Володимир Рафєєнко Мобільні хвилі буття, або VERBUM CARO FACTUM EST _{П’єса в 3-х частинах}

Про дні, що минули,

Що в серці зосталися

Ясними плямами,

Про образи згадні,

Заснулі у грудях навіки,

Навіки

Мріять,

Мріять,

Вдивляючись в сутінь.

Михайль Семенко, «Кондуктор»

The raven himself is hoarse

That croaks the fatal entrance of Duncan

Under my battlements.

William Shakespeare, «Macbeth»

Verbum caro factum est

ex Virgine Maria.

In hoc anni circulo

vita datur saeculo

nobis nato parvulo

de Virgine Maria.

Venantius Fortunatus

ДІЙОВІ ОСОБИ

Дійові особи на «Ближніх садах»

Вася Цвіт, переселенець із Донецька, мешкає на «Ближніх садах» 7 років

Марія Цвіт, дружина Васі Цвіта

Степан Григорович, 72-річний голова садового товариства «Ближні сади»

Олена Володимирівна, дружина Степана Григоровича

Коля Хромий, худий божевільний чоловік тридцяти років

Баба Карпа, 80 років, переселенка з Донецька, єдина родичка Колі Хромого

Серафима, киянка, що перед війною приїхала провідати матір, яка постійно мешкає в будинку на «Ближніх садах»

Мар’яна, киянка, що застрягла на «Ближніх садах» після 24 лютого

Сергій, колишній успішний бізнесмен, немолодий дядько, що до нестями кохає Галю і неньку-Україну

Інна, киянка, молода жіночка з маленьким собачкою

Елеонора, молода жінка рідкісної краси

Віктор, молодий кремезний хлопець

Любов Павлівна, киянка, повненька, чистенько одягнута літня жінка

Григорій, дачник

Владислава Федорівна, мешканка ближнього до дач хутірця

Дійові особи у вікнах-розмовах

Остап, брат Мар’яни

Галя, кохана Сергія, вродлива жінка років тридцяти

Мама Інни, літня, повна і нездорова жінка

Артем, чоловік Елеонори, серйозний молодий чоловік, бізнесмен

Павлик, чоловік Любові Павлівни, сивий літній дядько з великими сумними очима

Костянтин, молодший брат Григорія, молоденький студент філософського відділення київського університету

Чоловік Серафими, люблячий чоловік, знервований батько трьох дітей

Син Серафими, другий син Серафими – хлопчики п’яти і семи років

Олександр, співрозмовник Елеонори, який їздив із Артемом на окуповані території

Тато Віктора, літній міцний чоловік

Мама Мар’яни

Тато Мар’яни

Уявні дійові особи

Данило Андрійович, дідусь Васі Цвіта, його уявний співрозмовник

Казимир, чоловік-ворон, уявний співрозмовник Васі Цвіта

Офелія, персонаж п’єси Вільяма Шекспіра «Гамлет», яку уявляє Коля Хромий, молода жінка в жовто-блакитному одязі.

INTRODUCTIO

На сцену виходять Данило Андрійович із автоматом на спині, Офелія з дзеркалом і Казимир із ганчіркою. Данило Андрійович (відкашлюється, дивиться на Офелію).

Офелія: Ну, що ти дивишся, починай-но вже.

Казимир (діловито протирає дзьоб ганчіркою, дивиться в дзеркало, що перед ним тримає Офелія): Нібито нічого… Даниле Андрійовичу, будь ласка, треба починати.

Данило Андрійович: Слава Україні!

Офелія і Казимир: Героям слава!

Данило Андрійович знімає автомат зі спини, починає стріляти чергами над головами глядачів. Коли ріжок закінчується, спокійно повертає автомат на спину.

Офелія: Дорогі глядачі, читачі й усі причетні! Ці гучні, але цілком символічні автоматні черги покликані продемонструвати загальну тему нашого художнього висловлювання.

Казимир: Воно пов’язане з війною.

Данило Андрійович: Розпочатою Росією проти України.

Офелія: Як і кожна війна, вона має мільйони облич, сотні тисяч жертв і тисячі справжніх героїв.

Казимир: Про яких ми майже нічого не знаємо.

Офелія: Тож ми розкажемо, про тих, кого знаємо.

Данило Андрійович: Дія цієї п’єси відбувається біля дачного селища «Ближні сади», розташованого в лісі під Києвом.

Офелія: З одного боку – між Бучею й Бородянкою.

Казимир: З іншого – між Варшавською й Житомирською трасами.

Данило Андрійович: Усі персонажі – люди глибоко цивільні, незважаючи на те, що хтось із них, урешті-решт, бере в руки зброю. По часу дій – це перші півтора місяця повномасштабної війни в Україні, що почалася 24 лютого 2022 року.

Починає звучати музика. Вибухи. Гул літаків. Далі персонажі говорять значно емоційніше й виразливіше, ніж до того.

Офелія: Уже зранку 24 лютого між «Ближніми садами» і Києвом точаться запеклі бої зі застосуванням важкої артилерії, танків, бронетранспортерів. «Ближні сади» опиняються в оточенні російських військ. Люди, що приїхали сюди з надією врятуватися від можливих військових дій, опинилися в самому центрі окупації.

Казимир: Виїхати неможливо, бої тривають і вдень, і вночі. У перший тиждень війни в дачному селищі зникають світло, інтернет, вода й мобільний зв’язок.

Офелія: Найтяжчим випробуванням виявилася саме відсутність зв’язку. Вранці 3 березня хтось із дачників, що змушений був навіть під бомбардуваннями вигулювати песика, з’ясовує, що, залежно від метеорологічної ситуації, інтенсивності обстрілів і ще багатьох різних інших факторів, іноді можна спіймати на кілька хвилин мобільну хвилю просто в лісі, за сто метрів від воріт «Ближніх садів».

Данило Андрійович: Тож ми вам розкажемо про дуже малесеньку частину України, просто крихітну, провінційну й дачну, що майже весь свій час проводить на цьому клаптику землі, сто на сто метрів. І страшенно боїться залишитися там назавжди.

Казимир: Нічого складного. Розмови, розмови, розмови. Діти і батьки, друзі, родичі, коханці і коханки. Три частини п’єси знаменують три періоди в житті дачників.

Казимир, Данило Андрійович (хором): Прислухайтеся ж вухом небайдужим, ми працею всі вади надолужим.

Офелія: Амінь!

Персонажі покидають сцену.

Вибух. Затемнення.

ЧАСТИНА 1

Сцена 1

Сцена з декораціями. Одна з частин сцени – головний екран, на якому протягом п’єси у вікнах-розмовах з’являтимуться деякі персонажі, які проживають за межами окупованих територій і з ким ведуть розмови наші герої. На фоновому екрані майже постійно присутні такі ж самі вікна-розмови. У певний момент їх може бути кілька десятків, на кшталт конференції в Zoom. Але ми будемо чути розмови тільки кількох із них – на головному екрані авансцени. Живі персонажі у вікнах-розмовах говорять на тлі своїх помешкань. Уже померлі на жовто-синьому фоні.

Морозяний ранок. Сосновий ліс, галявина, сонце, подекуди старий сніг. На галявині рухаються в доволі дивному ритмі десятків зо три людей зі смартфонами й телефонами в руках. Хтось підіймає смартфони догори, хтось, навпаки, опускає. Усі ловлять мобільну хвилю. На віддалі двоє чи троє спілкуються по телефону, але їхніх розмов майже не чутно. Праворуч на старих стовбурах, на соснах, повалених бурею ще торік, сидять Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт.

Григорій: Є!!!!! У мене дві риски!

Серафима (кидає в сніг недопалок): Який оператор?!

Григорій: Київстар!

Мар’яна (зі сльозами на очах кричить у слухавку): Остапе, Остапе, ти мене чуєш?!

Загоряється квадрат на екрані. У його глибині з’являється глибоко похмільний Остап. Він сидить у кріслі з пляшкою пива в руках.

Мар’яна: Братику, ти мене чуєш?! Скажи хоч слово!

Остап: Не кричи так, Мар’яно! (він кривиться і трішки відставляє трубку від себе) Не кричи! Де поділася, ми тебе вже чотири дні не можемо ніде знайти! Думав, тебе й серед живих уже немає.

Мар’яна: На дачі застрягла! Не можу виїхати! Навколо жах і росіяни. І зв’язку в нас немає!

Остап: Розумію. Ти не можеш виїхати з дачі (киває й прикладається до пляшки). Так, зрештою, і думав. А я вчора маму й тата наших поховав. Їх у перший день ракетою накрило. Розумієш щось? Однією з перших ракет, що прилетіли на Київ.

Мар’яна: Господи!

Остап: Вибач, що я без підготовки тобі все кажу, але, ти знаєш, мені якось уже не до того…

Сергій (немолодий дядько з погаслою сигаретою в руці): Ти мене любиш? Ти любиш мене, Галю?

На екрані з’являється Галя, вродлива жінка років тридцяти.

Галя: …чимось чи коли? (звук переривається і далі вона щось гаряче каже, прикладає руку до серця, посміхається, теж кричить і, урешті-решт, чомусь плаче, але її абсолютно не чутно).

Сергій: Що ти кажеш? Галю, не чую! Ти любиш мене? Питаю, ти ще любиш мене чи ні, Галю?! О, Боже, Твоя воля! Галю, я питаю тебе, ти любиш мене, чи ні?! Галю, ти чуєш, що я кажу?! Галю, альо!

Галя: Я з батьками їду з Києва. Сподіваюся, ти знайдеш нас. Ми у Франківськ до тьоті Ельзи. Чуєш мене? До тьоті Ельзи у Франківськ.

Сергій: Що ти кажеш?

Галя: Вибирайся з дач і приїжджай до нас у Франківськ.

Сергій: Галю, не чую! Галю!

Галя: Я рада, що в тебе все добре! Ну все, па, милий, па (зникає).

Інна (молода жіночка з поводком, на іншому кінці якого стоїть собачка зі сумними тихими очима): Мамо, як ти? У нас усе добре! (кричить) Мамо! Я кажу, що в нас усе є! Мамо, слухай, що я тобі кажу! У нас усе є! У нас тут усе є! Хай твій сусід не бреше, у нас усе спокійно! А гупає в телефоні, так дуже далеко гупає, не звертай уваги, мамо, не хвилюйся, я тебе благаю, у тебе й так тиск високий!

Мама Інни (літня повнувата жінка на стільці в кухні київської квартири): Родину його брата розстріляли разом із дітьми у власній автівці! Чуєш? То ти нікуди не виїзди! Нікуди! Там і залишайся!

Інна: Так, мамо, так. Ти тільки не хвилюйся, благаю!

Елеонора (молода жінка рідкісної краси, розмовляє високим знервованим голосом): Слухай, Артеме, я не розумію, чому ти не можеш мене забрати звідси. Це тридцять п’ять кілометрів від нашого дому.

З’являється Артем – серйозний молодий чоловік у крутій автівці.

Артем: Елю, мала, скільки можна повторювати, я не можу. Це фізично неможливо! Усі дороги перекриті!

Елеонора: Не розумію, що значить, перекриті?!

Артем: У буквальному сенсі, люба. Я ж тебе благав не їхати з подругами на цю срану дачу! Не робити дівчачу вечірку! Ось маємо! Вони всі вже вдома, а ти ще й досі там.

Елеонора: Не розумію, кажу тобі! Мені потрібно, щоби ти мене вивіз із дачі! Не можу більше тут! Чуєш мене? (кричить) Кажу, не можу тут більше бути жодного дня!

Артем: Не кричи так!

Елеонора: Я не кричу! Я ніжно кажу тобі, блядь, приїдь, нахуй, і забери мене з дачі!

Артем (хрипло): Не матюкайся, я тебе завжди просив.

Елеонора: Я не матюкаюся! Просто наполегливо благаю!

Віктор (молодий кремезний хлопець, розмовляє спокійно й навіть врівноважено): Та хуй його знає, що в них у головах. Якщо не буде іншої можливості, пішки піду до Києва. Та яка мені різниця, де мене вб’ють, тут чи по дорозі?! Да мені похуй, тату, мені абсолютно на це похуй! На сусідніх дачах уже два будинки згоріли. Чого мені тут чекати?

Тато Віктора (літній міцний чоловік на жовто-блакитному фоні): Не дурій. Зараз довкола вас така біда, що то дурощі йти на Київ. Сиди й чекай. Не треба поспішати до мене.

Віктор: Не знаю, чого тут чекати. Може, правда, десь зброю знайду, тоді за тиждень-два, як потеплішає трішки, піду в ліс. Тут є, де погуляти.

Тато Віктора: Ну, то вже буде щось. А допоки погода не встановиться, тихо будь. ...