш прямо під мостом. Лише тоді він почув мелодію, мелодію, що спершу була заглушена тепер уже згасаючим болем. Хтось співав, і він знав цей голос, але не міг бачити, хто співає, йому довелося відкрити очі, а коли він це зробив, то все ще нічого не бачив, лише щось невиразне, розмите й брудно-сіре. Йому довелося змусити очі зосередитися, перш ніж він упізнав знайомий сірий халат, який він завжди носив у магазині і який тепер був весь у крові. Коли Каллі зрозумів, що дивиться на свої коліна, він підняв голову. На програвачі крутилася платівка, і тепер він упізнав пісню, що гуркотіла з гучномовця, занадто голосно, набагато голосніше, ніж Каллі зазвичай слухав свої записи.

Потім він побачив синю фігуру, яка сиділа поруч із програвачем на дивані, де він колись дрімав, і разом з обличчям, яке він бачив зараз, його пам’ять нарешті заговорила.

До нього в крамницю зайшов цей поліцейський, чоловік, якого він ніколи раніше не бачив ані у своїй крамниці, ані по сусідству, а він знав усіх поліціянтів, які сюди заходили. Новачок, як він спочатку подумав, ще хлопчак, який також вивчить правила. Якщо ви не хочете, щоб «Бероліна»{11} зіпсувала вам життя, то краще нічого занадто ретельно не вишукувати в магазині Каллі. Невідомий поліцай взяв із полиці наручний годинник — дешеву жерстяну штуку, що довго не продавалася, — зовсім не той коштовний товар, який Алекс притягла із «КаДеВе» і який він все одно ніколи не виставлятиме в магазині. Поліцейський зовсім не відреагував на дружнє привітання, просто тримав цей годинник у руці, засунувши пальці в браслеті так, щоб циферблат був повернений назовні, і дивився на абсолютно нерухомі стрілки, ніби цей проклятий годинник, який Каллі навіть не пам’ятав, звідки він його взяв, був найціннішою річчю на світі, і повільно, крок за кроком, підійшов до прилавка.

— Б’юся об заклад, що його десь вкрали, — саме так він і сказав, підійшовши до прилавка, і Каллі підтвердив свою підозру про те, що він має справу з новачком, якого ще потрібно навчати манер. Один телефонний дзвінок до Ленца, і справа була б залагоджена, «Бероліна» заспокоїть цього балакучого хлопця. Так собі й думав Каллі, не дозволяючи поліцаю себе залякати.

Але потім сталося те, чого він не очікував. Поліцейський, який стояв прямо перед прилавком з незрозумілою усмішкою на обличчі, без попередження вдарив правою рукою з годинником, який опинився у нього на кісточках пальців, наче кастет. Він завдав першого удару прямо в обличчя, і Каллі відчув, як його ніс зламався і з нього раптом хлинула кров. Він врізався спиною у полиці і все ще не розумів, що сталося, як поліцейський вже знову стояв перед ним і з такою силою смикнув його за сірий халат, що від нього відірвалося кілька ґудзиків, а тоді завдав наступного удару в підборіддя настільки точно, що Каллі знепритомнів одразу після короткого спалаху болю.

Він не міг сказати, скільки часу був без свідомості, але йому здавалося, що надворі все ще було світло — у магазин крізь щілину в дверях потрапляли промені сонця. Він обережно підняв голову, повільно, щоб не спричинити біль. Поліцай влаштувався зручніше, зняв з голови ківер і поклав його на диван поруч із собою. Цей чоловік сидів у його задній кімнаті, на його дивані, і слухав його музику. Чи мав він хоча б найменше уявлення, що «Бероліна» розбереться з ним, щойно дізнається про це?

Каллі досі не міг повірити, що він дозволив себе заскочити зненацька. Він думав, що тримає все в своїх руках, що він вищий за будь-якого ледаря в Самаритянському районі. Ніхто не наважувався пограбувати маленьку крамницю, бо всі знали, що під прилавком лежить заряджений пістолет часів Другої світової війни, готовий до всього. Схоже, цей поліцейський, здається, нічого не знав про зброю. Або йому було на неї начхати.

Каллі хотів заговорити, щоб пояснити хлопцеві ситуацію, але його язик прилип до піднебіння, і все, що він міг вимовити, — це хрипкий стогін.

— Ну що, весела єврейська свинюко, — сказав поліцай, — ти нарешті прокинувся?

Спочатку Каллі довелося зібрати слину, щоб знову заворушити язиком.

— Я не єврей, — запротестував він, ніби це був найважливіший факт, який слід прояснити тут і зараз. Він все ще думав про дурість своєї відповіді, коли помітив, що поліціянт стоїть прямо перед ним.

— А чого тоді, — спитав він, — ти працюєш у якійсь клятій єврейській крамниці?

Поліцай стояв так близько, що Каллі відчував запах поту в тканині синього мундира. І знову удар прийшов без попередження. Цього разу в живіт. Каллі відчув, як задихається, його руки інстинктивно хотіли захистити живіт, але він не міг поворухнутися. Тільки тепер він зрозумів, що хлопець, напевно, зв’язав його.

— Що це ти робиш? — ахнув він, коли нарешті перевів подих. — Що це ти в біса робиш?

Наступний удар знову потрапив точно в те саме місце. Блювотний рефлекс перевернув шлунок Каллі догори дриґом, частина вмісту його шлунка потрапила до рота, він знову проковтнув кислу на смак кашу й придушив новий блювотний рефлекс. Хто на біса був цей покидьок?

— Перша заповідь: говорити тільки тоді, коли тебе питають, — сказав поліцай.

Каллі чекав, щоб його запитали, але чоловік мовчки піді­йшов до програвача і взяв голку з платівки, що жорстким дряпанням пролунало з динаміка.

Потім було запитання, але не від поліцая, який тепер знову сів на диван біля свого ківера, а від чоловіка, який мав стояти біля дверей, що вели далі в підсобне приміщення.

— Як ти думаєш, Каллі, чому ми тут?

Каллі повернув голову наскільки міг, але цього було недостатньо, щоб побачити того, хто питав. Найбільше його вразило те, що вони знали його ім’я та навіть прізвисько. І раптом Ебергард Каллвайт зрозумів, що він справді опинився в скрутному становищі. «Бероліна» не могла йому допомогти в цьому питанні. Він абсолютно неправильно оцінив ситуацію: синій мундир був просто людиною з м’язами, а ось справжньою проблемою Каллі був інший — чоловік, якому належав цей голос. Безіменний чоловік, якого Каллі завжди називав Штефаном після отримання номера телефону, на який він йому дзвонив. Як, хай йому грець, він знайшов його крамницю?

Ленц чи «Бероліна», мабуть, зіграли не в ту гру, інакше він ніколи б не почув цього голосу тут, у своїх чотирьох стінах, принаймні без захисної відстані телефонного кабелю. Він нічого не знав про Штефана, ні як той виглядав, ні як його насправді звали, але це мав бути такий поліціянт, якому довіряє «Бероліна» і якому вона, ймовірно, навіть платила, адже саме Ленц дав йому цей номер телефону для того, щоб у нього була можливість позбутися вуличної шпани, тому Каллі й зателефонував.

Штефан не відізвався на це ім’я, та й Каллі також ніколи нічого не розкривав про себе, навіть раніше, коли одразу після несподіваного візиту Алекс він пішов до станції швидкісної електрички й знову замовив розмову, оскільки це був єдиний зв’язок зі Штефаном, який він знав. Штефан 1701. Він майже злякався, коли чоловік відповів на перший дзвінок. Але потім, з усією сміливістю невидимки, Каллі трохи розійшовся. Звістка про смерть Бенні шокувала його сьогодні вранці, коли він прочитав про це в газеті й склав два і два разом. А потім Алекс лише підтвердила його підозри своєю версією історії. Він не хотів смерті хлопця, і «Бероліна» не могла цього хотіти, ні, це була цілком провина поліцаїв! І вони повинні розплатитися за свою провину!

Голос із самого початку звучав сердито, але це не турбувало Каллі, він був невидимий.

— Чого ти мені дзвониш? — дорікав йому голос. — Справі кінець. Забудь цей номер.

— Але все пішло не так! Шпана має опинитися за ґратами, так це має працювати. Про вбивство не було жодної мови.

— Як це все мало відбуватися і як воно відбулося, тебе це не обходить. А те, що сталося з хлопцем, — це просто нещасний випадок.

— Це не був нещасний випадок. Це було вбивство. У мене є свідки. Я знаю журналістів, які заплатили б великі гроші за таку історію: «Поліціянт вбиває неповнолітніх»!

Коротке мовчання на іншому кінці лінії лише дало Каллі сил. Алекс, певно, казала правду.

— На що ти натякаєш? Ти отримав свої гроші і тепер поза грою.

— Можливо, тих грошей було недостатньо.

Голос на мить замовк.

— Ми повинні це обговорити, — промовив він. Здавалося, що він вже зовсім не звучав сердито, совість і почуття провини зробили його смиренним. — Чи можемо ми десь зустрітися?

— Нам не потрібно зустрічатися. Я подзвоню тобі знову! — З цими словами Каллі поклав слухавку. Він подумав, що ще має достатньо часу, щоб скласти більш точний план і визначитися, скільки він має просити грошей і як він зможе їх отримати.

Ось про що він думав. Якби він знав, якими будуть наслідки того короткого телефонного дзвінка, він би закрив магазин на кілька тижнів і поїхав до брата за місто. А тепер він опинився тут, міцно зв’язаний у задній кімнаті власного магазину, й проклинає той день, коли погодився здати Алекс та Бенні за кілька паскудних монет лише тому, що вони стали проблемою для «Бероліни»: двоє вуличних пройдисвітів, які починають хворіти манією величі, грабуючи всі універмаги, лякають поліцаїв та псують ринкові ціни. Бо «Бероліна» для нього була важливішим діловим партнером, ніж Алекс та Бенні. Кілька років ув’язнення, думав Каллі, насправді підуть на користь їм обом, цим двом малолітнім злочинцям.

— Каллі, я не думав, що ти такий мовчазний. Нещодавно ти був такий балакучий, наче в тебе прорвало греблю. Чи тобі для розмов потрібен телефон? Тоді тобі потрібно встановити його саме тут, щоб не доводилося постійно бігати на станцію електрички, щоб подзвонити.

Голос звучав прямо за його спиною, звучав так само спокійно, як і в телефоні, але від такої близькості він був у тисячу разів грізніший.

— Ваш друг б’є по обличчю, щойно намагаюся заговорити. Це якісь нові поліцейські методи?

— Так, справді у поліції є нові методи. Але я не планую обговорювати це з тобою. Я впевнений, що ти знаєш, чому я тут.

— Через мій дзвінок? — Каллі неохоче похитав головою, наче не хотів вірити усій цій сцені, усій цій ситуації, яка була для нього жахливо незручною. — Просто жартую.

— Я щось не чув, щоб ти сміявся.

— Я ніколи не був стукачем. Я ніколи цього не робив. Можете запитати у всіх в нашому районі.

— Мені здається, що ти зараз жартуєш, чи не так? Мені вже можна сміятися?

— Ті двоє сопливих дурнів були винятком, вони були злочинцями. Повірте, я нікому не буду розповідати цю історію, я не туди заїхав, не втягуйте мене в це.

Минула хвилина, перш ніж голос відповів.

—  А знаєш що, — сказав він, — я тобі справді вірю. Ти не підеш до газети, я впевнений в цьому на 100%.

Каллі відчув таке полегшення, що, всупереч незручному положенню, майже впав в ейфорію.

— Ні, не піду, — сказав він, — звичайно, не піду. Я навіть нікого не знаю з газети!

Голос знову замовк, і Каллі почувався майже так само не­зручно, як і на початку їхньої розмови.

— Що ви ще хочете? — запитав він. — Розв’яжіть мене знову. Я хочу пити.

— Іще одна річ, а тоді ти отримаєш що-небудь випити, — судячи зі звуку його голосу, Штефану довелося повернутися до дверей. — Ти щось казав про свідків. Скажи мені їхні імена, і ти мене позбудешся. І мого друга теж.

Каллі розгублено подивився на поліцая, який підвівся з дивана й почав розглядати фотографії, що висіли на стіні.

— Ти мав на увазі іншого хлопця, чи не так? — продовжив чоловік біля дверей. — Того, що втік від нас? Він приходив до тебе? Хотів на цьому заробити? Це він розповів тобі ці казки?

Вони навіть не знали, що Алекс — дівчина! Чудові поліцаї! Ха! Виглядають такими самовпевненими, а потім відбувається ось таке! Каллі хотів би розсміятися вголос, але йому завадило відчуття безпорадності, яке ставало все сильнішим і сильнішим, чим довше він сидів зв’язаним. Чому його нарешті не розв’язали? У нього все одно не було ніякої можливості утекти!

— Інший хлопець? — спитав він, знизуючи плечима, наскільки дозволяло його зв’язане становище. — Ні, його тут не було. Певно, він знає, що йому тут краще не з’являтися.

— І чому я тобі не вірю? — Хоча Каллі його і не бачив, він був упевнений, що Штефан похитав головою, говорячи ці слова. — Але це не має значення. Просто скажи мені, де знайти цього хлопця, це все, що я хочу знати.

— Я поняття не маю. Я не знаю цих безпритульних дітей. Одного разу вони мені щось продали, але не залишили свою адресу.

Чоловік за ним більше нічого не сказав. Однак синій мундир перестав дивитися на фотографії Каллі й повернувся до програвача, недбало кинувши тонарм{12} на платівку, так що він підстрибував вгору та вниз з потворними звуками, перш ніж нарешті знайшов канавку на платівці. От свиня! Зіпсував йому прекрасну платівку! І як голосно вона грає! Нарешті він повернув ручку гучності. Але зробив не тихіше, як сподівався Каллі, а ще голосніше, аж до упору.

Прощавай, мій маленький гвардієць, прощавай, прощавай...

Річард Таубер заспівав голосніше, ніж Каллі коли-небудь його слухав, а бугай підійшов ближче й посміхнувся йому. Так само, коли він вдарив його вперше.

8

Рат віддавав перевагу шуму Штреземанштрасе з її автомобільними гудками та гудінням автобусів, ніж сонному бурмотінню голосів у холі готелю. Цегляний колос Ангальтського вокзалу височів над деревами Асканішерплац на фоні сіро-блакитного неба. Рат перетнув вулицю, стежачи за двома сходами, що вели прямо на вулицю: одні сходи були прямо перед готелем, куди йому доводилося постійно повертатися, а другі — біля південно-східного боку вокзалу. Ніяких сходів до метро, проте там були виходи з пішохідного тунелю, який вів від «Ексельсіору» прямо до Ангальтського вокзалу, — гордість готелю; про це не забули повідомити в кожній рекламній брошурі. Те, що Ґольдштайн відкрив цей шлях для відходу в перший же день у місті, викликало повагу. Добре, що він відправив туди Ґрефа.

Рат уже думав над тим, куди прямує Ґольдштайн, коли побачив, як він виходить із-під землі на Мьоккернштрасе, прямо поруч з вокзалом. На американці був той самий одяг, що й раніше: легкий костюм пісочного кольору, капелюх відповідного кольору та світлий плащ. На вершині сходів він зупинився і деякий час роззирався. Рат не зробив жодного кроку, щоб сховатися на той випадок, якщо Ґольдштайн його побачить. Тоді, можливо, він здасться і повернеться до готелю.

Американець вже прямував до стоянки таксі перед вокзалом, коли з підземного світу, трохи задихавшись, з’явився Ґреф, шукаючи очима свою ціль. Рат перехопив помічника інспектора.

— Схоже, наш об’єкт візьме таксі, — сказав він. — Я залишуся біля нього, а ти повертайся до готелю, Пліш та Плум{13} прибудуть на зміну десь через годину.

Ґреф лише кивнув та повернувся, щоб піти назад. Коли Рат нарешті дійшов до стоянки таксі, він втратив Ґольдштайна. Потім лінію черги покинув великий автобус і відправився по Штреземанштрасе, де вже чекали інші таксі, які збиралися приєднатися до потоку транспорту. Рат упізнав ззаду капелюх пісочного кольору, і йому навіть здалося, що він побачив, як Ґольдштайн ненадовго підняв руку, наче помахав комусь. ...